Упродовж періоду з 80-х років хіх ст. По 20-ті роки хх ст. В Україні сформувалась розвинена інфраструктура художньо-промислової освіти.

У Західній Україні становлення художньо-промислової освіти проходило у межах загальноєвропейських художніх процесів.

Із входженням Галичини до складу Австро-Угорської монархії деякі урядові реформи були спрямовані на сприяння культурно-освітньому розвитку галицьких українців. З 70-х років ХІХ століття Львову (а не Кракову) було надано право адміністративної столиці Королівства Галичини та Лодомерії, що стала окремою провінцією Австро-Угорщини. Дипломатія Габсбургів у сфері культури та мистецтва прагнула встановити зв’язок поміж мистецькими концепціями Відня та Львова.

У вищих навчальних закладах та художньо-промислових школах Відня щороку навчалися десятки стипендіатів з Галичини. Водночас у містечках Галичини й Буковини розвивалися численні ремісничі школи.

Трохи згодом стараннями львівської інтелігенції у Львові було відкрито художньо-промислову школу. На початку 70-х років ХІХ ст. у Львівській Технічній Академії (нині Державний університет „Львівська політехніка”) на кафедрах архітектури і будівництва, орнаментального рисунка й моделювання здійснювалась підготовка фахівців, які поєднували в одній особі і художника, і інженера, і архітектора.

Становлення художньо-промислової освіти на теренах Великої Українив основному відбувалося в трьох головних художніх центрах: Києві, Харкові та Одесі. За часів Російської імперії, у другій половині ХІХ століття, у цих містах виникли й набули розвитку художні навчальні заклади, що перебували під опікою Петербурзької академії мистецтв.

Лише в одному з них – школі М.Раєвської-Іванової у Харкові, що ставав тоді індустріальним лідером Півдня імперії, домінував художньо-промисловий нахил. Саме у Харкові проростали перші паростки дизайнерської освіти.

Пізніше, у 20-ті роки, художньо-промисловий напрямок почав домінувати скрізь – і в Києві, і в Харкові, і в Одесі. Це було зумовлено адмініструванням органів державної влади: орієнтиром остання визначала тоді московський ВХУТЕМАС, програми якого мали наслідувати українські навчальні заклади. Тому станкові форми опинилися в цих навчальних закладах на більш скромних місцях, ніж це було раніше. Згодом, коли художня школа вступила в наступний етап, пов’язаний з відкиданням теорії “виробничого мистецтва”, реформа 1934 року позбавила інститути художньо-промислового профілю.

Отже, 20-ті роки дали перші паростки дизайнерської освіти ХХ століття. Ця подія не обминула й Україну.

Що ж до масової підготовки дипломованих дизайнерів, то вона розпочалася тільки після Другої світової війни. Причому так було у всьому світі. В розвинених країнах це розпочалось у 50-і роки. Окрім Німеччини, де наступницею Баухаузу стала по війні Ульмська школа, викладанню дизайну почали надавати все більшої уваги у Великій Британії, США, Франції, країнах Північної Європи. У 80-і роки дизайнерська освіта бурхливо розвивається в країнах Південно-Східної Азії, в Австралії та Новій Зеландії.

А наприкінці 50-х - початку 60-х років ХХ ст., у контексті загально європейських процесів в Україні розпочалася підготовка дипломованих дизайнерів. Так, 1959 році у Львівській політехніці розпочалася підготовка фахівців за спеціальністю „Проектування меблів, інтер’єру”, з 1960 року - „Архітектура, меблі, інтер’єр”, а з 1998 року – „Дизайн”. З 1959 року у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва проводиться підготовка художників-модельєрів, а з 1963 року - художників декоративного мистецтва та спеціалістів з проектування інтер’єру і меблів.

З 1963 року почалася підготовка дизайнерів у Харківському художньо-промисловому інституті за спеціальностями „Промислове мистецтво” (нині -„Промисловий дизайн”), „Промислова графіка” (з 1989 р. - „Графічний дизайн”), „Внутрішнє опорядження будівель” (з 1965 р.- „Інтер’єр і обладнання”). З 2000 року інститут здійснює підготовку фахівців за спеціальністю „Дизайн” зі спеціалізаціями-„Промисловий дизайн”, „Графічний дизайн”, „Комп’ютерний дизайн”, „Інтер’єр і обладнання”, „Дизайн меблів”, „Художнє моделювання тканин”, „Художнє моделювання одягу”.

