3. Основні напрями та результати антропогенних змін навколишнього середовища. Охорона довкілля.Особливості екологічного стану в Україні.

Людське суспільство не може існувати поза при­родою, хоча в ході свого розвитку воно все більше віддаляється від прямої залежності від природного середовища. На відміну від інших живих організмів, котрі лише користуються можливостями, які надає їм навколишнє середовище, людина примушує його служити своїм цілям.

Поняття "охорона природи" включає охорону при­родних ресурсів і охорону навколишнього середовища.

В сучасному світі вирішальний вплив на струк­туру, розвиток і функціонування природних екосис­тем здійснює людина. Промислове і сільськогоспо­дарське виробництво спричинює два глобальних деструктивних процеси, які визначають статус су­часних екосистем. Це незбалансоване зменшення природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища.

У зв'язку з ростом населення планети все мен­ше залишається місць, які людина ще не освоїла. Але освоєння нових територій завжди тягне за со­бою порушення структури природних екосистем, втрату їхніх окремих елементів. Збір рослин, полю­вання на звірів спричиняються до зникнення дея­ких видів на освоєних ділянках території чи аква­торії. Внаслідок вирубування лісів, розбудови насе­лених пунктів, розорювання земель, створення во­досховищ змінюються або зникають цілі екосисте­ми. Вилучення з екосистеми хоча б одного її елемента призводить до зниження її стійкості і порушення функціонування. Екосистеми мають механіз­ми протидії деструктивним явищам, але існує пев­на межа, за якою починається необоротний розпад

Усі конкретні негативні наслідки, зокрема, зміна видового складу угруповань, розмірів і форми аре­алів, шляхів синтезу окремих речовин, зміни у фе­нологічних явищах, синеволюційні процеси (яви­ща спряженої еволюції) і багато інших, цілком впи­суються в таку схему. Необхідність підтримування природної різноманітності видів тварин і рослин ус­відомлена людиною вже давно.

Червона книга - універсальна форма державно­го контролю над видами, котрим загрожує зникнен­ня. Кожна цивілізована країна світу розробляє і за­тверджує власну Червону книгу, до якої заносяться види, що на території даної країни потребують охо­рони, тимчасом як в інших країнах вони можуть бути достатньо поширеними, а отже, не підлягають охо­роні. Особливо це стосується видів, які перебува­ють на даній території на межі свого ареалу. Охороняючи види на межі ареалів, ми певною мірою' ук­ріплюємо кордони", всередині яких види є авто­хтонними (місцевого походження). Тим самим підтримується стабільність та цілісність біомів і планетарної екосистеми в цілому.

П евні види часто не можуть існувати самостійно, а успішно розвиваються і розмножуються лише в складі угруповань. При цьому іноді спостерігаєть­ся приуроченість тих чи інших видів, зокрема енде­мічних, реліктових, до певних рослинних угруповань (ценотипи). Тому при охороні таких видів важливо зберегти фітоценози, в яких вони зростають у при­родних умовах. Враховуючи це, в ряді країн запро­ваджено Зелену книгу, до якої вносять перелік фіто­ценозів, що підлягають охороні. Наприклад, до Зе­леної книги України занесено водні рослинні угру­повання, в яких головним ценозоутворювачем є во­дяний горіх; угруповання з домінуванням ковили Лессінга та багато інших. Орієнтуючись на Зелену книгу, зручніше визначати стан окремих екосистем і потребу в їх охороні. Рідкісними є ті рослинні угру­повання, де ценозоутворювачами стають види, за­несені до Червоної книги.

З огляду на окреслене коло проблем можна дати таке визначення: охорона природи - це комплекс заходів, організованих і контрольованих на дер­жавному, міжнародному і суспільному рівнях, затверджений законодавча і спрямований на збереження видової різноманітності та ста­більності екосистем і природних ресурсів. Ос­новна мета охорони природи - створення оптималь­них умов існування людського суспільства, задово­лення матеріальних та культурних потреб існуючих і майбутніх поколінь людства. Охорона природи - справа територіальна. Цінність територій, що підля­гають охороні, визначається передусім оцінкою ста­ну рослинних угруповань.

Природні ресурси - це частина явищ і предметів навколишнього середовища, котрі можуть бути ви­користані як предмети праці чи умови відновлення робочої сили або засобів виробництва. Ресурси поді­ляються на вичерпні і невичерпні. Вичерпні поді­ляються на відновлювані (рослинні, тваринні, ґрунтові, ландшафтні) та невідновлювані (корисні ко­палини), а також на біотичні, абіотичні, викорис­товувані та потенційні. Невичерпні ресурси поді­ляються на космічні, кліматичні і водні.

Охорона природи стосується багатьох сфер людської діяльності і розглядається в кількох аспек­тах. Науковий аспект передбачає збереження ета­лонів живої природи на популяційно-видовому І екосистемному рівнях. Вивчення природних процесів необхідне для того, щоб прогнозувати закономірності змін, спричинених втручанням людини в хід глобаль­них і локальних природних процесів. Економічний аспект охорони передбачає ретельне вивчення мож­ливостей подальшого використання ресурсів у плані їх відновлення або збереження стабільності екоси­стем. Перш ніж вилучити з використання певну те­риторію, акваторію чи окремий елемент довкілля, екологи і економісти ретельно підраховують по­тенційні втрати і майбутні надбання. Оздоровчо-гігієнічний аспект охорони має значення перш за все для медицини, тому розглядається окремо. Естетико-виховний аспект враховує потужні можли­вості природного середовища в розвитку спостереж­ливості, формуванні позитивних рис характеру тощо.

