Кабінет міністрів україни
П О С Т А Н О В А
від 9 серпня 1999 р. N 1437 Київ |
Питання Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України
Кабінет Міністрів України постановляє:
1. Затвердити Положення про Інститут нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України (додається).
2. Затвердити структуру Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України згідно з додатком.
Установити граничну чисельність працівників Інституту в кількості 50 одиниць.
3. Прирівняти за умовами оплати праці працівників Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України до відповідних категорій працівників науково-дослідних установ Національної академії наук.
Прем'єр-міністр України |
В.ПУСТОВОЙТЕНКО |
Інд. 39 |
ЗАТВЕРДЖЕНО
постановою Кабінету Міністрів України
від 9 серпня 1999 р. N 1437
Положення про Інститут нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України
1. Інститут нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України (далі - Інститут) є державною науково-дослідною установою, що проводить дослідження у сфері нормотворчої діяльності органів виконавчої влади.
2. У своїй діяльності Інститут керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також цим Положенням.
3. Основними завданнями Інституту є :
розроблення та обгрунтування стратегії державної правової політики;
проведення наукових досліджень з питань нормотворчості та розроблення відповідних науково-методичних рекомендацій;
теоретичне обгрунтування проектів програм нормотворчих робіт органів виконавчої влади;
забезпечення наукового супроводу проектів законодавчих актів у Верховній Раді України;
узагальнення та підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів, звітів щодо нормотворчої діяльності;
здійснення моніторингу актів законодавства, аналізу практики їх застосування та підготовка пропозицій для вдосконалення законодавства з урахуванням світового досвіду;
участь у підготовці до видання збірників нормативно-правових актів і спеціальної юридичної літератури.
4. Інститут відповідно до покладених на нього завдань провадить науково-дослідну, нормотворчу, науково-методичну, організаційно-інформаційну, видавничу та іншу діяльність у сфері нормотворення органів виконавчої влади.
5. Для виконання покладених на нього завдань Інститут:
1) розробляє та обгрунтовує стратегію державної правової політики;
2) готує наукове обгрунтування щорічних планів законопроектної роботи та планів роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, які розробляються Мін'юстом за поданням міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
3) розробляє та бере участь у розробленні проектів актів законодавства, міжнародних договорів;
4) проводить наукову експертизу окремих проектів актів законодавства;
5) забезпечує науковий супровід проектів законодавчих актів у Верховній Раді України;
6) бере участь у систематизації законодавства з використанням бази даних Єдиного державного реєстру нормативних актів;
7) проводить порівняльні дослідження законодавства України, законодавства зарубіжних держав, використовуючи інформаційні матеріали Центру порівняльного права та Центру перекладів актів європейського права при Мін'юсті;
8) здійснює моніторинг актів законодавства та аналіз практики їх застосування, готує пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства з урахуванням світового досвіду;
9) проводить наукові дослідження з питань нормотворчості та розробляє відповідні науково-методичні рекомендації, враховуючи матеріали щорічних звітів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади про стан нормотворчої діяльності, які узагальнюються Мін'юстом і подаються Кабінетові Міністрів України;
10) здійснює міжнародне співробітництво у сфері нормотворчої діяльності;
11) готує інформаційно-аналітичні матеріали щодо нормотворчої діяльності;
12) проводить підготовку наукових кадрів в аспірантурі та докторантурі;
13) бере участь у підготовці до видання збірників нормативно-правових актів та спеціальної юридичної літератури;
14) провадить іншу діяльність, що випливає із завдань Інституту.
6. Під час провадження своєї діяльності Інститут має право:
1) розпоряджатися коштами та іншим майном, що перебуває в його оперативному управлінні, в порядку, встановленому законодавством;
2) використовувати кошти, отримані від діяльності, не забороненої законодавством, спрямовуючи їх на науково-технічний розвиток та соціальні потреби Інституту;
3) створювати тимчасові наукові творчі колективи з числа наукових працівників Інституту та фахівців міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій;
4) укладати цивільно-правові та інші угоди для забезпечення виконання покладених на Інститут завдань;
5) отримувати безкоштовно від органів виконавчої влади відповідні довідково-інформаційні матеріали;
6) провадити видавничу діяльність.
Інститут користується іншими правами, що випливають із законодавства України та цього Положення або визначаються Кабінетом Міністрів України.
7. Інститут організовує свою діяльність відповідно до річних планів роботи.
