14. С.А.Кибальник о «Риторике» Феофана Прокоповича / Русская литература XVIII – начала XIX века в общественно – культурном контексте. /Кибальник с.А. – л.: Наука, 1983. – с. 193 – 206.

Твір Феофана Прокоповича «Десять книг про мистецтво риторики» (De arte rhetorica libri X) являє собою запис лекційного курсу, прочитаного ним по – латині в 1706 – 1707 рр. у стінах Києво – Могилянської академії послужив відправною точкої для даної статті.

Головною метою статті Кибальник С.А. є дослідження джерел і визначення естетичного напряму цього класичного твору російської літературно – теоричної думки. У цьому джерелі виокремлюються певні елементи «Риторики». Крім того звертається велика увага на попередню естетичну традицію. Саме естетична традиція Феофана Прокоповича є знахідкою для дослідження, оскільки філософ – богослов не виходив за рамки естетичної теорії російського класицизму.

Про Феофана Прокоповича говорять, як про яскравого представника епохи Бароко, однак про це не можна точно стверджувати, адже в тогочасній російській літературі так і не склалось уявлення про літературу бароко і воно осталось не сформованим.

15. М.С.Киселёва Рассуждение о человеке «поврежденном» и «неповрежденном» Феофана Прокоповича как образец «научного» богословия начала XVIII в. / Человек верующий в культуре Древней Руси. Сб. материалов международной конференции.// Киселёва М.С. – СПб. – 2005. – С.182-190.

У цій статті йдеться про розуміння людини Феофаном Прокоповичем. Людина, вважав Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основною діяльністю людини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні обов’язків. Характер діяльності людини Прокопович пов’язував з її свободою. Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розумові і свободі вибору вільно обирати між добром і злом. Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, Прокопович заперечував теологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу й обстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище церковної, у чому знаходив і тоді, в особі голови синоду Стефана Яворського, і в нащ час багатьох противників. Однак його настанови про те, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бути корисний державі й донині залишился неспростовними

16. Э. Лентин. Авторство "Правды воли монаршей" Феофан Прокопович, Афанасий Кондоиди, Петр I / Лентин Э. – СПб.: Наука. – 1999. – С. 33– 39.

Твір на політичну тему, а саме про співпрацю Петра I і Феофана Прокоповича. Згідно Прокоповичу, правда розкривається водночас у волі Бога, волі царя й волі народу, при цьому вважається, що три ці волі суть одне й те саме. Важливо зазначити, що до ототожнення волі Бога із волею царя, яке було загально прийнятим у Російській політичній думці від часів Івана III, Феофан додає концепцію третьої волі (волі народу). Свою теорію він розвиває в трактаті “Правда волі монаршої” , який був написаний з безпосередньою метою надати теоретичного обгрунтування закону Петра I про спадкоємництво.

Оскільки воля монарха є тим механізмом, за допомогою якого проявляється монархічна влада, і, як сказано в “Регламенті”: “Владою монарха є Самодержавство, якому сам Бог повелів коритись як совісті”, воля монарха походить від його влади і, таким чином, від Бога.

Однак, треба було відповісти ще на два важливих питання:

1. Яким чином Божественна влада надходить до царя?

2. Що слід робити народу у випадку, коли цар помирає, не проголосивши своєї волі стосовно престолонаслідування?

Щоб відповісти на ці питання, Прокопович пише трактат “Правда волі монаршої”, в якому він встановлює, що в обох випадках Божа воля є опосередкованою у волі народу. 

17. В.М.Ничик Феофан Прокопович./ Мыслители прошлого./Ничик В.М. ­– М.: Мысль. – 1977. – 192 с.

Книга Нічик В.М. «Феофан Прокопович» є однією з найповніших щодо життя відомого діяча Петрівської епохи. На початку дається інформація стосовно біографії Феофана Прокоповича, але більша частина твору присвячена його філософії та ідеям. Книга розділена на три розділи:

1. Елементи пантеїзму і деїзму у творах Ф.Прокоповича

2. Раціоналістичні тенденції в теорії пізнання

3. Теорія освіченого абсолютизму

Стосовно першого розділу потрібно відмітити, що у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму.  Так в своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції».

Зі змісту другого розділу потрібно виділити, що Феофан Прокопович у своїх теоретико-пізнавальних побудовах, спираючи і на судження здорового глузду, і на науково значимі висновки, прагнув використовувати всі досягнення сучасної думки. Іноді він прибігав до теорії про «двоїсту істину». Іноді спирався на навчання Дунса Скота тези прихильників Реформації. Однак найчастіше він звертався до ідей про «здорові» і «природні», «звичайні» і неінтеллігибельні засоби пізнання і вираження істини.

Третій розділ розкриває питання освіченого абсолютизму з точки зору Феофана Прокоповича. Він вважав, що рушійною силою в розвитку суспільства є боротьба освіта з неуцтвом. Не заперечуючи функцій Бога в житті народів, Прокопович говорив про панування "природного Закону". цей закон вбирав у себе як любов до Бога, так і повагу до батьків та інших людей. Природний закон знаходився у єдності з розумом.