71. Сатика і динаміка в мові

Справжнє розуміння мови неможливе без осягнення різноманітних змін, які мають місце в ній. Динамічні процеси мови можна простежити, розглядаючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характеристику. Мова як явище, що історично розвивається.

Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака,внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові.

Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови. Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започаткован розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокрема, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Згодом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії. Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період. Цей термін вживається і в іншому значенні: синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника. Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку. Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню статики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхронічна і діахронічна.

72. Структурна і соціальна типологія мов. Мовні універсалії.

Структурна типологія, започаткована Ф. де Соссюром і розроблена ін. лінгвістами — Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А. Мартіне, спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи.  В основу своєї типології, обмеженої морфологічним рівнем, покладено існуючу у лінгвістиці систему понять, надавши їм структурного змісту, і дані традиційної морфологічної класифікації мов. Основним завданням структурної типології, є виявлення ознак і властивостей, притаманних усім мовам світу, і аломорфних ознак, властивих лише частині мов, що служить передумовою для побудови загальної теорії мови та мовних універсалій.

Типологічні дослідження можуть бути використані для перевірки даних, отриманих порівняльно-історичним методом. Соціальна (або функціональна) класифікація грунтується на кількох засадах. 1. Мови поділяються залежно від їх зв'язку з носієм, якому вони належать. Таким носієм може бути плем'я, народність, нація. На основі цього розрізняють племінні мови (частіше вживають термін ''діалекти"), мови народності, національні мови. 2. Мови групуються відповідно до функцій, які вони виконують у суспільстві і в цивілізації. Це, мови регіональні, міжнаціональні, міжнародні. 3. Мови розрізняються залежно від значення і поширення в світі.

Мовні універсалії — суттєві властивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості з них. Мовні універсали визначають на основі трьох параметрів:

1. спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин;

2. сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові;

3. спільність. Методи дослідження мови властивостей самих мовних структур.

Універсали показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмеження, які накладаються на мову, і демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділяють діахронічні універсалії. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; Діахронічний характер мають переважно лексико-семантичні універсали. Мовні універсали поділяють на дедуктивні (встановлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх називають фреквенталіями); прості (елементарні), які стверджують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні), які стверджують певну залежність між різними явищами .