Розділові знаки у простому реченні

ВИДИ РЕЧЕНЬ

ЗА МЕТОЮ ВИСЛОВЛЮВАННЯ

ВИДИ РЕЧЕНЬ ЗА ІНТОНАЦІЄЮ

розповідне

питальне

окличне

неокличне

окличне

Інтонація (від лат. intono – голосно вимовляю) – ритміко-мелодійний лад мовлення, послідовна зміна висоти тону, сили й тривалості звучання голосу. Інтонація відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення.

Розповідні речення вимовляються рівним тоном. Тон підвищується на слові, на яке падає логічний наголос, а наприкінці речення знижується:

І тільки Слово береже в основі безсмертя української душі. (Б.Олійник.)

Любив дід гарну бесіду і добре слово. (О.Довженко.)

Душа настояна на ріднім слові. (М.Федунець.)

Інтонація питального речення характеризується підвищенням тону на слові, з яким пов’язується зміст питання:

А ви часом не з Брехунівки? (Нар.творч.)

Нащо правді словесна маска? (В.Симоненко.)

Навіщо я жив на світі? (Д.Павличко.)

Як бути справжнім? Як досконалитись? (О.Гончар.)

Часто інтонація підвищується на питальних частках (чи, хіба, невже, що за), прислівниках (де, куди, звідки, коли, доки, відколи), займенниках (хто, що, який, чий, котрий, скільки):

Хіба вже пора? Куди ти? Невже ти спізнився?

Хто там? Скільки ще чекати? Де ж олівець?

Взагалі, мовець виділяє логічним наголосом слово за власним вибором:

Що там робиться за вікном? Що там робиться за вікном?

Що там робиться за вікном?

Спонукальні речення промовляються з імперативною (від лат. imperativus - владний), тобто розрахованою на реагування, виконання, підпорядкування, інтонацією. Речення, що виражають наказ, заборону або заклик, вимовляються високим тоном: Не вбивай! Не кради! Не свідчи неправдиво на свого ближнього! Не заздри! (З Біблії.) Дорожіть миттю, секундою! (О.Гончар.)

Речення, що виражають прохання, пораду, застереження, вимовляються низьким тоном: Не ганьби все підряд без пуття. (В.Симоненко.) Вставай. Вставай і ходім. (М.Коцюбинський.) Поїдьмо з Києва. (М.Вінграновський.) Дозволь мені сказати слово. (Р.Іваничук.)

Дещо особливо вимовляються окличні речення, що виражають емоційні реакції мовця: високим тоном з різким виділенням слова, що увиразнює емоцію, наприкінці ж речення високий тон несподівано спадає:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій

народ! Пощезнуть всі перевертні, й приблуди, і орди завойовників-

заброд! (В.Симоненко.) Не пора, не пора, не пора в рідну хату

вносити роздор! Най пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни

єднаймось прапор! (І.Франко.)

Підвищується інтонація на вигуках та окличних частках:

Ой у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна

зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну

Україну, гей! гей! розвеселимо! (С.Чернецький.)

Якщо речення містять звертання, вони вимовляються з обов’язковим підвищенням тону: більш виразним, якщо звертання стоїть на початку речення:

Сину! Пожалій землю свою! (Р.Іваничук.)

Омельку, кидай майструвать. (І.Нечуй-Левицький.) і з певним послабленням окличності, якщо звертання стоїть наприкінці:

Вставай, рибалко! (М.Вінграновський.)

У середині речення звертання здебільшого вимовляється низьким тоном і в прискореному темпі:

Орися ж ти, моя ниво, долом та горою! (Т.Шевченко.)

Світися, правдо, в батьківському слові! (Р.Лубківський.)

Інтонація є характерною ознакою речення, одним із засобів його граматичної оформленості (інтонація закінченості, незакінченості), оформлення мети спілкування (інтонація повідомлення, запитання, спонукання), синтаксичних відношень між словами у реченні (інтонація переліку, зіставлення, протиставлення, пояснення), передачі емоційного забарвлення (оклична інтонація).

У кінці розповідного, а також спонукального (якщо воно вимовлене без окличної інтонації) речень ставиться крапка: Ми небес глибину збагнем. (Д.Павличко.) У вись поривайся. (Т.Севернюк.) Вирівняй стежку для ноги твоєї. (З Біблії.) А бджоли золоті так солодко гули. (А.Камінчук.)

У кінці питального речення ставиться знак питання: Чом же вас не видно при вікні? (П.Перебийніс.) Де ж ваша мрія? Де свята ідея? (М.Шевченко.) Невже справжній смак свободи можна відчути лише в обмеженнях її? (О.Гончар.) Невже ж тремтіти буде сплюгавлена душа? (Д.Загул.) Як оцю мить зупинить? (А.Камінчук.)

У кінці речення, вимовленого з окличною інтонацією, ставиться знак оклику: Шукай краси, добра шукай! (І.Франко.) Трудитись має кожен, як бджола! (Д.Павличко.) Скільки тут козаків за наш край полягло! (В.Василашко.) Многотрудним шляхам людським нема кінця! (Н.Тихий.)

У кінці питального речення, вимовленого з додатковою окличною інтонацією, після знака питання ставиться ще й знак оклику: Що може буть від трав і сонця краще?! (Т.Севернюк.) Чого ж це над моїм життям чужа печаль полотна стеле?! (Д.Павличко.) Коли збереться всесвітній трибунал і розпочне суд над катами моєї України?! (Р.Іваничук.) А хто напише або написав велику книгу нашого народу?! (Л.Костенко.)

Для передачі підкреслено сильної окличної інтонації вживається поєднання двох або й трьох знаків оклику чи питання: Розвернися ж, розстелися ж, убогая ниво!!! (Т.Шевченко.) Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!! (Г.Квітка-Основ’яненко.)

Примітка. Інколи знак питання чи знак оклику може ставитись після окремих слів: Не руш! не руш! не ріж! не убивай! (Леся Українка.) З ким ти бавивсь хлоп’ям? як ріс? (С.Йовенко.) Де се він? куди забрів?(Панас Мирний.) Щирості! крихточку щирості! (Д.Загул.) У такому випадку слова після знака питання чи знака оклику пишуться з малої літери.

Якщо хочуть підкреслити, що висловлена в реченні думка не закінчена або що після речення треба зробити паузу, ставлять три крапки: Чомусь згадались ночі на Купала... (Л.Костенко.) Невідомі любі та милі почування огортають душу... (Панас Мирний.) З журбою радість обнялась... (Олександр Олесь.) Легке життя не залишає споминів... (Т.Севернюк.) Голубіють ранки... Голубіють роси... Голубіє осінь у саду... (Д.Фальківський.) Не буде другого Дніпра! Та вже і першого немає... (В.Баранов.)

Три крапки ставлять, щоб створити ефект переривчатості, зміни різних картин: Міст... Дорога... Двір... Криниця... Кущ знайомий у дворі. (Т.Севернюк.) На річці щось плюснуло... раз, другий... (М.Коцюбинський.) Далекі дні... Це жовте фото... Ця стіна... (П.Перебийніс.)

Три крапки, поставлені в середині речення, передають схвильованість або паузу перед особливо важливим або несподіваним повідомленням: Не забуду я... о ні! (Олександр Олесь.) Караюсь, мучуся... але не каюсь! (Т.Шевченко.)