МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОГО НАВЧАННЯ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з курсу МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА

для слухачів спеціальності 7.050103 «Міжнародна економіка»

Київ 2009

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА

Тема № 1 Інтернаціоналізація економічного розвитку

Сутність і форми міжнародного поділу праці. Міжнародна спеціалізація. Міжнародне кооперування. Фактори розвитку і причини участі країн у міжнародному поділі праці. Етапи розвитку поділу праці як економічного процесу. Інтернаціоналізація та її основні етапи.

Окрім поняття "міжнародний поділ праці" вживають і такі: "географічний поділ праці", "територіальний поділ праці", "міжнародна спеціалізація виробництва".

Міжнародний поділ праці означає спеціалізацію країн на виробництві певних видів продукції або послуг і міжнародний обмін ними. Досить легко уявити собі спеціалізацію за продуктами харчування. Наприклад, банани вирощують у тропіках і не вирощують в умовах помірного клімату. Тропічні країни експортують банани до країн помірного поясу, а останні експортують до тропіків свою продукцію.

Країни можуть спеціалізуватися також на послугах, зокрема на рекреаційних (тобто курортних). До країн з розвиненою сферою надання рекреаційних послуг приїжджають туристи з усього світу. При сходженні, скажімо, на вершини у Гімалаях послуги альпіністам надають місцеві жителі — шерпи, адже саме вони можуть переносити великі вантажі в умовах високогір'я, бо добре знають його особливості.

Лондонські фінансисти надають банківські послуги замовникам з багатьох країн світу. Лондон також відомий як світовий центр із створення першокласної комерційної реклами, яка вже завоювала чимало престижних міжнародних призів.

Міжнародний поділ праці — реальне явище. І ним не можна нехтувати, оскільки між різними країнами завжди існували, існують і будуть існувати відмінності у географічному положенні, природних ресурсах, структурі господарства, навичках і майстерності трудового населення тощо.

У результаті міжнародного поділу праці у країнах світу формуються галузі міжнародної спеціалізації, які значною мірою орієнтовані на експорт своєї продукції до зарубіжних країн. Саме ці галузі представляють країну у міжнародному поділі праці. Скажімо, якщо у зв'язку з географічним поділом праці згадати Об'єднані Арабські Емірати, то вони постають в уяві як світовий експортер нафти. Швейцарські майстри відомі як найкращі у світі виробники точної механіки, альпійські фермери — як неперевершені виробники одного з найкращих у світі сортів сиру. Швейцарія ще й світовий центр рекреаційних послуг.

Говорячи про Канаду, не можна не згадати канадських фермерів (у тому числі й українського походження), які є відомими у світі експортерами зерна. Аргентина відома своїми неосяжними степами і кваліфікованими фермерами (знову ж таки, серед них чимало українців), вона є великим експортером м'яса худоби на світовому ринку. Перефразовуючи відомого поета, можна сказати: "Ми говоримо — Куба, а маємо на увазі — цукор. Ми говоримо — цукор, а маємо на увазі — Куба!"

Утвердитися на світовому ринку як виробник найбільшої кількості видів і високоякісної промислової продукції, а отже, завоювати вигідне місце у світовій економіці — дуже непросто. Так, від часу здобуття державної незалежності колишніми колоніями в Африці минуло кілька десятиліть. А вони нині, як і раніше, постачають на світовий ринок лише сировину та сільськогосподарську продукцію. На світовий ринок потрібно прориватися і щодня зміцнювати свої позиції.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах — територіальному та виробничому. Перший напрям — спеціалізація країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий напрям охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Вирізняють такі основні види міжнародної спеціалізації виробництва:

• предметну (виробництво готових товарів);

• подетальну (виробництво складових частин товарів);

• технологічну (стадійну).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вважаються коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спеціалізації (розраховується як питома вага певного товару у світовому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Міжнародне кооперування виробництва перетворюється на міжнародне промислове співробітництво. Найважливішою ознакою промислового співробітництва є комплексність.

Провідними у міжнародному кооперуванні вважаються такі методи:

• виконання спільних програм;

• договірна спеціалізація;

• створення спільних підприємств.

Країни спеціалізуються для того, щоб брати участь у міжнародній торгівлі товарами та послугами, яка може відбуватися у таких режимах:

• вільної торгівлі;

• торговельних обмежень;

• протекціонізму.

Поставки товарів і послуг по лінії міжнародної торгівлі сплачуються відповідною валютою. Можлива і компенсаційна (зустрічна) торгівля.

У зв'язку з міжнародним поділом праці потрібно згадати і про явище, якому поки що не приділяють достатньої уваги.

Зазначення походження товару з того чи іншого географічного регіону часто ніби магнітом притягує до себе споживачів.

У багатьох країнах світу маркування про географічне походження товарів або послуг перебуває під правовою охороною держави. В юриспруденції використовують поняття "найменування місця походження". Його розуміють як географічну назву країни або місцевості (області), яка використовується для позначення товару, що походить з цієї країни або місцевості (області), якщо властивості чи особливості цього товару винятково або істотно визначаються характерними для країни або місцевості (області) природними умовами та(або) людськими факторами. Наприклад, пухову хустку можна правомірно назвати "оренбурзька пухова хустка", якщо вона справді виготовлена у цій місцевості з пуху кіз, які скубають траву у тих далеких степах. Шампанське вино буде справді таким, якщо воно виготовлене у провінції Шампань, у Франції. Трембіту матимуть право називати "гуцульською", якщо вона насправді ви­готовлена на Гуцульщині з місцевих матеріалів і місцевими май­страми, яким кваліфікація передавалася з діда-прадіда.

У багатьох країнах світу зазначення місця походження това­рів реєструються у складі товарних знаків (тобто позначень, що застосовуються для розпізнавання на ринку товарів різних ви­робників). У США регіональне походження товарів посвідчується окремо за допомогою так званої сертифікаційної марки.

Деякі країни світу прийняли спеціальне законодавство щодо маркування географічного походження товарів та послуг. 18 черв­ня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про охорону прав на зазначення походження товарів".

Спеціалізація господарств країн відбувається з урахуванням передусім порівняльних переваг для виробництва товарів і по­слуг, які має кожна з країн. Людство зацікавлене в міжнародно­му поділі праці, як і в тому, щоб різні люди мали різні спеціаль­ності.

Міжнародний поділ праці почався давно, існує нині і триватиме у майбутньому. Країни, які ставали на рейки автаркійного роз­витку, рано чи пізно були змушені відмовлятися від такої хибної політики. Великою китайською стіною або залізною завісою від навколишнього світу надовго відгородитися не можна.

У нинішній світовій економіці роль населення та ресурсів як визначальних чинників спеціалізації знижується. Розміщуючи підприємства, що виробляють продукцію, нині орієнтуються пере­важно на кінцевого споживача. Деякі країни перетворилися на центри наукових досліджень, тоді як інші є джерелом низько-кваліфікованої робочої сили.