Зараз цей інститут, розташований у великому промисловому регіоні, є загальновизнаним центром дизайнерської освіти в Україні.

На початку 90-х років в Українській академії мистецтва було перепрофільовано майстерні плакатного мистецтва на підготовку художників графічного дизайну; у Київському технологічному інституті легкої промисловості – відкрито спеціалізацію - дизайн одягу; в Луцькому, Севастопольському і Херсонському державних технічних університетах, Українському державному лісотехнічному університеті, а також Кіровоградському інституті регіонального управління та економіки – спеціалізацію- промисловий дизайн.

У 1999 році на базі художньо-промислового технікуму створюється Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, який готує дизайнерів за спеціалізаціями: “Дизайн середовища”, “Промисловий дизайн”, “Графічний дизайн”.

Сьогодні є очевидним, що економічний розвиток нашої держави, підвищення добробуту і духовності населення неможливі без залучення до процесу виробництва промислових виробів спеціалістів-дизайнерів, надання їм пріоритетної ролі на всіх його етапах: проектуванні, експертизі, прогнозуванні збуту тощо.

Такі фахівці мають бути не тільки освіченими професійно, але й знати з народне мистецтво та ремісничий дизайн, розуміти їх національну специфіку, володіти методикою творчої трансформації художніх традицій в сучасні умови високотехнологічного виробництва, знати історію становлення та розвитку індустріального дизайну в Україні. Тільки в такому випадку вітчизняний дизайн “матиме своє обличчя” на міжнародному ринку.

Реорганізація системи освіти в Україні, коли навчальним закладам надано право відкривати ті чи інші спеціальності, призвела до того, що тільки за останні п’ять років утворено більше 30 дизайнерських факультетів і відділень як в державних, так і недержавних навчальних закладах 1-4 рівнів акредитації. Значна кількість таких підрозділів не має належного досвіду, кваліфікованого викладацького складу, ні методичного забезпечення. Навіть у навчальних закладах, які накопичили значний досвід у підготовці дизайнерів, сьогодні існують проблеми, що потребують наукового розв’язання. Аналіз ситуації, що склалася в дизайн- освіті, виявляє другу групу факторів щодо актуальності проблематики.

За останні роки у народному господарстві України стає більш помітною тенденція подолання кризових явищ. Відроджується промислове виробництво. Відповідно зростає потреба у дизайнерських проектно-конструкторських організаціях, збільшується кількість вітчизняних товарів на міжнародному ринку. Тому особливу проблему становлять програмні питання перспективи розвитку вітчизняного дизайну.

Про розуміння важливості проблем усіх гілок дизайну і технічної естетики свідчать Постанови Кабінету Міністрів України: від 30 липня 1996 р., № 876 – Положення про Раду з дизайну; від 20 січня 1997 р., № 37 “Про першочергові заходи щодо розвитку національної системи дизайну, ергономіки та впровадження їх досягнень у промисловому комплексі, об'єктах житлової, виробничої і соціально-культурної сфер”.

Концепція дизайн-освіти в Україні спрямована на різнобічну підготовку фахівця, який має вирішувати проблеми гармонізації предметного середовища життєдіяльності людини.

З метою ефективної організації процесу дизайнерського проектування запропоновано експериментальну педагогічну методику, результативність якої забезпечувалася сукупністю сприятливих для дизайн-освіти умов, а також особистісно-суб’єктивними чинниками. Для оцінки студентських проектних завдань та інших фахових умінь були розроблені три рівні вимог: пошукові уміння на підготовчій стадії; репрезентативні уміння на етапі дизайнерської пропозиції; уміння реалізувати проект у дослідних зразках чи еталонах на заключному етапі дизайнерської розробки. За рейтинговою шкалою оцінок кожного етапу визначалися рівні ефективності засвоєння студентами дизайну - високий, середній, низький.

