V. Душа вин а
Коли Шарль Боддер переповідав прозою свій вірш «Душа вина», то це не аж дуже суттєво впливало на поетичну суть даного твору. Адже добре вино однаково смакує і з фужера, і з турового рогу. Вино надихає, робить світ відкритим і прозорим, а сонні мрії легкодоступними; та описати це можна лише випустивши (на зразок Гофманівських героїв) винні випари зі свого черепа. Тобто, власне процес творення має бути абсолютно тверезим буквально, хоча найдерзновенніші
та найілюзорніші задуми родяться найчастіше у захмелілій голові. А вже справа таланту і волі реально втілювати ці шалені задуми, будучи вільним від алкоголю. Навіть «Алкоголі» Гійома Аполлінера писалися либонь що на тверезо. Не виключено, правда, що деякі речі можуть писатися і в стані сп'яніння, а все одно не будуть скидатися на сп'яна зроблені. У задурманеному стані можуть творитися і справжні шедеври — як от у випадку з Едгаром По. А від цього вже недалеко й до писань, створених у стані шизофренії. А від того — і так далі. Сама поезія може бути глобальною аномалією, але твориться (як правило) в нормальному стані. А стани аномальні нехай існують на рівні винятків.
Але, хай йому грець, навіть не лише окремі твори, але й цілі жанри могли витворюватися під впливом вина. Бо ж, для прикладу, якщо йти за Арістотелем, комедія бере свої витоки з фалічних пісень. То можливо, душа вина таки може витати над поетичною творчістю? Таки може. Але тут варто встановити певні правила. Як давній (і заодно новітній) винороб і віршороб, алкоголелюб і поезієзнавець, можу запропонувати свій проект чи то рецепт, чи то навіть план. План дій — і свій, і не свій. Отже, нехай вино допомагає жити, але не заважає творити. Нехай вино відкриває горизонти, але не вибиває пера з рук. Якщо вино мусить вибродити, щоб стати придатним до вжитку, то й поет нехай п'є вино, щоб після похмілля ясно і якісно творити. А вже про відстоювання і винних виробів, і поетичних витворів нехай дбає час.
VI. Ілюзія творчості
Вже була мова про поетичне мистецтво: перший цикл лекцій на цю тему прочитав у своєму Лікеї ще Арістотель. Пізніше кожен літератор, який так чи інак шанував себе і вважав, що має що сказати іншим у цьому плані, давав свої поради, звернені як до конкретних адресатів, так і до грядущих поколінь. Такі пояснення чи послання, попри власне свою художню вартість, мали той негативний вплив, що витворили переконання, ніби поезії можна навчитися. Так виникла одна із семи обов'язкових дисциплін, яку в давній українській школі називано пиїтикою, а про безбережний океан поетик — як підручників з віршування — у Західній Європі — шкода й говорити. От тут-то і воно: поезія звелася до версифікаторства, до арсеналу певних метричних засобів, до індексу ритмів і метрів, до інших формальних ознак чи зовнішніх прикрас віршованого твору. Тобто будь-який саме віршований текст автоматично сприймається як поезія. На посполитому рівні це тримається особливо глибоко: до кожного, скажімо, "музичного привітання" автори відповідних телепередач люблять долучати "щирі поетичні рядки", і єдине, що їх єднає, якщо єднає, з поезією чи відрізняє від прозових кавалів — це те, що іноді між тими словами чи тут чи там визирне рима. Посполитий рівень, на жаль, агресивний — і через те кожен, хто фіксує свої думки чи переживання у "строго" віршованій формі, — той уже й поет. А тепер, у час розквіту верлібру, ритмічну суть якого розуміють і відчувають далеко не всі навіть професіонали, не треба і цієї ознаки: запиши, як на ум збреде що, — уже й вірш, уже й ти — віршник, або поет, і прочая, і прочая.