Економічна наука у зв'язку з міжнародною спеціалізацією виробництва використовує поняття "трансматеріалізація" і "дематеріалізація". Перше поняття означає зниження попиту на природні ресурси, оскільки на зміну традиційним мінералам прийшли матеріали із заданими властивостями (напівпровід­ники, оптичні волокна тощо), друге — зменшення частки сиро­вини у вироблених товарах. Іншими словами, трансматеріалі­зація — це зміна суті ресурсів, а дематеріалізація — зміна суті продуктів.

Більшість країн спеціалізуються на виготовленні не цілісних виробів, а їх компонентів. Міжнародну виробничу спеціалізацію визначають переважно транснаціональні корпорації. Вони врахо­вують при виборі спеціалізації не лише географічні чинники, а й соціально-економічні.

Економічні зв'язки між державами не лише необхідні, а й взаємовигідні. Крім міжнародної торгівлі, зовнішньоекономічне співробітництво розвивається і в інших формах.

У світі набули поширення спільні підприємства. Підприєм­ства й організації різних країн об'єднують свої фінансові та інші ресурси і здійснюють спільну виробничо-економічну діяльність на території однієї або кожної з країн.

Важливим напрямком міжнародного співробітництва стало створення вільних економічних зон. Така зона є певною частиною території країни, у межах якої діє особливий режим господарювання. Цей режим надає значні пільги для зовнішньоекономічної діяльності. Існує понад 600 офіційно встановлених вільних еконо­мічних зон у 70 державах світу.

Інтернаціоналізація економічного розвитку зумовлена зростанням рівня взаємопов'язаності та взаємозалежності окремих національних економічних систем.

У теоретико-логічному плані інтернаціоналізація пов'язана з формуванням світового господарства як особливої форми функціональних економічних зв'язків і економічних відносин між суб'єктами міжнародної діяльності. В центрі цих зв'язків і відносин — особли­вий механізм — світовий ринок. В історичному плані на поверхні інтернаціональних економічних відносин світовий ринок виступає найбільш рельєфно і зримо, як первинне міжнародне економічне утворення. Але це тільки на перший погляд. Як свідчить матеріал, наведений нижче, без міжнародного економічного утворення, яким є світове господарство, немає і світо­вого ринку. Інша справа, які межі економічної "ойку­мени", тобто цивілізованого інтернаціонального еконо­мічного простору, кожне з них охоплює. З розширен­ням цих меж змінюється і зміст поняття "світового господарства".

У свій час давньогрецький історик і географ Гекатей Мілетський (VI ст. до н. є.) включав у поняття "ойкумени" Європу (крім Північної), Малу і Передню Азію, Індію та Північну Африку. З часом ці межі по­ступово розсуваються, ще донедавна світове господар­ство не включало великі закриті господарські ком­плекси соціалістичних країн, але й сьогодні ще є ав-таркні економіки. Тому доцільніше говорити не про світове господарство, а про міжнародну економіку як узагальнююче поняття, що охоплює будь-який стан світового господарства і, відповідно, світового ринку та всіх економічних зв'язків, що охоплені ними.

Дослідження закономірностей формування зв'язків і перспектив їх розвитку показує, що генеральною тенден­цією світового економічного розвитку є рух до створення єдиного планетарного ринку товарів і послуг, капіталів, ресурсів тощо, економічного зближення та об'єднання окремих країн в єдиний світовий господарський ком­плекс. Спробуємо далі розкрити цю тенденцію.

Світове господарство

З курсу основ економіки ми знаємо, що люди — знедолені створіння, адже вони обтяжені безмежними потребами. Мало того, для задоволення цих потреб бракує не тільки матеріальних благ, а й матеріальних ресурсів. Спроби зняти напругу невідповідності запитів засобам їх задоволення спонукають людину до діяль­ної поведінки та спілкування із собі подібними. Спо­чатку ця взаємодія формує соціальний організм, який можна назвати національною економікою.

Національна економіка — це система пов'язаних між собою продуктивних сил, виробничих, товарно-грошових, торгово-економічних, кредитно-фінансових, науково-технічних та ресурсно-кадрових відносин всередині окремої країни, яка функціонує на основі внутрішніх національних стандартів. Щоб мати можливість проаналізувати національну економіку та керувати нею, її, як будь-який об'єкт чи явище, потрібно вимі­ряти. Порядок вимірювання та облік його результатів можуть бути різними, але найбільше визнання отри­мала розроблена міжнародними організаціями так зва­на система національних рахунків (СНР), що вміщує широкий спектр економічних параметрів. Спираючись На неї, можна звести всю національну економіку до ключових секторів економічної діяльності та взає­мозв'язків між ними. Таких секторів є п'ять, але для спрощення ми зведемо їх до чотирьох.

Реальний або приватний нефінансовий сектор за­безпечує виробництво (пропозицію) благ країни на внутрішній та зовнішній ринки, а також пред'являє попит на матеріальні блага вітчизняного та зарубіж­ного виробництва з метою особистого та виробничого споживання. До цього сектору відносять сімейні гос­подарства і недержавні нефінансові підприємства.

В рамках СНР сформовані в реальному секторі про­позицію та попит можна записати так:

— обсяг інвестиційних видатків на національні блага, що споживаються національними виробниками;

— обсяг інвестиційних видатків під виробництво вітчизняних благ, що пропонуються за кордон.

Виходячи з того, що реальний сектор має перебува­ти в стані рівноваги, прирівняємо праві частини двох попередніх рівнянь і, зробивши перестановки їх скла­дових, отримаємо таке рівняння:

Вираз у дужках лівої частини рівняння описує внут­рішні заощадження реального сектору

Права частина рівняння — це чистий експорт із ре­ального сектору Таким чином, маємо:

(1.2)

Отже, нагромадження для фінансування реального сектору можуть бути тісно пов'язані з зовнішньою діяль­ністю суб'єктів, що представляють цей сектор. З рівнян­ня (1.2) зрозуміло, що надлишок заощаджень відпові­дає додатному значенню чистого експорту з реального сектору. У цьому випадку надлишок заощаджень може бути позичений закордонним суб'єктам. Але коли

то це означає, що власних заощаджень в реальному секторі бракує, тобто є дефіцит. Його можна покрити за рахунок зовнішніх джерел.

Бюджетний (урядовий) або фіскальний сектор ста­новить державний бюджет і виконує роль перерозподільника доходів. Тут формуються доходи бюджету від податків та інших надходжень (Т), а також части­на агрегованого попиту, яку можна описати рівнянням

де — позначено належність показників до фінансо­вого сектору;

• — бюджетні видатки.

Різниця між надходженнями та видатками бюдже­ту складає бюджетний надлишок (заощадження):

(1.4)

Сальдо надходжень і видатків бюджету може бути дефіцитним. В такому випадку виникає необхідність його фінансування за рахунок і внутрішніх, і пере­дусім, зовнішніх позик.