8. Інститут співпрацює з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними державними установами та громадськими організаціями.
9. Інститут очолює директор, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України.
10. Директор Інституту:
організовує роботу Інституту та несе персональну відповідальність за виконання покладених на Інститут завдань;
затверджує штатний розпис Інституту;
приймає на роботу та звільняє з роботи працівників Інституту згідно із законодавством;
установлює працівникам Інституту посадові оклади, а також розміри надбавок, доплат та премій відповідно до законодавства;
заохочує працівників Інституту та накладає на них дисциплінарні стягнення;
представляє Інститут в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях;
затверджує положення про структурні підрозділи Інституту, посадові інструкції його працівників;
видає накази в межах компетенції Інституту;
здійснює інші, передбачені нормативно-правовими актами, повноваження, що забезпечують виконання покладених на Інститут завдань.
Директор Інституту є розпорядником коштів у порядку, визначеному законодавством.
Директор Інституту щороку звітує перед Кабінетом Міністрів України про діяльність Інституту.
11. Директор Інституту має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади директором за погодженням з відповідним Віце-прем'єр-міністром України.
Розподіл обов'язків між заступниками проводить директор Інституту.
12. Науково-організаційна робота покладається на вченого секретаря Інституту, який призначається директором Інституту з числа наукових працівників.
13. Основними структурними підрозділами Інституту є його наукові відділи, які можуть поділятися на відповідні сектори.
14. В Інституті функціонує вчена рада як дорадчий орган Інституту. До складу вченої ради входить директор Інституту (голова вченої ради), заступники директора, вчений секретар, інші відповідальні працівники Інституту.
До участі в роботі вченої ради можуть запрошуватися провідні науковці, представники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.
Положення про вчену раду Інституту та її склад затверджуються директором Інституту.
15. Для провадження видавничої діяльності при Інституті створюється редакційно-видавнича рада.
Положення про редакційно-видавничу раду та її склад затверджуються директором Інституту.
16. Кошти Інституту становлять: асигнування з державного бюджету; кошти, в тому числі в іноземній валюті, що надходять за договорами на виконання науково-дослідних робіт, надання послуг, провадження видавничої діяльності, а також від іншої діяльності, що не суперечить законодавству.
17. До складу майна Інституту можуть належати будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та засоби зв'язку, інші матеріальні цінності, необхідні для здійснення покладених на Інститут завдань.
Майно Інституту належить йому на праві оперативного управління.
18. Інститут веде бухгалтерський облік та статистичну звітність у порядку, визначеному законодавством.
19. Структура та гранична чисельність працівників Інституту затверджуються Кабінетом Міністрів України.
20. Реорганізація чи ліквідація Інституту здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України.
21. Інститут є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Додаток
до постанови Кабінету Міністрів України
від 9 серпня 1999 р. N 1437
Структура Інституту нормотворчої діяльності при Кабінеті Міністрів України
Керівництво |
Відділ теорії та методології законотворчої діяльності і систематизації законодавства |
Відділ конституційного законодавства та державного будівництва |
Відділ адміністративного та фінансового законодавства |
Відділ цивільного та господарського законодавства |
Відділ трудового та соціального законодавства |
Відділ кримінального та виправно-трудового законодавства |
Відділ міжнародного права та порівняльного законодавства |
Бухгалтерія |
Договірно-правовий сектор |
Сектор інформаційного та організаційно-технічного забезпечення |
Міністр Кабінету Міністрів України |
А.ТОЛСТОУХОВ |
Правові засади реформування архівної справи в Україні |
Архівна справа є важливою складовою інформаційної та культурної сфер життєдіяльності суспільства, що охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання діяльності юридичних і фізичних осіб, які пов’язані із нагромадженням, обліком, зберіганням архівних документів та використанням відомостей, що в них містяться. Найцінніші архівні документи, що відображають історію духовного і матеріального життя Українського народу та інших народів і мають неминуще значення, складають Національний архівний фонд (НАФ), що налічує понад 54 млн. одиниць зберігання. Він є надбанням української нації, складовою світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства. Держава гарантує умови для зберігання, примноження та використання Національного архівного фонду, сприяє досягненню світового рівня в розвитку архівної справи. Для забезпечення реалізації державної політики у сфері архівної справи і діловодства в