1.7. Державна система охорони та захисту інтелектуальної власності в Україні

Протягом останніх років в Україні сформувалася досить розгалужена організаційна структура органів, які прямо чи опосередковано забезпечують діяльність у сфері охорони та захисту інтелектуальної власності. Діяльність преважної більшості з них спрямована також на протидію правопорушенням та злочинам, що вчиняються у сфері інтелектуальної власності.

У складі Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України створено підкомітети з питань інтелектуальної власності, з питань інноваційної діяльності, з питань науки тощо. Їх завданням є розробка та розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів із питань інтелектуальної власності, проведення слухань тощо.

У структурі судової влади у складі Вищого господарського суду України у 2001 р. була створена Судова палата з розгляду справ у господарських спорах, пов’язаних із захистом права на об’єкти інтелектуальної власності. Спеціалізуються у сфері права інтелектуальної власності і окремі судді господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також Апеляційних господарських судів. Слід відзначити, що більшість суддів, що здійснюють професійну діяльність у цій площині, отри­мали, крім фахової, також вищу освіту у сфері інтелектуальної власності, що дозволяє їм на більш високому професійному рівні вирішувати судові спори.

Спори з порушення прав інтелектуальної власності розглядаються також судами загальної юрисдикції та адміністративними судами.

У Кабінеті Міністрів України створений Міжвідомчий комітет з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності. Метою його діяльності є забезпечення координації діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та підготовки пропозицій щодо комплексного розв’язання проблем правомірного використання об’єктів інтелектуальної власності, виконання зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України у цій сфері.

Центральним органом виконавчої влади у сфері інтелектуальної власності виступає Міністерство освіти і науки України, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України. З квітня 2000 року у складі Міністерства освіти і науки України діє і йому підпорядковується Державний департамент інтелектуальної власності (далі – Держдепартамент). У процесі виконання покладених на нього завдань Держдепартамент інтелектуальної власності у встановленому порядку взаємодіє з Радою з питань науки та на­уково-технічної політики при Президентові України, центральними та місцевими органами виконавчої влади, Національною академією наук, галузевими академіями наук, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також із відповідними органами інших держав.

Український інститут промислової власності (Укрпатент) – державне підприємство, створене на підставі наказу МОН України від 7 червня 2000 р. №175. Укрпатент створений на базі Державного патентного відомства України та державного підприємства «Інститут промислової власності».

Фонд патентної документації громадського користування (ФГК) призначений для забезпечення доступу широкого кола громадськості до патентної інформації, необхідної для вивчення та аналізу в процесі створення, правової охорони та використання об’єктів промислової власності. Розпочав функціонування у жовтні 1999 р. Із квітня 2001 р. Фонд патентної документації громадського користування увійшов до складу Філії «Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг» державного підприємства «Український інститут промислової власності». Комплектування ФГК здійснюється з урахуванням державної політики, зорієнтованої на інноваційний шлях розвитку України. Фонд містить патентну документацію 64 країн світу та чотирьох міжнародних і регіональних організацій.

Станом на 1 жовтня 2006 р. (з 2002 р.) в Україні всього видано 179 303 охоронних документи, з них: 81315 патентів на винаходи; 17 555 патентів на корисні моделі; 12 845 патентів на промислові зразки; 67 583 свідоцтва на знаки для товарів і послуг; 5 свідоцтв на топографії інтегральних мікросхем.

Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг створено у травні 2001 р. як філію державного підприємства «Український інститут промислової власності». Головною метою створення Центру стало забезпечення реальних механізмів сприяння винахідницькій та інноваційній діяльності. Робота Центру полягає у наданні різноманітних послуг у сфері інтелектуальної власності. Фахівці Центру здійснюють пошук інформації щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг; патентні дослідження щодо виявлення порушення прав власників чинних охоронних документів; патентні дослідження для визначення тенденцій розвитку об’єктів господарської діяльності; переклади патентних документів з іноземних мов та на іноземні мови тощо.

Українське агентство з авторських і суміжних прав є основною ланкою охорони авторських прав. Українське агентство з авторських та суміжних прав є державним підприємством, що створене за наказом Міністерства освіти і науки України «Про створення державного підприємства «Українське агентство з авторських та суміжних прав» від 7 червня 2000 р. № 177.

Лекція 2

АВТОРСЬКЕ ПРАВО

План

2.1. Історія виникнення та поняття авторського права

2.2. Об’єкти авторського права

2.3. Види об’єктів авторського права

2.4. Суб’єкти авторського права

2.5.Строк охорони авторських прав

2.1. Історія виникнення та поняття авторського права

Виникнення правової охорони об’єктів авторського права має свою цікаву історію та різні передумови, що сприяли її становлен­ню та розвитку в країнах світу. Починаючи зі стародавніх часів ми­стецтво займало особливе місце у житті суспільства, відображаючи та закріплюючи культурні традиції, етнос того чи іншого народу.