Грошовий (фінансовий) або монетарний сектор — це грошові потоки, які проходять через центральні та комерційні банківські установи. Цей сектор обслуго­вує два перших. У результаті виникають ліквідні ви­моги певної країни до вітчизняних та іноземних еко­номічних суб'єктів та до урядових установ. Вони скла­дають активи. Одночасно виникають зобов'язання банківської системи країни перед приватними еконо­мічними суб'єктами та урядовими інституціями як вітчизняними, так і закордонними. Сукупність цих зобов'язань являє собою всю грошову масу країни. Ці гроші в СНР отримали назву пасивів.

Виходячи з умови рівноважного стану грошового сектору та взаємопогашення вимог і зобов'язань, фор­малізуємо відповідність активів пасивам:

де М — пасиви (грошова маса);

NFA — чисті іноземні активи;

_NDA — чисті внутрішні активи.

Чисті іноземні активи грошового сектору як головного державного банку, так і підконтрольних йому комерційних банків є чистими міжнародними резервами країни Вони є головним джерелом фінансування дефіцитів реального та державного секторів, але не єдиним. Оскільки в СНР рахунок зовнішньоекономічної діяльності відображає трансакції, пов’язані лише із створенням і використанням національного доходу, і не включає трансакції, пов'язані з передачею права власності, можна стверджувати, що таким джерелом є також імпорт іноземного капіталу

Безумовно, одночасно можливий і експорт капіталу з країни тому, напевно, слід говорити про чистий експорт капіталу як джерело фінансування дефіцитів у внутрішній економіці. Це може бути виражено такою формулою:

Між потребою в припливі іноземного капіталу для фінансування дефіцитів реального і бюджетного сек­торів змінною офіційних резервних активів (∆R) є обер­нена залежність. Приріст чистих іноземних інвестицій буде дорівнювати перевищенню інвестиційних ви­датків над заощадженнями:

(1.5)

Зовнішньоекономічний сектор включає операції кожного з попередніх секторів із закордонними су­б'єктами та іншими країнами. Цей сектор можна вва­жати концентрованим втіленням макроекономічних процесів, які виникають в результаті взаємодії націо нальної економіки з економіками інших країн. Звівши доходи та видатки реального і бюджетного секторів, а також скориставшись рівняннями (1.1; 1.2; 1.3; 1.4), які включають зовнішньоекономічні елементи, скла­демо рівняння, що відображає потоки капіталів і то­варів у зовнішньоекономічному секторі:

Прирівнявши ліву частину рівняння (1.6) з рівнян­ням (1.5), побачимо, що вони відображають рух коштів у протилежних напрямках, а тому можемо записати:

Це означає, що за від'ємного значення чистого екс­порту спостерігається приплив до країни іноземних інвестицій. Тим самим досягається рівновага зовніш­ньоекономічного сектору.

Отже, найбільш суттєвими є міжнародний рух потоків благ (товарів, послуг, ресурсів) та капіталів при здійсненні певних операцій через посередництво їх зовнішніх секторів. Механізм такої взаємодії — це, передусім, ринковий механізм.

Світовий ринок

Світовий ринок можна визначити як механізм міжна­родного переміщення товарів, послуг, факторів виробни­цтва та фінансових засобів під дією не тільки внутрішніх, але і зовнішніх попиту і пропозиції. Виходячи з цент­рального неокласичного принципу про економічну рівно­вагу, можна стверджувати: основним елементом світово­го ринку є загальна міжнародна рівновага, тобто одно­часне урівноваження попиту і пропозиції на внутрішніх і зовнішніх ринках.

Тема № 2 Середовище міжнародної економічної діяльності

Сутність та структура середовища міжнародної економічної діяльності. Внутрішнє та зовнішнє середовище МЕД. Природно-географічне середовище МЕД. Політико-правове середовище МЕД. Економічне середовище МЕД. Соціально-культурне середовище МЕД.

Міжнародна економічна діяльність — це дії з міжнародного переміщення товарів, факторів виробництва та фінансових засобів, що проявляються у здійсненні операцій, тобто угод, за якими передається право власності на матеріальні та фінансові активи або надаються послуги. Всі операції відображені в СНР і поділяються на реальні (нефінансові) та фінансові. Перші пов'язані з виробництвом і придбанням товарів (послуг). Другі — зі змінами в активах і пасивах, а також з обміном одних фінансових активів на інші.

Угоди є основною інституціональною одиницею у сфері обміну й укладаються між агентами (економічними суб'єктами), їх результатом є досягнення певних конкурентних переваг.

Економічні суб'єкти, або інституційні одиниці, мо­жуть володіти товарами й активами, мають економічні зобов'язання і від своєї особи здійснюють угоди з інши­ми інституційними одиницями. В СНР виділяють два основні типи інституційних одиниць: сімейні господар­ства (фізичні особи) і підприємства — фірми (юридичні особи). Всі вони взаємодіють один з одним як всередині країни, так і за її межами. Якщо операції здійснюються між інституційними одиницями всередині однієї країни, то вони вважаються внутрішніми, а якщо між інститу­ційними одиницями декількох країн, то міжнародними. З метою подібної класифікації операцій всі інституційні одиниці поділяються на резидентів і нерезидентів.

Резиденти — це інституційні одиниці, що постійно знаходяться на території даної країни, незалежно від їх громадянства або належності капіталу.

Нерезиденти — це ті інституційні одиниці, що по­стійно знаходяться на території іноземних держав.

СНР фіксує всі економічні операції резидентів з нерезидентами на окремих рахунках, що об'єднуються в платіжний баланс. Він відображає функціональні взаємозв'язки в міжнародній економіці, які за своїм характером є результатом впливу ендогенних факторів. Крім того на економічну діяльність впливають і екзо­генні фактори. Це передусім фактори зовнішнього се­редовища.

Середовище діяльності суб'єктів міжнародної економіки може бути визначене як система умов і фак­торів існування міжнародних економічних зв'язків. Можна виділити внутрішнє та зовнішнє середовище.

Внутрішнє середовище — це внутрішня будова систем міжнародної економіки з її внутрішніми законами існування, функціонування і розвитку. Якщо ми говоримо про систему, то це, передусім, система функ­ціональних економічних зв'язків. Вона може бути опи­сана математично. Найбільш спрощеним записом може бути рівняння:

де У(х) — бажаний результат (сумарне значення);

х — результат дії внутрішніх факторів;

а — коефіцієнт впливу факторів на загальний результат.

У короткостроковому періоді а = соnst, це означає, що цей фактор керований або формується за чіткими параметрами.