Взагалі-то, первісне "поетика" як сфера "поетичного слова" була тісно пов'язана, якщо не тотожна, з "музикою" з тією областю, якою опікувались Музи, богині натхнення у Давній Греції. Про це з профанів ніхто і не знає, але саме таке зіставлення дає ключ до правильного розуміння чи не найкращого «Поетичного мистецтва» у новіших часах, що його наприкінці минулого сторіччя написав Поль Верлен. Досягнену гармонію звуків, яка не передбачає навіть ніякого словесного сенсу, хоча й висловленого, він вважає "музикою" суттю поезії, а все решта для нього — і "зміст", і "форма" "література" — грамотність віршування. Але біда в тому, що загальне сприйняття, яке важко побороти, спрямоване навспак — спрямованість не на сприйняття суті. Гармонія не твориться за наперед визначеним планом: через те кожен правдивий поет скаже, що не він написав ту чи іншу річ, а йому написалось: це просто дар, про який, на щастя, згадується часто, тобто визначається його за реальний факт. А в такому випадку від самого поета як такого нічого і не залежить. По суті, творчість його ілюзорна, творіння його — лишень видима частина недосяжної у повсякденності "музики сфер" — або ще як собі хочете, так її і назвіть. Отож, проблема полягає в іншому — хто неілюзорний творець дивних див — "штучок поетицьких"?
Прокоментуйте думки Х. Ортега-і-Гассета:
Сьогодні поезія - це вища алгебра метафор…
Метафора є, мабуть, однією з найплідніших можливостей людини. Її ефективність межує з чаклунством, вона здається інструментом творчості, який Бог залишив в одному із своїх створінь, як неуважливий хірург забуває інструмент у животі оперованого.
Всі інші наші можливості залишають нас у межах реальності, її складників. Найбільше, на що ми здатні, - це комбінувати предмети. Лише метафора дає можливість відірватися від реальності й створити серед реальних речей уявні рифи, безліч островів, що гойдаються на хвилях.
Справді, дивна річ – існування в людині розумової діяльності, яка підмінює одне поняття іншим не через велику потребу висловлюватись метафорично, а, швидше, прагнучи позбутися реальності.
Метафора маніпулює предметом, маскуючи його під інший. Ця процедура була б безглуздою, якби не вбачали в ній притаманне людині інстинктивне бажання уникнути реальності.
Дайте типологічну характеристику ліричної поезії, аргументуйте свої думки:
Спробуйте дати визначення поняттям: ліричний образ, образ-переживання, ліричний герой, сугестивність, медитативність, метафоричність, зображальність. Використовуйте їх під час аналізу творів. Знайдіть і випишіть авторські метафори, прокоментуйте їх значення в ліричній структурі смислу.
Зверніть увагу на тему творчості і образ поета у віршах.
Розгорніть думку про специфіку ліричної сюжетності, безсюжетності «як конструктивної основи» лірики тощо.
О.Забужко. Зі зб.: Диригент останньої свічки.- К.- Рад.письменник.- 1990
Оптимістичний мотив
Якщо у тебе в кишені
хоч ламаний шеляг вцілів —
Купи собі збірочку віршів
і випади з часоплину...
Якщо від домашнього вогнища —
лиш біла купка золи,
То од біди ще можна
і в ній спекти картоплину.
Якщо в господарстві м'яса
лишилось бодай із мікрон,
Завше можна схімічити
досить пристойну котлетку.
Якщо у тебе зостався
одним єдиний патрон —
Завше можна зіграти
в американську рулетку.
визначення поезії
Знаю, що вмиратиму тяжко, —
Як усі, хто любить точену музику власного тіла,
Хто вміє легко просилювати його ув отвори страху,
Як у вушко голки,
Хто весь вік ним протанцював — так, що кожен порух
Плечей, і лопаток, і стегон — світився
Далекою тайною смислу, як слово санскритської мови,
І м'язи під шкірою грали,
Мов риби в нічному ставку, —
Дякую тобі, Боже, що дав нам тіло!..