Україні створена і функціонує система архівних установ, яка складається із 789-ти архівних установ, з них 642 – державної та 147 – комунальної форми власності. У сучасних умовах суттєво зростає роль документаційно-інформаційного забезпечення управлінських процесів, документального підтвердження прав громадян на соціальний захист та забезпечення права фізичних і юридичних осіб на доступ до інформації. Ринкові відносини створили масовий сектор недержавного документотворення і документообігу, який зачіпає інтереси мільйонів громадян. Є потреба в захисті інтересів держави щодо документів, створених державними суб’єктами господарювання. Перетворення архівних документів на товар вимагає встановлення дійового державного контролю за станом їх збереженості. Чималу низку проблем створює поширення електронного документотворення та документообігу. Проте сучасний стан архівної справи викликає глибоке занепокоєння, є вагомою підставою для вжиття кардинальних заходів. Так, матеріально-технічна база державних архівних установ морально і фізично застаріла, не відповідає сучасним стандартам і потребам. Лише половина державних архівних установ забезпечено приміщеннями й обладнанням, які відповідають нормативним вимогам щодо зберігання документів та роботи з ними. Ще гіршим є становище в архівних підрозділах та службах діловодства підприємств, установ і організацій. Значно знизився статус цих структур, погіршилось їх матеріальне і кадрове забезпечення. Упродовж тривалого часу не ведеться будівництво сучасних архівосховищ, не виробляються спеціалізоване технологічне обладнання, матеріали для забезпечення збереженості документів. Не запроваджено державну реєстрацію документів приватних архівних зібрань як складової НАФ. НАФ не поповнюється документами культурної спадщини України, що знаходяться за кордоном, та документами іноземного походження, що стосуються історії України, не здійснюється їх виявлення, взяття на облік. Не впроваджуються новітні інформаційно-комунікаційні технології. Реальною є загроза безповоротної втрати значного сегмента цінної інформації – електронних документів та інших ресурсів в електронному вигляді. Не в повній мірі реалізуються положення Закону України „Про електронні документи та електронний документообіг". Відповідно до положень вказаного Закону суб’єкти електронного документообігу повинні зберігати електронні документи на електронних носіях інформації у формі, що дає змогу перевірити їх цілісність на цих носіях. Проте, нажаль, в Україні зберігання електронних документів здійснюється на неналежному рівні. Потребують також державної підтримки підготовка архівних кадрів і проведення наукових досліджень у галузі архівознавства, документознавства та інформатизації. Існує невідповідність між зростаючою потребою суспільства в інформації та можливостями архівних установ у її задоволенні. Проте, вирішити всі ці проблеми без достатнього і стабільного бюджетного фінансування неможливо. У зв’язку з цим, з метою надання державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування із забезпечення системності, комплексності та узгодженості у розв’язанні проблеми збереження документів Національного архівного фонду та розвитку архівної справи постановою Кабінету Міністрів України від 1 лютого 2006 р. № 92 затверджено Державну програму розвитку архівної справи на 2006 - 2010 роки. Орієнтовний обсяг фінансування завдань Програми становить 456777,3 тис. гривень, у тому числі з державного бюджету - 435708,1 тис., місцевих бюджетів - 21069,2 тис. гривень. Виконання Програми дасть змогу: створити умови для гарантованого зберігання документів Національного архівного фонду; забезпечити повноцінний захист усіх цінних архівних документів, що є надбанням української нації; зміцнити матеріально-технічну базу архівних установ та поліпшити умови роботи їх працівників; наблизитися до європейських стандартів рівня зберігання та користування документами Національного архівного фонду; створити засади для вдосконалення фінансово-економічного забезпечення архівних установ; уніфікувати законодавство з питань архівної справи і діловодства; запровадити сучасні інформаційні технології, створити систему інформаційних ресурсів, інтегровану у світовий інформаційний простір; задовольняти у необхідних обсягах потребу громадян, суспільства і держави в інформації; забезпечити створення мережі архівних установ для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, що не належать до Національного архівного фонду (трудові архіви); поповнити Національний архівний фонд документами культурної спадщини, у тому числі такими, що перебувають за кордоном, та іноземного походження, що стосуються історії України; привести регіональні програми у відповідність з Державною програмою розвитку архівної справи. Крім того, серед основних шляхів вирішення питання реформування архівної справи є прийняття Закону України „Про справочинство" (діловодство). Вказаний законопроект планується розробити Міністерством юстиції протягом 2006 