Зовнішнє середовище — це зовнішні щодо суб'єктів міжнародної економіки умови і фактори їх взаємодії. До зовнішнього середовища відносять такі фактори:

• зовнішньоекономічну діяльність країн та їх суб'єктів;

• регулювання міжнародних економічних процесів та його інструменти;

• форми і види міжнародної економічної діяльності;

• причинно-наслідкові зв'язки в міжнародних економічних процесах.

Тим самим визначається й економічна політика країни щодо її міжнародної і внутрішньої діяльності у їх взаємозв'язку. З урахуванням цих факторів розроб­ляється міжнародна стратегія держав і їх суб'єктів.

Зовнішнє середовище можна поділити на чотири основні групи умов: правові, політичні, соціально-еко­номічні, культурно-психологічні.

Всі ці умови та фактори, як правило, некеровані. Тому міжнародна економіка може бути описана моделлю:

де — очікуваний результат;

а — ймовірність кожного результату; — результат від дії факторів.

Якщо ситуація має імовірнісний характер, то це означає, що результати будуть мінливими. Причому чим більшою буде мінливість, тим вищий ступінь не­визначеності. Чим більша різниця між сподіваним і дійсним результатом, тим більшим буде економічний ризик. Для визначення ступеня ризику використову­ють ряд показників і характеристик:

1. взаємопов'язаність факторів зовнішнього середо­вища, тобто якою мірою зміна одного фактора впливає на інший (усвідомлення цієї міри суттєво впливає на виживання суб'єктів міжнародної економіки);

2. складність зовнішнього середовища, або кількість факторів зовнішнього впливу та варіативності (змін­ності) кожного фактору (в такому середовищі потрібно більше зусиль для того, щоб справжній результат мав менші відхилення);

3. рухомість середовища, або швидкість, з якою відбу­ваються зміни в оточуючому суб'єктів середовищі (сьогодні спостерігається тенденція до зміни цього середовища);

4. невизначеність зовнішнього середовища, або фун­кція відносної кількості інформації про це середовище та ступінь впевненості в її точності.

Сьогодні всі, хто пов'язаний з міжнародною еконо­мічною діяльністю, все частіше звертаються до глобаль­них моделей оцінки ризиків. Крім того, аналіз міжна­родного середовища дає змогу визначити умови виходу на світовий ринок та перепони, що заважають цьому.

Тема № 3 Міжнародна торгівля

Значення міжнародної торгівлі в системі міжнародної економіки. Специфічні риси міжнародної торгівлі. Товарна та географічна структура міжнародної торгівлі. Класифікація ринків. Класифікація товарів. Сутність умов торгівлі. Сучасна міжнародна торгівля послугами. Світові товарні ринки.

Світовий ринок є сферою стійких товарно-грошових відносин між країнами, породжених міжнародним розподілом праці.

Найпростіша модель світового ринку (модель часткової рівноваги) відображує основні функціональні взаємозв'язки між внутрішнім попитом і пропозицією та попитом і пропозицією на світовому ринку, кількісні обсяги експорту та імпорту, а також рівноважну ціну, за якою відбувається міжнародна торгівля.

Світовий ринок проявляється через міжнародну торгівлю, яка є сукупністю зовнішньої торгівлі країн світу.

Світове господарство як сукупність національних економік країн світу виявляється через міжнародний рух факторів виробництва. Міжнародній економіці притаманні розвинена сфера міжнародного обміну товарами та факторами виробництва, виникнення міжнародних форм виробничої діяльності, набуття відносної самостійності міжнародною фінансовою системою, створення механізмів міжнародного регулювання економіки, поглиблення відкритості економік країн світу. Міжнародна економіка як наука є частиною економічної теорії.

Для світового ринку властиві такі ознаки:

• товарне виробництво, що вийшло поза національні рамки;

• переміщення товарів зумовлено не лише внутрішніми, а й зовнішніми попитом та пропозицією;

• оптимізація використання факторів виробництва;

• забезпечення конкурентоспроможності товарів та їх виробників.

Товар у міжнародній економіці є об'єктом міжнародного обороту. Попит і пропозиція на товар діють як у національних межах, так і на міжнародному рівні, формуючи сукупний попит і сукупну пропозицію. Товари можуть бути спроможними до міжнародної торгівлі і неспроможними до неї. На перші з них ціни встановлюються взаємодією попиту і пропозиції як всередині країни, так і за кордоном. Ціна других товарів встановлюється попитом і пропозицією на національному рівні.

Сучасна міжнародна економіка формується і розвивається залежно від рівня забезпеченості країн факторами виробництва.

Поняття "світовий ринок" вважається вужчим за значенням, ніж поняття "світове господарство". Якщо на світовому ринку відбувається лише міжнародна торгівля, то у світовому господар­стві — окрім міжнародної торгівлі — ще й переміщення капі­талу, робочої сили, технологій тощо.

Поняття "міжнародні економічні зв'язки" ширше, ніж поняття "міжнародна торгівля", оскільки, зокрема, охоплює:

• товарну торгівлю;

• інвестиції;

• міграцію робочої сили;

• науково-технічне співробітництво;

• міжнародний туризм.

Виходячи із зазначеного переліку зовнішньоекономічних операцій, який не є вичерпним, міжнародна торгівля є складовою міжнародних економічних зв'язків.

Зовнішня торгівля регулюється з допомогою тарифних (мито, еквівалентні миту збори) і нетарифних (квоти, ембарго, фітосанітарні правила, стандарти тощо) методів. Основні функції мита:

• фіскальна (поповнення державного бюджету або спеціальних фондів);

• захисна (захист вітчизняних виробників, товарів і послуг);

• балансувальна (уникнення небажаного експорту).

Митні тарифи класифікуються так:

• за напрямом руху товарів (експортний, імпортний, транзитний);

• за способом встановлення (адвалорний, специфічний, комбінований, альтернативний);

• за країною походження товару (максимальний, мінімальний, преференційний);

• за правовим джерелом походження (автономний, конвенційний);

• за напрямом дії (сезонний, дискримінаційний, зворотний, компенсаційний, антидемпінговий).

Державне регулювання міжнародної торгівлі може бути одностороннім, двостороннім та багатостороннім.

Митний тариф є переліком ставок мит, що застосовуються до товарів, які переміщуються через державний кордон. Номінальну ставку мита зазначають у митному тарифі. Дійсна ставка тарифу відображує рівень стягнення мита з кінцевих імпортованих товарів і враховує мито, стягнене з імпортованих проміжних товарів. Тарифною ескалацією називають підвищення стягнення мита, враховуючи ступінь обробки зазначених товарів.

До нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі належать ембарго, квоти (глобальні, індивідуальні), ліцензування, державні субсидії, державна закупівля товарів і послуг, валютне регулювання, сертифікація тощо.

Нетарифні методи вимірюють:

• часткою тарифних позицій, на які поширюються нетарифні обмеження;

• часткою вартості експорту чи імпорту, охоплену нетарифними обмеженнями;

• співвідношенням цін світового ринку і внутрішніх цін на товари, що зазнають експортних або імпортних нетарифних обмежень.