В Афінській республіці існувало право на захист цілісності твору і заборона вносити до нього зміни (2300 років тому). А у 330 р. до н. є. був прийнятий за­кон, який забороняв під час переписування текстів трагедій відо­мих авторів, а також акторам, які грали у цих трагедіях, вносити зміни до оригіналу твору (офіційного тексту), який, у свою чергу, зберігався в офіційному архіві.

Наступним етапом розвитку охорони авторського права є ви­никнення привілеїв. їх появі передувало створення у XV ст. в Англії друкарського верстата, що, у свою чергу, викликало появу нових професій – друкарів і книгопродавців. Ці підприємці інве­стували значні кошти на купівлю паперу, на купівлю або виготов­лення друкарських верстатів, а також на наймання робочої сили з метою відшкодувати в майбутньому свої затрати та отримати пев­ний прибуток. Слід зазначити, що у той період часу діяльність, пов’язана з інвестуванням коштів у друкування та продаж книг, була досить небезпечним та ризикованим заняттям, яке могло призвести до банкрутства.

Таким чином, під тиском підприємців на королівську владу з’являються привілеї, які надавалися королями (в Англії і Франції) або князями (в Німеччині).

Привілеї надавалися на обмежений час, проте на час їх чинності їхні володільці мали певні засоби захисту від недобросовісної кон­куренції у вигляді штрафу, арешту, конфіскації підробних копій книг, стяг­нення збитків.

Переламним етапом у формуванні системи правової охорони авторських прав в Англії стало 10 квітня 1710 р. – день, який озна­менувався закінченням дії привілеїв та появою Статуту королеви Анни. Цей Статут став першим нормативним текстом, який визна­вав за автором його невід’ємне право власності на створений ним твір.

Головною метою Статуту королеви Анни було закріплення за автором книги виключного права на її друкування і опублікування протягом 14 років від дати першої її публікації, причому цей строк міг бути продовжений на такий же термін за умови, що автор ще живий, тобто загальний строк охорони авторського права до­рівнював 28 рокам. Щодо тих книг, які на момент прийняття Ста­туту вже були надруковані, встановлювався єдиний строк охорони протягом 21 року. Таким чином, Статут королеви Анни наго­лошував на охороні від несанкціонованого копіювання та опублікування опублікованих творів, і більшу користь він приніс не авторам творів, а видавцям (книгопродавцям). Також Статут передбачав умову про реєстрацію і депонування – опубліковані книги повинні були реєструватися в Stationers Hall (Центрі книго­видань), а копії повинні були депонуватися для використання університетами і бібліотеками. Статут королеви Анни діяв до прийняття Закону про авторське право від 1911 року.

Розвиток міжнародної торгівлі між різними країнами у середині XIX ст. став поштовхом до вирішення проблеми територіального обмеження дії авторського права.

Слід зазначити, що найбільшу кількість двосто­ронніх угод з авторського права уклали Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Велика Британія, Німеччина, водночас такі країни, як Греція, Монако, Сербія, Румунія, Болгарія і Чорногорія, не уклали жодної подібної угоди.

Таким чином, у резуль­таті тривалої дипломатичної конференції у 1886 р. була прийнята перша багатостороння конвенція – Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Особливе місце, яке займає Бернська конвенція у системі джерел авторського права, пояснюється тим, що в ній уперше були вироблені міжнародний механізм взаємної охорони творів країн-учасниць на всій території Бернського Союзу (закріплення прин­ципу національного режиму), а також міжнародний стандарт охорони авторських прав, обов’язковий для всіх країн-учасниць (наявність у Конвенції норм імперативного характеру).

Найбільш суттєві та радикальні зміни у питаннях правової охо­рони авторських прав почали відбуватися у другій половині XX ст. як на національних, так і на міжнародному рівнях.

В Україні на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття авторського права. Проте якщо звернутися до міжнародно-право­вих актів, то у роз’ясненнях Міжнародного бюро ВОІВ можна знайти таке його визначення: авторське право – це надане законом виключне право автора твору оголосити себе творцем цього твору, відтворювати його, розповсюджувати або доводити його до відома публіки будь-якими способами і засобами, а також дозволяти іншим особам використовувати твір визначеним способом.

В об’єктивному значенні авторське право, являє собою сукуп­ність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

У суб’єктивному значенні авторське право – це особисті немайнові і майнові права, що належать особам, які створили твори науки, літератури і мистецтва.