Реальне втілення програм охорони окремих видів неможливе без контролю території їхнього поширен­ня. Саме тому головною запорукою тут стає відчу­ження ділянок землі (водного дзеркала), на яких постійно зростають певні види рослин або постійно перебувають, годуються чи розмножуються певні види тварин, що потребують охорони. На відчуже­них землях, відповідно рівня охорони, забороняєть­ся організація промислового і сільськогосподарсь­кого виробництва, інших видів діяльності, часом навіть відвідування з метою відпочинку. Впродовж XX ст. у світі поступово сформувався більш-менш універсальний підхід до цієї проблеми. Він полягає у розробці мережі об'єктів охорони природи. Діяльність і завдання кожного об'єкта охорони організується, координується і контролюється з боку відповідного відомства. Кожна держава може мати свої категорії охорони, але загалом усі об'єкти мож­на згрупувати за ступенем охорони таким чином:

пам'ятки природи. Це невеликі ділянки, на яких охороні підлягають окремі дерева, озера, фраг­менти лісу чи степу; навколо пам'яток природи по­винні встановлюватися попереджувальні таблички з відповідною інформацією;

з аказники природи. Це ділянки площею від кількох десятків до кількох тисяч гектарів, на яких забороняється проведення певних видів господарської діяльності (наприклад, оранка землі, вирубка лісу, збір рослинної сировини, відлов риби тощо). Тери­торія чи акваторія заказників, як правило, демаркується і оснащується необхідною інформацією для відвідувачів; тут також відповідними державними органами регулярно проводиться інспекція;

заповідники. Це державні установи зі своїм штатом співробітників і диференційованою терито­рією; окремі ділянки в заповідниках є абсолютно заповідними, на інших проводять регламентований сінокіс, вирубку дерев та деякі інші господарські заходи. Літопис природи, який ведеться в заповід­никах, використовується при складанні довготрива­лих прогнозів погоди, визначенні термінів проведення певних сільськогосподарських робіт тощо. На те­риторії заповідника строго заборонене перебування сторонніх осіб;

біосферні заповідники. Це заповідники, в яких охороняються унікальні природні об'єкти світового значення. Статус біосферного заповідника присво­юється лише після ретельної інспекції з боку ком­петентних міжнародних організацій; ними ж коор­динується науково-дослідницька та моніторингова

діяльність таких заповідників. На території біосферного заповідника строго заборонене перебування сторонніх осіб;

національні природні парки. Це великі тери­торії, на яких, крім заповідників, можуть знаходити­ся заказники і пам'ятки природи, населені пункти, сільськогосподарські угіддя, транспортні мережі, інші комунікації, місця відпочинку й оздоровлення. Ця форма охорони природи найбільш відповідає оптимізації матеріальних і культурних потреб людини. Першим справжнім заповідником на території України є Асканія-Нова, де заповідний режим існує з 1841 р. Першим у світі природним національним пар­ком став Йєлоустонський парк, створений у США в 1872 р. В Україні подібні проекти почали втілювати в життя лише наприкінці XX ст. Неабияке значення об'єкти охорони природи мають для медицини.

Сучасна мережа основних об'єктів охорони при­роди в Україні включає:

біосферні заповідники - Карпатський, Асканія-Нова, Чорноморський, Дунайський (рис. 4.8, 4.9, 4.10, 4.11);

п риродні заповідники - Поліський, Розточчя, Медобори, Горгани, Канівський, Дніпровсько-Орільський, Єланецький степ, Казантипський, Опутцький, Карадазький, Кримський, Ялтинсь­кий гірсько-лісовий, Мис Мартьян, Луганський,

Рівненський, Черемський, Український степовий (його відділеннями є: Хомутівський степ, Михайлів­ська цілина, Кам'яні могили і Крейдова флора);

національні природні парки - Шацький, Яворівський, Сколівські Бескиди, Синевир, Карпатсь­кий, Подільські Товтри, Вижницький, Деснянсько-Старогутський, Святі Гори, Азово-Сиваський, Ужанський, Гуцульщина.

Біорізноманіття рослинного і тваринного світу створює природні ресурси, що забезпечують люди­ну їжею, сировиною для різних галузей промисло­вості, у тому числі фармацевтичної. Незалежно від прикладного значення, біорізноманіття є фактором творення середовища життя людини. Світова гро­мадськість, занепокоєна небезпекою втрати біоріз­номаніття, на Конференції ООН з довкілля та роз­витку (Ріо-де-Жанейро, 1992), схвалила Конвенцію про біорізноманіття, яка набула чинності в грудні 1993 р. Україна приєдналася до цієї Конвенції, яка вступила у дію в нашій державі з 1995 р. після її ратифікації Верховною Радою. Україна бере актив­ну участь в міжнародних програмах, спрямованих на захист довкілля, зокрема, у формуванні Панєв-ропейської екологічної мережі шляхом розширення системи об'єктів охорони природи. Значну приро­доохоронну роботу здійснює Національний комітет України з програми ЮНЕСКО «Людина і біосфе­ра». До Світової мережі біосферних заповідників включено шість об'єктів України: - Карпатський, Асканія-Нова, Чорноморський, Дунайський біосферні заповідники, Ужанський національний природ­ний парк з Надсянським регіональним ландшафт­ним парком у складі українсько-польсько-словацького біосферного заповідника "Східні Карпати", Шацький національний природний парк.

Додаток № 2