Вартість нетарифних бар'єрів розраховують як еквівалент адвалорного мита.

Керівництво країн нерідко віддає перевагу нетарифним методам регулювання міжнародної торгівлі. За своєю природою вони не є додатковим податковим тягарем для населення і є зручнішими для досягнення бажаного результату порівняно з тарифними методами. Нетарифні обмеження поки що практично не регулюються міжнародними угодами, отже керівництво країн має широке поле для дій на власний розсуд.

Квота є найпоширенішою формою кількісних обмежень. Синонімом квоти вважається контингент, щоправда останнє поняття частіше вживається для позначення квот, що мають сезонний характер. Вирізняють квоти експортні, імпортні, глобальні, індивідуальні.

Ліцензування — метод регулювання зовнішньоекономічної діяльності за допомогою надання державними органами дозволів на експорт чи імпорт товарів. У ліцензіях зазначаються обсяги й терміни. Відомі такі види ліцензій: разові, генеральні, глобальні, автоматичні.

Добровільне обмеження експорту — це зобов'язання, яке бере на себе країна-партнер, щодо дотримання її суб'єктами певного кількісного обмеження експорту з неї.

Добровільне обмеження експорту розглядається як складова явища, що має назву "обмежувальна ділова практика".

Добровільне обмеження експорту застосовується переважно у групі економічно розвинених країн.

Методами прихованого протекціонізму є технічні бар'єри, внутрішні податки і збори, державна закупівля тощо.

До фінансових методів торговельної політики належать субсидії (прямі, опосередковані, внутрішні, експортні), експортні кредити, демпінг (спорадичний, навмисний, постійний, зворотний, взаємний).

Для регулювання міжнародної торгівлі найчастіше використовуються такі режими: режим нації найбільшого сприяння, національний режим, преференційні режими, а також режими митних союзів, зон вільної торгівлі, спільних ринків.

Виробники і споживачі здійснюють міжнародну торгівлю безпосередньо або через посередників (товарні біржі, торги, аукціони).

Основними показниками міжнародної торгівлі є експорт, ім­порт, торговельне сальдо, торговельний оборот, платіжний баланс, торговельний баланс.

Експорт — це вивезення з країни товарів, капіталу, цінних паперів, послуг тощо для реалізації на зовнішньому ринку. Ви­везення з країни товарів, які раніше були ввезені до неї, без їхньої переробки називається реекспортом. Імпорт — це ввезення до країни товарів з-за кордону для реалізації на внутрішньому рин­ку. Отже, міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків товарів і послуг. Торговельне сальдо означає вартісну різницю між обсягами імпорту та експорту, а торговельний обо­рот — суму вартісних обсягів експорту та імпорту.

Платіжний баланс країни відображає співвідношення валют­них надходжень з-за кордону та її закордонних платежів за пев­ний період часу.

Поняття "платіжний баланс" країни ширше, ніж поняття "тор­говельний баланс".

В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 p., p. 119) зазна­чається, що платіжний баланс є записом операцій, що відбулися протягом певного часу між резидентами якоїсь країни і всім іншим світом. Баланс складається з поточного рахунка {current account), рахунка капіталу (capital account) і балансової статті (balancing item), призначеної для коригування облікових помилок.

Поточний рахунок відображає грошові надходження і відпли­ви у сфері торгівлі товарами та послугами. Рахунок капіталу фіксує вхідні та вихідні потоки капіталу і фінансових активів, у тому числі на міжурядовому рівні.

Основними принципами побудови міжнародного платіжного балансу країни є подвійний запис і рівність його дебету і кредиту. З точки зору бухгалтерії, платіжному балансу завжди притаман­на рівновага (саме тому він і називається балансом), але надход­ження та платежі не завжди рівновеликі. Активне сальдо одер­жують тоді, коли надходження перевищують платежі, пасивне — навпаки.

Позитивний (активний) і негативний (пасивний) платіжний баланс викликає відповідно збільшення або зменшення офіційних резервів іноземної валюти. Негативний платіжний баланс може призвести до знецінення і девальвації валюти країни.

Активний платіжний баланс країни означає, що сума плате­жів, що надійшли, перевищує виконані нею платежі. Пасивний платіжний баланс спостерігається за діаметрально протилежної ситуації.

Термін "торговельний баланс" можна застосовувати до торгів­лі лише товарами і до сумарної торгівлі товарами та послугами. Якщо надходження якоїсь країни не дорівнюють її виплатам, то спостерігається gap (з англ. — ущелина) у зовнішній торгівлі цієї країни.

Активне сальдо торговельного балансу багато країн світу вико­ристовують для створення своєї "другої" економіки за кордоном. Пасивний торговельний баланс вважається ознакою слабкості зовнішньоекономічних позицій країни. Платіжний баланс регулюється адміністративними, фінансовими, кредитними, валютними важелями.

Торговельний баланс є співвідношенням вартості експорту і вартості імпорту країни за певний проміжок часу. Як правило, це один рік (календарний або фінансовий, якщо вони не збігаються). Активним є торговельний баланс у разі переважання експорту над імпортом. Якщо імпорт переважає над експортом, маємо пасив­ний торговельний баланс. Коли ж вартість експорту дорівнює вартості імпорту, то такий баланс називають нетто-балансом.

Якщо за певний обсяг експортованих товарів за кордоном можна придбати більшу, ніж на внутрішньому ринку, кількість потрібних товарів, то такий експорт вигідний. За кордоном не завжди купують лише ті товари, яких бракує на національному ринку. Часто купують товари, виробництво яких у своїй країні коштує дорожче.

Основні взаємозв'язки між секторами — реальним, бюджетним, грошовим і зовнішнім — визначаються за допомогою системи національних рахунків. Система є сукупністю міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності. Основні макроекономічні показники фіксуються на поточних, накопичувальних та балансових рахунках. На рахунках зовнішнього сектору відобра­жуються всі угоди між резидентами та нерезидентами. У рахунках кожного із секторів існує міжнародний елемент. У зовнішньому секторі він відображується у рахунку платіжного балансу. Кожна операція банківської системи із закордонними активами відобра­жується у платіжному балансі країни — у рахунку руху капіталу або у загальному балансі.

Стандартна модель міжнародної торгівлі є моделлю загальної рівноваги у міжнародній торгівлі. Ця модель поєднує попит і пропозицію на товари всередині країни з попитом і пропо­зицією на них за кордоном. Вона оперує поняттям "взаємний попит", що означає таку кількість імпортованого товару, яка потрібна певній країні для того, щоб спонукати її експортувати відповідні обсяги інших товарів. Вона відображує умови попиту і пропозиції, розміри виробництва і споживання, відносні пере­ваги країн, їх рівень спеціалізації, фізичний обсяг торгівлі, умови торгівлі, виграш від торгівлі та його розподіл. Міжнародна (за­гальна) рівновага досягається тоді, коли одночасно врівноважуються попит і пропозиція на товар у внутрішній і міжнарод­ній торгівлі.