року з метою удосконалення законодавства з архівної справи та діловодства, створення сучасної нормативно-правової бази для розвитку архівної справи. Так, відповідно до Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" діловодство – це сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації і організацію роботи зі службовими документами. Діловодство є сферою практичної діяльності, що документально забезпечує функціонування кожного державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації. У контексті сучасних уявлень діловодство є одним з найважливіших засобів керування в установі та складовою здійснюваних в ній процесів інформаційного менеджменту, зокрема реалізованих за допомогою новітніх інформаційних технологій. Нині у світі спостерігається всезбільшувана увага до нормативного, методичного та наукового забезпечення керування документацією, яке у нашій країні ототожнюють з теорією і практикою діловодства. Це засвідчує прийняття міжнародного стандарту ІSО (Міжнародної організації з стандартизації) 15489:2001 „Інформація та документація. Керування документацією", відбиття у змісті законодавчих актів та нормативних документів різних країн його принципів та положень. Законодавче врегулювання діловодних процесів має місце в ряді країн. У США контроль за керуванням документацією федеральних установ регламентує "Акт про федеральні документи" (1950 р.), а у 1980 р. прийнято „Закон про скорочення роботи з документами", спрямований на створення єдиної правової основи у цьому напрямі адміністративної діяльності. У Великій Британії діє „Акт про державні документи" 1958 р. (змінений 1967 р. щодо умов доступу), також „Акт про державні документи" Північної Ірландії (1923 р.). У 1995 р. в Німеччині в межах Закону про загальні правила роботи федеральних міністерств уряд схвалив єдину систему діловодства. В Канаді у 1983 р. було прийнято урядовий циркуляр "Політика керування документацією". Законодавства Європейського Союзу з питань діловодства не існує. На сьогодні в Україні регулювання діловодства здійснюється за нормативно-правовими актами інструктивного характеру, що встановлюють вимоги до основних технологічних процесів діловодства, окремих його напрямів (діловодство за зверненнями громадян, конфіденційне діловодство) та визначають особливості організації роботи зі службовими документами у спеціальних видах діловодства (судове, нотаріальне, дипломатичне тощо). Так, сфера дії Закону має поширюватись на суб’єктів діловодства всіх форм власності. Чинна нормативно-правова база з регулювання діловодства призначена для державних установ, що призводить до випадків нехтування юридичними особами приватної форми власності, а також підприємцями – фізичними особами, які не мають статусу юридичної особи, правилами створення управлінських документів, до неправомірного знищення ними або втрат в їх документаційних фондах службових документів. В українському законодавстві не встановлено відповідальність за порушення в організації та здійсненні діловодства, а також відшкодування шкоди, завданої внаслідок таких порушень. Кримінальний Кодекс України передбачає покарання за певні правопорушення, пов’язані зі службовими документами, однак у ньому не передбачено всіх випадків відповідальності за умисне псування, знищення, підроблення, приховування, незаконну передачу іншій особі службових документів. Зазначені норми мають бути зафіксовані у спеціальному законі з діловодства і зроблені відповідні доповнення до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Фактично відсутні єдині нормативно-правові вимоги до створення управлінської документації. Припинено ведення Державного класифікатора управлінської документації, у ньому не відображено зміни в номенклатурі видів документів, що відбулися в результаті економічного розвитку країни. В Україні чинні національні стандарти щодо застосування формуляра-зразка управлінського документа, вимог щодо оформлення організаційно-розпорядчих документів, розроблення уніфікованих систем документації. Однак, відповідно до Закону України "Про стандартизацію" стандарти застосовують на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством. Це спричинює не тільки різні підходи до створення управлінської документації, а й відсутність взаємозв’язку між уніфікованими формами документів, вимогами щодо їхнього застосування, які затверджуються різними центральними органами виконавчої влади. Тому, враховуючи міжнародний досвід провідних іноземних держав та практику його застосування Закон України „Про справочинство" має містити вимоги щодо дотримання норм державних стандартів на створення управлінської документації, ведення Державного класифікатора управлінської документації та врегулювання питання мови діловодства. Таким чином, низка проблем, що виникає на сьогодні у сфері діловодства мають бути вирішені шляхом відображення відповідних вимог у спеціальному законі. Головний спеціаліст Департаменту соціального, трудового та гуманітарного законодавства Ю. Сорока |
Конец формы