Центральною ланкою у системі професійної дизайнерської освіти вважається проектне навчання, його поєднання з навчальною і практичною роботою студентів. Навколо нього інтегрується весь комплекс дисциплін, необхідних для забезпечення основ професійної творчості. Водночас зміст дизайн-освіти орієнтовано на ідеї гуманізму та демократії.

Залучення дизайну до нових високих технологій в Україні відбулося з помітним запізненням. За радянських часів із суспільної свідомості вилучалися такі значення, як риси національної своєрідності у виробах масового споживання, суб’єктивний людський фактор, конструктивна роль емоційно-чуттєвої та інтелектуальної сфер духовного життя особистості тощо. У вік високих технологій зникає традиційне протистояння художньої й науково-технічної діяльності. Науково-технічна діяльність своєрідно інтегрується з художньою творчістю. В уяві сучасних дизайнерів поєднання високих технологій та художньо-творчих процесів є цілком логічним й адекватним і стосується всіх видів життєдіяльності суспільства.

Циклічність розвитку суспільства не обминула дизайнерську діяльність. Стрімкий розвиток функціоналізму, породженого технологічною революцією, змінюється епохою постмодернізму, яку витісняє стиль „нового дизайну”, що з’явився наприкінці ХХ ст. У сучасну епоху чітко окреслились риси „індивідуального” дизайну. Триває тенденція орієнтації на авторські рішення, створення індивідуальних зразків та колекцій. Позбувшись диктату індустрії, дизайн звертається до людини мовою художніх образів, соціально-культурних значень, апелює до її духовного світу, до краси і гармонії.

Розгляд перспективних проблем дизайну приводить до думки, що одним з першочергових завдань дизайну є естетична організація життєдіяльності людини. Дизайн – синтетична сфера культури. На сьогодні сфера діяльності дизайнера включає: технічну естетику, теорію та історію дизайну, дизайн-менеджмент, дизайн середовища, дизайн ландшафту, дизайн промислового обладнання і транспортних засобів, дизайн біжутерії та прикрас, ергономічний дизайн, візаж-дизайн, дизайн аудіовізуальних систем та ін.

Складність і масштабність завдань та проблем, з якими зустрічаються дизайнери у практичній діяльності в сучасних економічних умовах розвитку економіки, вимагає нових підходів до дизайн-діяльності та дизайн-освіти. Широке використання здобутків соціальних, економічних, ергономічних, екологічних, біонічних, мистецтвознавчих та інших наук дозволяє по-новому підійти до природи дизайнерської творчості та організації професійної освіти.

Нині в Україні важливого значення набуває розробка концепції підготовки дизайнерів, в основі якої закладено ідею сталого розвитку, що забезпечує задоволення потреб людського суспільства за умов збереження здатності економіки країни до самовідновлення. Особливу вагу при цьому має національна парадигма дизайну, актуалізація історико-культурної спадковості мистецтва дизайну, багатовекторність його регіональних проявів і формування шкіл. Розвитку шкіл сприятиме розширення підготовки фахівців нової формації, а також підвищення загального рівня професійних вимог.

Багатоаспектна система сфери використання та диференційованого предмета діяльності дизайнерів у народному господарстві України вимагає чіткого структурування спеціальності “Дизайн” та підготовки фахівців різних кваліфікаційних (освітніх) рівнів, специфічних вимог до їхньої підготовки, розвитку навчальних закладів різних типів і рівнів акредитації.

У міру ускладнення об’єкта у дизайн-процес включаються не поодинокі фахівці, а колективи спеціалістів. Високому рівню техніки й технології повинен відповідати високий рівень гуманітарної й проектної культури дизайнера. На зміну неконтрольованому природокористуванню, раціональній об'єктивізації пізнання, відірваного від засад гуманізму, має прийти науковий аналіз, забезпечений такими показниками як статистичність, системність, варіабельність.

Для того, щоб повернути „знанняммудрість”, необхідні суттєві зміни у сфері науки про дизайн, а точніше, - мистецтво дизайну. Потреба у цілісному знанні, у розумінні того, що кожний предмет і явище сприймаються диференційовано, залежно від зміни місця і часу, нині стає особливо відчутною.

30