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів,
Аби зняли наді мною покрівлю
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак),
І ось тоді, коли крізь розм'якле вже тіло,
Переливаючись, мов крізь некруто зварений білок,
Проблимне натужно набрякла душа
Випинаючись потемнінням, —
А тіло тим часом тектиме корчами,
Мов ковдра, що хоче скинути хворий,
Бо вона його душить, —
А душа все пнутиметься прорвати
Стиск плоті, проклін гравітації —
ось тоді
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом
Рине Космос
І тягом в свою галактичну трубу
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу,
Мою молодісіньку душу
Барви мокрої зелені —
Ах, на свободу — і
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву крізь тіло,
Поміж двома світами, —
Стійте, отут зупиніться,
Ось де вона, Поезія,
Боже, нарешті!..
Пальці востаннє шарпнуться в пошуках авторучки –
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми...
жжжжжжжжжжжжж
Цей чоловік
Вродився з дерева, що призначалося на скрипку,
Німого дерева з печальними очима —
Кора пришерхлих слів відшурхотіла хрипко,
І він явивсь в пекучій наготі відчиненій!
Я здивувалася:
Він був лункий, як жерло
Гарматне. Кожен звук
у ньому множивсь, як лавина
(Ще як був деревом, йому вросли у пальці голоси померлих
І пальці терпли, коли їхні імена переверталися живими).
А досвід собі лив мов із цебра. І дні, як шибка,
Все туманіли мохом вільгості — о, доки? Доти...
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..
Він кинувсь був тікати —
Але злива в ловлі
За ним услід періщила по п'ятах, навісна!
І він втомивсь.
І якось, стрінувшись у натовпі з Любов'ю,
Пройшов повз неї в капелюсі на очах —
І не впізнав.
Отак і сталося.
Лишився задоволений:
Ввійшла у нього — й вийшла, наскрізна.
...Тож іншим разом, стоінувшись на перехресті з Болем,
Він попросив у нього сірника —
І не впізнав.
А він же був із дерева, що призначалося на скрипку!
О, як він стугонів на кожен грубий дотик!..
...Учора ми з ним здибались в кав'яреньці на Липках,
Він розказав свіженький анекдотик.
І ще сказав, що він, звичайно, «за»,
Що дуже ніколи: робота, діти, звіти...
1 на півкелиха стояла голуба сльоза,
І голуба сльоза стояла на півсвіту.
Підвівсь. Втягнувсь. Думками стрепенув.
І тільки в погляд вбився божевільний подив...
Дивак: він все іще шукав свою струну,
Усе іще шукав— і не знаходив...
Вадим Лесич "До трактату про поезію"
Буває іноді, листаючи якусь пожовклу книжку,
натрапиш на слова схвильовані натхнення,
відчуєш - мову серця,
- і тоді стає тобі смішним і непотрібним
пригладжений шабльоном цеховим
вірш катеринковий.
I ритми точені, І гармонійні строфи
стають, немов якась застигла формула, втолочена
у стеариновий м'якуш,
і вірш стає, немов - посмертна маска.
І як тобі, людино, повірити у те,
що вежі, побудовані із музики і шалу,
— це вежі дійсні,
що краєвиди райдужні й прозорі
у тінявих півтонах чародійних флейт
- не закуток уявний, а світ правдивий, вичутий - найдосконаліше людським, несхибним інструментом відчування?
Людино,
обтулена в м'яку і солодкаву темінь, захована в монументальності колон, обкричана фанфарами промов,
- людино із твоїм правдивим, наче келих квіту - я,
придушеним - риштованням наук химерних,
обкачаним - обламками теорій,
і заялозеним - терпким милом логіки,
- людино синіх снів і білого тривання, - розкрути із себе - манекена і стань - навпроти.
Тоді, утиснуті у кострубатий жмут, - слова,
мов крик, що вирваний з-під серця,
тобі промовлять.
І стане - у реальних вимірах перед тобою
отой незримий світ,
що непомітно для людського ока
у всіх речах, кругом всіх нас, у нас самих
- існує, є
немов душа речей,
мов мікрочастка космосу,
- й бува,
коли тремтлива і окрилена душа людська наблизиться, мов визволений сизий голуб, до світлости отих джерел космічних -в самотності останнього прозріння, як листя шелестить і дзвонить меду мідь в червленій чаші заходу,
- то мить оця,
неначе мить розмови людського серця
- із самим Богом.