Ефективність міжнародних торговельних операцій оцінюють, використовуючи поняття "світові ціни". Якщо у певній країні ціна видобутої нафти становить 40 дол. за барель, то це не озна­чає, що всі бажаючі купуватимуть нафту саме в цій країні. Ба­гатьом покупцям така ціна видасться занадто високою, вони шукатимуть і знайдуть дешевшу нафту, яка не поступатиметься якістю.

На світовому ринку попит і пропозиція постійно взаємодіють, у результаті цього формуються ціни, які називаються світовими. Певною мірою на них впливають географічні чинники. Наприклад, вартість зерен кофе визначатиметься затратами на його вирощування у різних географічних регіонах.

Співвідношення експортних та імпортних цін певної країни, яке відображується співвідношенням цін на певний товар або співвідно­шенням індексу експортних та індексу імпортних цін, має назву умов торгівлі. Якщо співвідношення збільшується, то відповідна країна стає заможнішою, а якщо зменшується — біднішою.

Одна з причин розвитку міжнародної торгівлі — нерівномір­ний розподіл виробничих ресурсів між країнами світу. Торгівля є засобом вирівнювання результатів такого розподілу. Зрозуміло, що успішність експорту залежить не лише від наявних ресурсів, а й від використаних можливостей економічного навколишнього середовища, зокрема від здатності конкурувати на зарубіжних ринках.

У давні часи торгівля була переважно бартерною. Економісти розглядають бартер як форму зустрічної торгівлі. На бартер при­падає близько 30 % обсягу міжнародної торгівлі. Він залишаєть­ся досить поширеним явищем не лише у країнах СНД. Його застосовують, зокрема, Іран та Нігерія, обмінюючи свої нафту та газ на товари обробної промисловості. Значним недоліком бар­теру вважається надмірна затрата часу на фазу обміну. Гроші є зручнішим засобом платежу.

Обсяг міжнародної торгівлі у 1980 р. становив 2 трлн дол., а в середині 90-х років — 4 трлн дол. Найбільшою торговельною країною світу є США. У 1995 р. обсяг їх зовнішньоторговельного обороту становив 1,3 млрд дол. Частка Європейського Союзу у світовій торгівлі дорівнює 40-50 %. Японія і Східна Азія забез­печують понад чверть світової торгівлі.

У 2000-х роках найбільшими світовими торговельними потоками вважалися такі:

• мікроелектронний (спрямовувався з Японії, Південної Ко­реї, Тайваню, Китаю, Сінгапуру до США; у свою чергу, дещо менший із США — до країн, що розвиваються; знач­ний обсяг припадає на торгівлю у межах Європейського Союзу);

• автомобільний (найбільший — у межах ЄС; світовим ви­робником стала Японія; американські компанії "Дженерал моторз" і "Форд" залишаються найбільшими світовими ви­робниками);

• стальний (ЄС і далі лідирує за виробництвом і торгівлею; світовим постачальником стала Японія);

• текстильно-одежний (здебільшого з країн, що розвивають­ся, — країн Східної Азії, Індії, Китаю, країн Близького Схо­ду, Центральної та Південної Америки; провідними експор­терами є Німеччина та Італія);

• продовольчий (США і Канада — основні експортери; вели­кими експортерами у групі країн, що розвиваються, є Індія, Єгипет та Аргентина);

• сировинний (переважно з країн, що розвиваються, до Япо­нії та Західної Європи; світовим експортером залишають­ся США).

У недалекому минулому наша планета була поділена на три світи. "Перший світ" — Західна Європа, Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія і Японія. Дехто до нього зараховував також Південно-Африканську Республіку та Ізраїль. "Другий світ" асоціювався з Радянським Союзом і країнами Східної Європи. До "третього світу" належали всі інші держави Латинської Аме­рики, Африки, Середнього Сходу та Азії. Іноді найбідніші держа­ви цього світу виокремлювали у "четвертий світ". У світовому господарстві та міжнародній торгівлі усі ці "світи" відіграють неоднакову роль.

Тема № 4 Міжнародні інвестиції

Сутність і форми міжнародного руху капіталу. Етапи виникнення та розвитку міжнародного руху капіталу. Передумови міжнародного руху капіталу. Економічна доцільність експорту та імпорту. Державне регулювання діяльності іноземних інвесторів.

Міжнародний рух капіталу - це приміщення і функціонування капіталу за кордоном, насамперед з метою його самозростання. Вкладаючи капітал за кордоном, інвестор здійснює закордонні інвестиції

Етапи виникнення і розвитку процесу міжнародного руху капіталу:

I – етап зародження вивозу капіталу (з кінця XVII – до початку XVIII ст. до кінця XIX ст.). Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також винятково однобічний (з метрополій у колонії).

II – етап вивозу капіталу (з кінця XIX – початку XX ст. до середини XX ст.). В міру твердження у світовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозу капіталу став здійснюватися як між промислово розвинутими країнами, так і між промислово розвинутими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим, повторюваним і характерним явищем.

III – етап міжнародної міграції капіталу ( із середини 50-60-х років XXст. по теперішній час). Вивіз капіталу здійснюють не тільки промислово розвиті країни, але і багато хто що розвиваються і колишні соціалістичні. Країни одночасно стають і експортерами й імпортерами капіталу. Експорт капіталів викликає значні за обсягами зворотні рухи капіталів у вигляді відсотків на кредити, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях.

Передумови, що обумовлюють міжнародний рух капіталу:

1. Інтернаціоналізація господарського життя.

2. Поява можливості більш вигідного додатка капіталу за рубежем.

3. Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.

4. Прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину; на матеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д.

5. Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщається капітал.

6. Можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною.

7. Прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

8. Існування різних шляхів і форм міжнародного руху капіталу  і його більш ефективного застосування за кордоном.

При здійсненні експорту капіталу суб'єкти керуються економічною доцільністю, що  складається в наступному:

• одержанні додаткових прибутків;

• установленні контролю над іншими об'єктами;

• обході протекціоністських бар'єрів на шляху руху товарних потоків;

• наближенні виробництва до нових ринків збуту;

• одержанні доступу до новітніх технологій;

• збереженні виробничих секретів шляхом створення закордонних філій;

• економії на податкових платежах (наприклад при створенні підприємства в ВЕЗ);

• зниженні витрат на охорону навколишнього середовища.

Економічна доцільність імпорту капіталу складається в:

• можливості розвитку визначених нових і старих виробництв;

• залученні додаткових валютних ресурсів;

• розширенні науково-технічного потенціалу;

• створенні додаткових робочих місць.

