III. Любов і поезія

Все добре сказане — моє, — сказав якось Сенека, чи не за Арістотелем. Петрарка говорив, що всі сказані ним слова — не його. Всі вони говорили про одне — про певну єдність людства — в сенсі мислення чи то пак слововислову. Єдність єдністю, але в різних мовах одні і ті ж поняття набирають тих чи інших конкретних словесних обрисів. Скажімо, в евенкській мові існує понад тридцять лексем, які окреслюють поняття "сніг", але нема, як гадала Леся Українка (правда, її поправив Агатангел Кримський), слова, яке б окреслювало поняття "воля". У нас — навпаки: "сніг" то лишень сніг, а до слова "воля" добираємо чимало синонімів: "свобода", "незалежність" тощо. Хоча від цього — в евенків снігу не побільшало, та й у нас — не все гаразд. Так і зі словом "любов": для росіян — "любовь" і всьо; для нас попри "любов" існує ще й "кохання", а для греків — "любов" двічі роздвоїлась: вони розрізняли окремо і "почуття глибокої сердешної прихильності до іншої особи", і "почуття прив'язаності", і "внутрішній, духовний потяг", і "стосунки між чоловіком і жінкою (можливі — варіанти), викликані прихильністю до іншої особи (не обов'язково — іншої статі)". Еріх Фромм розклав "любов" на п'ять градацій, але їх ми залишимо в спокої, бо нам реально вистачає і своєї пари "любов" — "кохання". Попередник Фромма — Зигмунд Фройд, напевно, найближче щдійшов до окресленої в даному сюжеті теми — але підійшов якщо не з заду, то якось збоку — однобоко. Він гадав, що ненасиченість, незадоволеність, брак задоволення у певній сфері дає свої плоди у сфері іншій: якщо ти не попоїв, то можеш надолужити це своїми фантазіями. Так і з любов'ю: якби все знаходило свій, за Фройдом, природній вихід, то ніякої культури не було б; не було би просто потреби в ній. Проти такого підходу збунтував уже навіть учень Фройда — Карл Густав Юнг, який схильний був розглядати незалежно і самодостатньо дві сфери функціонування людської особи чи особистості — фізіоло­гічну і духовну. Отож, не нерозділене кохання породжує поезію, і не в поезію вливається струмінь непогамованої жаги, а вона сама, тобто поезія, вказує на те, що по ідеї може бути щось таке, що реально існує хіба лишень у найсміливіших фантазіях. Але знову-таки, вже вкотре ми стикаємося з однією і тією ж проблемою неадекватності сприйняття — і життя, і поезії: замість того, щоб бачити поезію в житті чи життя в поезії, загал розриває ці тотожні поняття, а це своєю чергою вимагає додаткових пояснень, хоча апріорі ясно, що любов і поезія — одно.

IV. Поезія і правда, і неправда

Що таке правда? Над цим питанням люди замислювались ще задовго до Ісуса Христа. Платон, кажуть, схилявся перед правдивою мудрістю свого учителя — Сократа, але все-таки не наважився поставити його вище невимовного — абсолютної істини. А ми знаємо, що той-таки Платон був комусь там другом, але істина була-таки дорожчою. У цьому весь парадокс: з бігом часу висловлені — закріплені словом — думки, направду, перекручуються, і дехто долучається до цього свідомо, щоб показати уявній юрбі правдиві орієнтири. Творець афоризму про друга Платона — Сервантес добре знав, кому цей вислів приписати — Арістотелеві, хоча сам вихователь Александра Македонського нічого подібного не говорив, принаймні нічого такого в його писаннях не збереглося. Сервантес скористався давно відомим прийомом: якщо ти хочеш, щоб усі щось запам'ятали, припиши ловко вигадане слово комусь іншому, кому в силу традиції будуть більше вірити, ніж тобі самому.

Великий Гете, взірець новочасного літератора, пристосу­вав універсальну догму про правду до літератури: своїм роздумам на літературні теми він дав промовисту назву «Поезія і правда». Хитрий його ум у такому формулюванні заклав двозначність: мовляв, з одного боку, є правда (життя), а з іншого — поезія, яка ідейно мала би відображати у собі першу. Отож, маємо нібито протиставлення двох понять; але одночасно і правда, і поезія можуть виступати на одному полюсі, і в такому випадку — це вже будуть тотожності: очевидно, саме так і мислив проблему сам Гете, хоча в пізніших часах акценти проставлені були по-іншому. Тут ми знову стикаємось з неадекватністю сприйняття: якщо навіть детерміновані слова, строго визначені терміни стають варіабільними у своєму трактуванні чи розумінні, то що вже тоді говорити про невловимість чи дух. Тут якось мимовільно все переходить межі і все стає своєю протилежністю: адже якщо апріорі існує правда, то ми, виходячи з людського досвіду, уявно допускаємо її антипода—неправду. Дихогамія світу — Правда і Кривда української казки — визначальна. Зрівноважити їх може слово, але тільки таке слово, що розгортаючись стає "міфом", як то розумів цей процес О.Потебня. Це відбувається за допомогою того, що ще Арістотель окреслював як "пойетіке техне", а ми слідом за ним називаємо "поетичним мистецтвом", або — відкидаючи прагматичний бік цього процесу та його осмислення — просто поезією. Зрештою, чи вона зрівноважує плюс і мінус — нерозв'язана проблема, точніше, проблема, що не має розв'язку. І про це знали не те що перед Христом, але й перед Платоном. Гесіод у своїй «Теогонії», перш ніж приступити до опису походження богів, мусив виправдовуватись, чому він, простий пастух, раптом ні сіло ні впало починає заводити пісню: виявляється, такий довгий вступ настільки для авдиторії був непереконливий, що врешті-решт Гесіод змушений був сказати, що то не він сам складає пісні, а Музи через нього так до невитонченого ще грецького люду промовляли:

Гей пастухи-селюхи, простаки, лиш про черево дбалі, Брехень ми вміємо много, до правди подібних, сказати, Та як захочемо, можемо також і правду віщати!

Іван Франко, чий переклад Гесіодової поеми ще досі належно не поцінований, напевно, зважаючи на свою смертельну недугу, не відчував грані поміж неправдою і поезією: але для нього це була єдина правда, заради якої варто було працювати. Бо що то за життя, як нема правди чи неправди в поезії?!