І ти - неначе дотикаєш берег вічності
і чуєш струм її пливучий над тобою,
що тепло й м'яко, мов лілейний запах,
сповняє коло почуттів твоїх
і розпрозорює пекучу каламуть
твойого смутку.
І ти - мов сповнений
отого білого безмежжя квіт,
у зелені латаття,
похилений
над музикою тиші озера.
Визначення поезії (Борис Пастернак, переклад А. Кичинського)
Це - загуслий заливистий свист.
Це - при березні лускіт льодинок,
Це — умерзлий у темряву лист,
Це - кількох солов'їв поєдинок.
Це - солодкий притихлий горох.
Це - усесвіту сльози в лопатках,
Це - з пюпітрів і флейт – Фігаро
Круто валиться градом на грядку.
Все, що ночі важливо знайти
У купальницькім плесі бездоннім,
І зорю до садка донести
На тремтячій вологій долоні.
Духота - наче дошка плеската.
Жар небесний - не вичаха.
Цим зіркам до лиця б реготати,
Але всесвіт - містина глуха.
Поетичне мистецтво (Поль Верлен, переклад Г.Кочура)
Найперше - музика у слові!
Бери ж із розмірів такий,
Що плине, млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.
Не клопочись добором слів,
Які б в рядку без вад бриніли.
Бо наймиліший спів - сп'янілий:
Він невиразне й точне сплів,
В нім - любий погляд з-під вуалю,
В ній - золоте тремтіння дня
Й зірок осіння метушня
На небі, скутому печаллю.
Люби відтінок і півтон,
Не барву - барви нам ворожі:
Відтінок лиш єднати може
Сурму і флейту, мрію й сон.
Винищуй дотепи гризкі ті,
Той ум жорстокий, ниций сміх,
Часник із кухонь тих брудних
Від нього плач в очах блакиті.
Хребет риториці скрути
Та ще як слід приборкай рими:
Коли не стежити за ними.
Далеко можуть завести.
Хто риму вигадав зрадливу?
Дикун чи то глухий хлопчак
Скував за шаг цей скарб, що так
Під терпугом бряжчить фальшиво?
Так музики ж всякчас і знов!
Щоб вірш твій завжди був крилатий,
Щоб душу поривав – шукати
Нову блакить, нову любов,
Щоб мчав, де далеч непохмура,
Де чар діє вітерець,
Де пахне м’ята і чебрець…
А решта все – література.
Ю.Андрухович. Зі зб.: Пісні мертвого півня.- Ів.-Франківськ.- «Лілея-НВ».- 2004.
ТНІS IS ТНЕ ЕND
"Коли читаю вам вірші - так ніби роздягаюсь перед лікарем"
написала Анна Середа.
Щось це мені нагадало. Але що?
Лікаря залишаємо збоку, виносимо за текст,
покличемо, коли буде потрібен.
Залишається фраза: "Коли читаю вам вірші -
так ніби роздягаюсь".
Ростислав Котерлін теж пише "так ніби".
Щиро кажучи, воно мені заважає.
Це так, ніби загортати голу правду в якісь папірці.
А правда найсексуальніша, коли гола.
Письменник має писати.
Художник має худнути.
Стрілець має стріляти.
Кінець має кінчати.
Фраза має бути гранично ясною.
Для цього приберемо "так ніби".
Що залишилося?
Коли читаю вам вірші - роздягаюся.
Що це мені нагадує?
Ярослав Довган, поет і мій кум, а також кум і мій поет,
вилазить на стільця.
Присутні поводяться по-різному.
Дехто тішиться несамовитій можливості
послухати гарну поезію.
Дехто не тішиться, бо думає, що це погано скінчиться.
Наприклад, не витримає стілець. Або почнеться оргія ітеде.
Дехто не вірить, що штани буде скинуто.
Штани скинуто - віра перемогла.
Дехто не вірить, що після цього почнуться саме вірші.
Вірші починаються.
Дехто тішиться виглядові все ще непоганих чоловічих стегон.