Класифікація форм міжнародного руху капіталу відбиває різні сторони цього процесу. Капітал вивозиться, ввозиться і функціонує за рубежем у наступних формах:

1. У формі приватного і державного капіталу в залежності від того вивозиться він приватними або державними організаціями і компаніями.

2. У грошовій і товарній формах. Наприклад, вивозом капіталу можуть бути машини й устаткування, патенти і ноу-хау, якщо вони вкладаються в статутний капітал створюваної за рубежем фірми, або можуть бути товарні кредити.

3. У короткостроковій (звичайно на термін до 1 року – банківські депозити і засоби на рахунках інших фінансових інститутів, короткострокові позики  і кредити) і довгострокової формах (прямі і портфельні інвестиції, довгострокові позики і кредити).

4. У  позичковій і підприємницькій формі. Позичковий капітал приносить його власникові доход в основному у вигляді відсотка по внесках, позикам і кредитам, а капітал у підприємницькій формі - переважно у вигляді прибутку.

Мал. 4.1. Схема основних форм вивозу капіталу

 

 

Рис 8.1. Схема основних форм вивозу капіталу

Міжнародні інвестиції — це спосіб розміщення фінансових ресурсів та інших економічних активів однієї країни в іншій країні для збереження та при­множення вартості цих активів.

Підприємницький капітал включає прямі і портфельні інвестиції. Характерна риса прямих інвестицій, по визначенню МВФ, особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування, вкладенні засобів і управлінському контролі над об'єктом, у якому інвестований його капітал. Портфельні інвестиції такого контролю не дають, вони здійснюються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками, що розміщають засоби інвестора в найбільш ефективні на їхній погляд об'єкти інвестування, беруть участь у керуванні ними, а отримані доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів. Портфельні інвестиції звичайно являють собою пакети акцій, на які приходиться менш 10-20% власного капіталу фірми, а також облігації й інших цінних паперів.

Однак реальної границі між прямими і портфельними інвестиціями ні, хоча в багатьох країнах вона формально визначена законодавчими актами (Прямі іноземні інвестиції будуть докладніше розглядатися в темі № 16 Прямі інвестиції та міжнародне співробітництво).

Державне регулювання діяльності іноземних інвесторів

Діяльність іноземних інвесторів на Заході регулюється в основному національними законами, постановами й адміністративними процедурами, обов'язковими для всіх місцевих підприємців, у т.ч. і іноземних. Тому в більшості розвитих країн узагалі немає спеціальних законів або кодексів для іноземних інвестицій, а є лише деякі адміністративні постанови для них, а також стосовні до них параграфи окремих законів.

Також немає спеціальних державних органів, що регулюють діяльність компаній з іноземним капіталом, і немає валютних обмежень. Однак це не означає, що в цих країнах не існує ніяких обмежень для іноземних підприємців у порівнянні з національними. Подібні обмеження діють у будь-якій країні, правда спостерігається тенденція до зм'якшення і скасування багатьох з них.

Державні гарантії прав і інтересів іноземних інвесторів у закордонних країнах звичайно оформлені на трьох рівнях:

1. На рівні конституцій цих країн, де звичайно гарантується недоторканність власності й обмовляється, що її експропріація можлива тільки по суду, а для державних нестатків - тільки за умови попередньої і рівноцінної компенсації і можливості заперечувати факт експропріації, розміри і терміни компенсації. Ці права традиційно поширюються і на іноземних власників.

2. На багатобічному рівні, наприклад на основі підготовленій Всесвітнім банком і діючої з 1966 р. Конвенції по врегулюванню інвестиційних суперечок між державами і громадянами інших країн. Зараз число країн-учасників Конвенції більш 100, і у випадку виникнення розбіжностей між ними і діючими на їхній території іноземними інвесторами останні можуть звернутися в Міжнародний центр по врегулюванню інвестиційних суперечок при Всесвітньому банку у Вашингтоні.

3. На двосторонньому рівні, переважно через ув'язнені між двома країнами угод про взаємний захист і заохочення інвестицій.

Тема 5 Міжнародний кредит

Міжнародний кредит і його види. Принципи міжнародного кредиту. Класифікація міжнародного кредиту. Світовий ринок позичкових капіталів. Структури світового ринку позичкового капіталу. Тенденції розвитку.

Міжнародний кредит — це позика капіталу в то­варній або грошовій формі, яка надається кредитором однієї країни дебітору іншої країни на умовах повер­нення, терміновості, сплати процентів і забезпеченості.

Сутність міжнародного кредитування розкривається в його функціях та формах перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами з метою:

• більш прибуткового використання;

• прискорення процесу реалізації у світовому мас­штабі;

• розширення відтворення.

Міжнародні кредити класифікуються за різноманіт­ними принципами, але загалом вони мають такі форми.

За цільовим призначенням розрізняють:

а) прив'язані кредити — кредити, що мають вира­жений цільовий характер (комерційні, інвестиційні, тощо);

б) фінансові кредити, або такі кредити, які викори­стовуються позичальниками на довільні цілі (облігаційні позики та ін.).

За загальними джерелами кредити поділяються:

а) на внутрішні кредити, або ті, що надаються націо­нальним дебітором для зовнішньоекономічної діяльності;

б) іноземні (зовнішні) кредити, які надаються іноземними кредиторами національним дебіторам для здійснення зовнішньоекономічних операцій;

в) змішані кредити, кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

За статусом кредиторів кредити класифікують так:

а) урядові (державні) кредити, або ті кредити, що надаються урядом від імені держави іноземним дебіторам;

б) кредити міжнародних фінансово-кредитних орга­нізацій;

в) приватні кредити, або ті кредити, що надаються приватними фізичними та юридичними особами;

г) змішані кредити, або кредити як зовнішнього, так і внутрішнього походження.

4) За формою надання кредити бувають:

а) товарні, що надаються експортерами своїм зарубіжним покупцям у товарній формі з умовою майбут­нього покриття (грошами чи товаром);

б) валютні (грошові), або ті, що надаються у національній та іноземній валюті (на євроринку у валюті третьої країни).

За характером забезпечення розрізняють:

а) забезпечений кредит, або той, що забезпечується нерухомістю, товарами, комерційними документами, цінними паперами, цінностями (коштовностями) як заставою;

б) бланковий кредит, або той, що надається під зобов'язання боржника вчасно його погасити; документом виступає соло-вексель з одним підписом позичальника.

За термінами дії розрізнять кредити:

а) надкороткострокові;

б) короткосторокові (надаються терміном до 1 року);

в) середньострокові (надаються терміном від 1 до 5 років);

г) довгострокові (надаються терміном понад 7 років).

В сучасних умовах найпоширенішими є фірмові, банківські та урядові кредити.

Фірмові кредити представляють позики, котрі на­даються експортером однієї країни імпортеру іншої країни. Для їх реалізації використовується широке коло інструментів: вексельні кредити, купівельні аван­си, кредити на відкритих рахунках тощо.

