5. Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям у філософії
Позитивістський напрям (або сучасна «філософія науки») орієнтований на перетворення філософії на науку.
Основними проблемами цього напрямку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки.
У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів.
Перший етап позитивістської Філософи (так званий «перший позитивізм» середини XIX ст.) представлений іменами О. Конта, Д. Мїлля, Г. Спенсера.
Виникає позитивізм у 30-х рр. XIX ст., в межах класичної філософської традиції.
«Другий позитивізм» виникає на межі ХІХ-ХХ ст. як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві. Основоположниками «другого позитивізму» стали Е. Мах і Р. Авенаріус.
Позитивістська філософія XX століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму».
Неопозитивізм - широка філософська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого розвитку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залишилися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «другого»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.
Позитивістська Філософія орієнтована на проблеми науки: проблеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки тощо.
Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі.
Характерними ознаками цього напряму є
відданість ідеалу наукової раціональності,
підкреслення цінності чітко сформульованої думки,
прагнення озброїти науку такими засобами пізнання, які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.
Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити Філософію на справжнє, наукове позитивне знання,
Класичний позитивізм залишав за філософією роль систематизатора наукового знання, посередника і об'єднуючого фактора між різними галузями науки.
Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.
Неопозитивізм виникає у 20-х рр. XX ст. Його першою Формою став логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки.
Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками, -М. Шлік, К. Гедель, Р. Карнап, Л. Вітгенштейн.
Ідеї логічного позитивізму поділяли також Б. Рассел, Г. Фреге та ін.
Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки - Г. Фреге і Б. Рассел.
Основним завданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей.
Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до розв'язання наукових проблем.
Кінцевою ж метою логічних позитивістів було створення єдиної методологічної основи для всіх наук, яка гарантувала б строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.
Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістської філософії на проблеми мови.
Філософія була орієнтована на запобігання неправильному застосуванню природної мови (аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу).
Строга наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спостережень та експериментів.
Результати емпірично-експериментальних досліджень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифікації, розробленим неопозитивістами: Логічний аналіз науки методом верифікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, перевірити досвідним шляхом.
Якщо твердження не можна перевірити таким способом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають із науки.
Замість принципу верифікації, який зазнав краху, К. Поппер пропонує принцип Фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення.
На його думку, загальні наукові положення неможливо верифікувати, але можна спростувати (фальсифікувати).
Сутність принципу фальсифікації полягає в тому, що теорію можна вважати дійсно науковою, якщо її в принципі можна спростувати, можна виявити в деяких випадках її хибність.
Наприклад, теорія Ейнштейна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється наукою. Будь-яка «нормальна» теорія на відміну від лженауки, включає в себе певну заборону, не дозволяє пояснити все, що завгодно. Як стверджував ще Ляйбніц, «наука неможлива там, де все можливо».