Дехто не тішиться навіть цьому виглядові.
Майже всі тішаться несамовитій можливості
послухати гарну поезію.
Ярослав Довган читає впевнено, часом збиваючись. З розщепленого ґудзика в штанах.
Своїм кінцем чи кроною він упирається. Омріяний державець на коні.
Кінь стриножений, це навіть не кінь, а кінчик- Майже всі думають: покаже чи не покаже? Майже всім здається, що це вже кінець. .Ярослав Довган дочитує останній рядок. Присутні здебільшого радісно аплодують, Насправді кінця не було, принаймні видно. Майже всі присутні зітхають з полегшенням. Дехто думає: слава Богу, могло бути гірше. Ярослав Довган пояснює,
що саме так читав Маяковський на місці, де, тепер йому пам'ятник.
У скількох місцях будуть пам'ятники Ярославу Довгану? Ярослав Довган стверджує:
"Поезія - це відкритість, беззахисність".
Скидання штанів - це жест любові, примирення, капітуляції. Чоловік без штанів - як солдат без батьківщини, голий вася.
Чоловіча смерть полює за тими, хто без штанів.
Чоловіча смерть б'є нижче пояса.
Треба мати відвагу читати вголос поезію, оголосити її,
оголитися.
Подібно до Анни Середи Ярослав Довган міг би написати: "Коли читаю вам вірші -роздягаюся нижче пояса, але не до кінця".
Сподіваюся, ми не будемо кликати лікаря?
БІБЛІОТЕКА (зі зб.: Екзотичні птахи та рослини)
ми шукаємо щонайточніших знань
драбинами сходимо на виші поверхи книгозбірні
нишпоримо по стелажах спільно з павуками
здіймаючи крейдяні хмари під стелею
мов на вершині стрімкої вежі
чуємося повітряними гімнастами
аж забиває дух і ледве
втримуєм рівновагу
поринаємо в найтовщі томи без надії колись вибратися
книги поглинають нас як моря
хапаємось руками за різьблені виступи
сяк-так тримаємось на поверхні
і коли вже цілком підупадем на силі
засапані обсипані штукатуркою
здається знаходимо
в гущавині сап'янів та коленкорів
притулене до стіни
легке і тепле
гніздо
вуличної ластівки
М.Вінграновський (зі зб.: Ріка моєї долі. – Дрогобич.- Коло.-2010.
Ви - як стежка, кохана,
ходить сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю
сіла хмара в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі. Засинайте, спочиньте...
Вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях
голос мій потихеньку світає,
Тихоплинні слова колисають його. Засинайте, спочиньте...
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона...
На крилі небокраю
хтось дмухнув на червону хустину,
І з’явився мій вірш,
ніби хлопчик рудий з-поза тину,
І над ним у сопілці – бузинова весна…
Жжжжжжжжжжж
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажанячий ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі...
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.
Жжжжжжжжжжжжжжжж
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому ґлеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.
В.Коротич. Зі зб.:Щоденник.- К.- Рад.письменник.-1973.
Максим Рильський на полюванні
Зараз качка впаде, шротом в льоті підтята,
Вона скрикне, вмираючи, наче хвора валторна.
В небі — свято качине,
в лісі — мисливське свято,
В повітрі — свято світання,
на листі — пір'їна чорна. І ліс над нею співає, і комиші співають —
Тільки ж громами пострілів усі вуха зачинено.
...Одна лиш людина в лісі дослухала, як спливають
Звуки дивної музики — реквієму качиного,
Ранок стає як ранок,
Сонце стає яскраве,
Розтоплює, день вістуючи,
Сто золотих брил.
Нічого завтра не зміниться,
Хоч нині впало на трави
Чорне пташине пір'я Із перебитих крил.
Поет слухає музику.
В набоях — дрібочки тиші.
Поет розмовляє з деревом, похиленим на болоті. Органно гуде комиш, а в комиші, мов миші, Шарудять каченята в першім сонячнім злоті. Жовті на золотому,
листочки з древа безсмертя —
Вони — як вірші нестворені, як ненароджені рими.
Маленькі божки болотяні —
Чорна мертва пір'їна похитується над ними.
Святіться, звірі й пташва...
Поезія — понад прозу!
Вона в пустелі безлісній
Птахом веселим свисне.
Навчить вона і покаже,
Як видряпати в морозу
Квітку з вікна лютневого,
Коли ти поет, звісно...
А він знає: в дерев музична, листяна мова,
її люди забули, а птахи розуміють.
Качата з гнізда виходять, щоб перекласти слово,
Щойно вербою зронене,
але і вони не вміють.
Немає вміннів нових у цьому вічному світі:
Існує вміння любити — різне у всіх людей. ...
Сидить сивий поет в ясному вранішнім світлі —
Нічого в світі не сталося, просто почався день.
Зерно проросте посіяне.
Молочене зерно змелеться.
Поля, за ніч перестуджені,
Сонячний промінь покличуть.
Атеїсти зроблять зарядку,
Віруючі — помоляться.
Старі діди — покахикають,
Маленькі діти — поплачуть.
День ховає обличчя в бульварну одіж столисту —
Ніхто ще не розуміє, чи це насправді, чи сниться:
Іде поет з полювання, а за ним через місто
Золоті каченята несуть порожню рушницю.
Тарас Федюк (Поезії зі збірки «Обличчя пустелі».-К.- Факт.- 2005).
Недивлячись на те, що я сказав колись,
на світі ще не все зі мною відбулося.
О, видубицький отче, за мене помолись,
коли вночі з її
плечей згорну волосся.
І коли довгий мед її осінніх ніг
обпалить мій язик
огнем своїм медовим,
о, видубицький отче, з твоїх чернечих книг
хай вбереже мене, якщо не Бог – то слово
від того, що іде –
коли вже все пройшло,
коли я все сказав і всіх послав на букви
своїх смішних книжок…
І раптом це тепло
вмикає вікна,
як вмикають ноутбуки,
і каже: треба ще.
Нічого не було
іще… І ще до віч вливає з жмені блиску…
О, видубицький отче,
ти знаєш ремесло
молитви.
Помолись
через Дніпро. Тут близько.
За стогін і за крик,
за наш безсмертний гріх,
якщо ти справді той,
хто має право – всує…
Під ліхтарем кружляє монастирський сніг.
І ти, кохана, спиш. І я тебе цілую.
ххх
вийде вночі на кухню
тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло – як золоте руно
очі – якщо згадаю – хай тоді будуть сірі
сумочку – якщо мала сумочку – на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
і за якусь хвилину
двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
але незручно якось
все-таки йде назавжди
все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
все-таки зодіаки
трохи перечекаю, щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю – пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему –
щем закінчився вчора
легше стає відпускати
все що я мав – не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що замиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу
ххх
ось весна. що робити з нею?
знов прийшла. хто її просив?
горобці несуть ахінею
із усіх своїх голосів
ну там промені і струмочки
ну там дамочки цок-цок-цок
ну дощі та інші примочки –
навігація берег пісок
томик віршів старого бахита
навіть гості – ви ви і ви
виправдовуєшся: треба жити.
так і треба тобі. живи.
Дмитро Павличко
Як ти лежала горілиць
На полонинській крутогорі,
Внизу ліси стояли ниць,
Вгорі ницьма стояли зорі.
На білу грудь дививсь Господь
І думав: «Як це пощастило
Зліпити з глини людську плоть,
З ребра — божественне світило!»
Та я в тобі любив земне,
І тінь твоя в мені тремтіла,
Бо знав я, що ти ждеш мене
Всіма бруньками свого тіла.
Я поруч був. Я відгортав
Краї сорочки і спідниці.
Я серед запахущих трав
На грудях бачив дві суниці,
Дві ягоди із молоком,
Снагою внутрішньою ситі,
Пристиглі в тіні під листком,
Росою на світанку вмиті,
Такі розкішні, як мені,
Малому ще молокососу,
Щовечора в липневі дні
Приносив тато мій з покосу.
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
* * *
На міднім небі вечір прочорнів. Малі, без голосу у ніч летіли птиці. Згори гора дивилась у черлінь, І хилитався човен до човниці.
Безмежний час щось прикидав собі, На палець міряв небо при дорозі. Світилися моря, як сонечка рябі, І кожне море мало по тривозі.
Прозорий холод гір не покидав, Лежав на ліктях у долинах морок — Була в одного світу середа, В другого світу наступав вівторок.
1976
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
* * *
Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті. Земля на небі, вечір, щастя, дим, Роки і рік, сніги, водою стерті, Вони мені одне лиш: ви і ви… Димлять століття, води і народи… Моя ви пам'ять степу-ковили, Зорі червоний голос і свободи. Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш: Як світиться він тепло на світанні… Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній.
1976
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
* * *
Горить собі червоний глід в ярах, По вибалках, по балках в павутинні. І сірим стовпчиком посвистує ховрах Попід сорочі гнізда у шипшині.
Цвіте останньо й дрібно покрівець Біля собачих буд і при криницях. Все буде так, як нам воно присниться, Все буде так, як скаже нам кінець.
А буде так: червоний глід в ярах, І покрівець-молозик біля хати. І в лободі позеленілий дах — На нім козу ми будем припинати.
1975
Євген Гуцало
* * *
Бузки. І дощ. І солов'ї хмільні співали в димних гронах фіолету. Вигойдувались трав кордебалеті! у танці, що минає в напівсні.
Цвіли бузки? То солов'ї цвіли сузір'ям грон, пахучим синім димом, цвіли у точну і в неточну риму, бенкетували тільки як могли.
Скипали краплі, як окріп скипа. Скипали звуки, як скипають краплі. І цвіт скипав — о магія поквапна, поезії знервована стопаї
Крізь той панічний солов'їний цвіт, крізь ті музичні солов'їні грона — прийшла до мене мрія ілюзорна, мій виміряний ілюзорний світ.
Коли її вуста поцілував, коли її поцілував у брови — мов солов'їним впився безголов'ям і щастя солов'їного зазнав!..
Євген Гуцало
* * *
Чи вам не здається, що гру ви програли, маестро? Програли тоді, коли тільки затіяли гру. І спільно із вами у грі тій програли оркестри беріз срібногорлих у чорнім сосновім бору,
Чи вам не здається, маестро з пожовклого саду, що ваше натхнення зів'яло й опало давно, Хоча й народило бездомні пісні листопаду, які летаргічним зимовим обернуться сном…
Де ярость таланту, де проблиски імпровізацій, безумство осяянь, смертельна жага потрясінь?! Дерева темніють — як витвір сліпих стилізацій. Як витвір сліпих стилізацій — сліпа світлотінь.
Була інтуїція. Чиста була підсвідомість. Було самозречення теж — від зорі до зорі. А зараз, маестро, ви вже не потрібні нікому: ви мали програти — й програли в безпрограшній грі.
Зостануться спомини — в поля, і лісу, і саду. Зостануться спомини — у перелітних птахів… Усі ми програєм колись. Діждемось листопаду для мрій, для натхнення і для поетичних рядків.
Ви плачте, маестро, хай дощ ваші сльози змиває, Хай буде вам гірко, хай вечір ваш буде сумним. Безсмертя?.. Останній листок із тополі злітає — й ніякого сліду в повітрі не видно за ним…
Григорій ЧУБАЙ
* * *
Коли до губ твоїх лишається півподиху, Коли до губ твоїх лишається півкроку — Зіниці твої виткані із подиву, В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, Той шепіт мою душу синьо крає. І забуваю я, що вмію дихати, І що ходити вмію забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається І впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву, В очах у тебе синьо і широко, Але до губ твоїх лишається півподиху, До губ твоїх лишається
Тарас ФЕДЮК
* * *
Кіт на глині.
Очі сині.
Жменя кігтів у руці… Золотим мішком —
не клином —
відлітають горобці.
Недалеко. Не останні. Відлітають,
але ні.
Сіль клювати на лимані, пил купати на стерні.
Тут на зоні був Овідій — зек на прізвисько Назон… Між медей, медуз і мідій — молодий масон
Ясон.
Заколотник. Злодій, може. Раб руна і пан погонь. Темний,
мов таємна ложа, —
поміж хвиль
його
"Арго".
Хтось іще бував, напевне, умирав чи відлітав, — в берег білий,
в шерех темний
тобто втоптував літа.
Ну, а нам це все…
І потім
поміж пальців —
і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом з чорним човником для двох.
Юрій АНДРУХОВИЧ
* * *
З циклу «Нотатки фенолога»
Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні — переповнена дійством напружена мить. Передчасні світанки, мов сурми невсипні, понад нами гучать, аж у грудях шумить.
Ще вокзали, мов нефи,— порожні і чисті, ще на шпалах роса і прозорий перон, але перші прожилки пожовкли у листі, ніби торкнуті легко вологим пером.
Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати, нас вагони підносять на вищім витку, але як наздогнати, ну як наздогнати цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?
Кость МОСКАЛЕЦЬ
ВОНА
Завтра прийде до кімнати Твоїх друзів — небагато, Вип'єте — холодного вина. Хтось принесе білі айстри, Скаже хтось: життя прекрасне. Так, життя — прекрасне, а вона…
А вона, а вона Сидітиме сумна, Буде пити — не п'яніти Від дешевого вина. Я співатиму для неї Аж бринітиме кришталь. Чи хіба зуміє голос Подолати цю печаль?!
Так у світі повелося — Я люблю її волосся, Я люблю її тонкі вуста. Та невдовзі прийде осінь, Ми усі розбіжимося По русифікованих містах…
Лиш вона, лиш вона Сидітиме сумна, Буде пити — не п'яніти Від дешевого вина. Моя дівчинко печальна, Моя доле золота. Я продовжую кричати, Ніч безмежна і пуста.
Сергій ЖАДАН
* * *
к. х. б.
Тарас Григорович Шевченко зітхнув поважно й непричетно дістав годинника старого і рушив повагом в дорогу
він йшов врочисто тихим містом в пивницях пиво пив імлисте стріляв цигарку в перехожих такий живий такий несхожий
дівчата парфумами вкриті просили в нього закурити їм отвічав не вельми чемно Тарас Григорович Шевченко
він врешті втік із цього міста він зник із сяючого місива і в черешневій квітній піні його зустріли перші півні
Сергій ЖАДАН
* * *
За хвилину до того, як випаде дощ, ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті, відчувають смак їжі за мить до годівлі, так солдат, що за хвилю повинен загинути, відчува деформації у власному тілі.
Сміх, що має до мене назавтра прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти, - я тебе передчую.
Анна БАГРЯНА
* * *
Я писала тобі на затертому вічністю камені, Я виймала перо із чорнильних і димних небес, Я молилася снам і гукала словами сакральними, Проклинаючи ніч, проклинаючи всесвіт увесь. Як блукальник, закинутий часом і долею, Як безсмертник зі скринею мертвих імен, Я стояла з граніту, я стояла із льоду і холоду В білій магії рун, в таїні пірамід і дольмен. Я була скрізь і всюди, я бачила рай і могилу. Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев. І згоряли в мені моя Віра, Надія і… Сила, А Любов залишалась горіти, як німб у старих королев. Ти мене не почув, ну а бачитись нам не пристало, Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув. Я – німа, бо про щастя ми тільки мовчали, Я – сліпа, бо ніколи ти зрячим не був. Розлилася загублена ніжність в чужому світанку. В кожній чаші для мене – єдиний маленький ковток. Я, напевно, – твоя чергова і смішна забаганка, Ну а може – якийсь-необдумано-впевнений крок. Зупинитися варто і трохи побити поклони, Певно, десь за горами захований вічності храм. Це – мені. А тобі – трохи щему в безсонні І тупу меланхолію ще не розіграних драм.
Навіть зорі, здається, лишились придавлено-давніми, І на небі життя – мов застигло в чеканні орбіт. Я писала тобі на затертому вічністю камені. Я любила тебе, як повітря, як сонце, як світ…