Банківські кредити з експорту та імпорту виступа­ють у вигляді позик під заставу товарів, товарних до­кументів, векселів, трат.

Міжнародні банківські кредити видаються у гро­шовій формі. Традиційні форми міжнародного банків­ського кредиту все більше заміщуються випуском цінних паперів (акцій, облігацій). Цей процес нази­вається сек'юритизацією.

Урядові кредити надаються у вигляді урядових дер­жавних позик.

Характерною ознакою сучасного міжнародного кре­диту є поява і поширення таких нових форм кредиту­вання, як міжнародний лізинг, міжнародний факто­ринг, міжнародний франчайзинг, міжнародний форфайтинг.

Розглянемо їх детальніше.

Міжнародний лізинг — це складна фінансова опе­рація, у якій спеціалізована фірма (орендонадавач) за домовленістю з офіційним орендарем купує у виробни­ка відповідне устаткування, обладнання, машини, най­має людей і передає на визначений час за встановлену плату орендарю.

Міжнародний лізинг поділяється:

• на рейтинг — короткостроковий лізинг (1 година — 1 місяць);

• гайринг — середньостроковий лізинг (1 місяць — 1 рік);

• лізинг — довгостроковий лізинг (більше одного року).

Міжнародний факторинг — це вид міжнародної діяльності з надання послуг у сфері міжнародного фінансування, при якому постачальник товарів віддає короткотермінові вимоги за товарними угодами факторинговій компанії (фактор-фірмі, фактору) з метою негайного отримання більшої частини платежу (як правило 70—80 % платежу вже за 2—3 дні), гарантії повного погашення заборгованості, зниження витрат під час проведення розрахунків.

Міжнародний форфайтинг є таким видом діяль­ності з надання послуг у сфері міжнародного фінансу­вання, за якого експортер продає форфайтеру (форфайтинговій компанії) без права регресу боргове зобов'я­зання іноземного покупця, яке виступає у формі ко­мерційного переказного або простого векселя з авалем (форма фінансової гарантії банку або іншої юридичної особи).

Головні інструменти міжнародного позичання і кре­дитування, що знаходять відображення у платіжному балансі такі.

1. Торговельні кредити, або вимоги і пасиви, що ви­никають в результаті прямого надання кредиту постачальникам і покупцям за угодами з товарами і послу­гами. Сюди ж відносять і авансові платежі, пов'язані з реалізацією цих угод.

2. Позики, або фінансові активи, які виникають внаслідок прямого позичання коштів кредитором де­бітору під боргові цінні папери.

3. Депозити, або деноміновані в національній чи іно­земній валюті переказні депозити, які на першу вимогу перетворюються в готівку і можуть бути використані для платежів. Депозити резидентів за кордоном — це пасиви, а депозити нерезидентів у Вітчизні — це активи.

4. Валюта, або банкноти і монети, що перебувають в обігу і використовуються для здійснення платежів ре­зидентами і нерезидентами. Іноземна валюта у рези­дентів — це активи, а національна валюта у нерези­дентів — це пасиви.

Все це залишкова категорія інвестицій, яка не вклю­чається в прямі, портфельні інвестиції і резервні акти­ви. Вони в платіжному балансі позначаються як "інші інвестиції".

Міжчасові виробничі можливості та торгівля

Рух кредитів, якого б вигляду він не мав, у міжна­родній економіці розглядається як специфічна форма торгівлі. Розглянемо цю специфіку.

Боржник, отримуючи кредит, має можливість збіль­шити поточне споживання за рахунок скорочення спо­живання в майбутньому, коли йому доведеться повер­тати одержаний кредит з процентами.

Кредитор, надаючи позику, втрачає можливість тер­міново використати ці гроші на поточне споживання. Тим самим кредитор віддає перевагу споживанню ^ майбутньому.

В теорії міжнародної економіки це явище назива­ється міжчасовою торгівлею. Графічно воно зображе­но на рис. 6.1. На осях відкладено С₀ — поточне спо­живання; Сі — майбутнє споживання.

Країна споживає якийсь товар й існує в двох періо­дах: поточному і в майбутньому. Це дає змогу побуду­вати межу виробничих можливостей в часі. Конфігу­рація її для окремих країн різна і визначається харак­тером уподобань її жителів. Якщо населення віддає перевагу поточному споживанню, то АВ буде витягну­та по горизонталі, а якщо майбутньому — то по верти­калі. Припустимо, що жителі країни вибрали точку Е, тоді їх поточне споживання дорівнює OF, а майбутнє — 0D. Якщо країна буде втягнута в міжнародне кредитування і скоротить поточне споживання до рівня 0G, то вивільнене споживання в обсязі GF = LE може бути надане в кредит іншим країнам в цьому обсязі. В ре­зультаті повернення кредиту разом з процентами май­бутнє споживання країни може зрости з 0D до ОН, а HD - GF • (1 + г).

Система міжнародних позичок і кредитування, яка нормально функціонує, дає змогу збільшити виробни­цтво національного і світового продукту. Але на прак­тиці все далеке від ідеалу. Про це свідчать кризи світо­вої заборгованості, що періодично виникають. Окремі країни при цьому оголошують про неможливість ви­платити борги і анулюють їх. Причиною цього є нехватка коштів для обслуговування зовнішнього боргу. В теорії і на практиці такий стан визначається сальдо позичкових операцій або базового трансферту:

ВТ = dD - rD = (d - r)D,

де D — акумульований борг;

d — зростання загальної суми боргу у процентах;

г — середня процентна ставка;

якщо d > r сальдо позичкових операцій буде до­датнім (тобто є чистий приплив грошей в країну);

якщо d < r сальдо позичкових операцій від'ємне, відбувається відплив валюти із країни.

Причини цього стану такі:

а) погіршення умов торгівлі;

б) спад виробництва;

в) втрата довіри іноземних кредиторів;

г) відплив капіталу з країни внаслідок несприятливої економічної та політичної ситуації.

Отже, ми бачимо, що міжнародний кредит, як і рух інших форм капіталу, пов'язаний з різницею у рівнях процента і може бути пояснений наявністю міжчасових порівняльних переваг. Якщо країна має більші потен­ційні можливості для виробництва споживацьких благ у майбутньому, то вона буде мати низьку відносну ціну майбутнього споживання і порівняно високу реальну про­центну ставку. В цьому випадку їй буде вигідно брати в борг за кордоном у країнах, що мають гарні інвестиційні можливості, в яких рівень процентної ставки низький і висока відносна ціна майбутнього споживання.

Економічні наслідки міжнародного кредитування

В умовах стабільного міжнародного середовища міжнародне кредитування може бути ефективним і ви­гідним для всього світового господарства. Це не озна­чає, що всі суб'єкти міжнародних кредитних відносин виграють, але це означає, що виграші окремих суб'єктів будуть більшими, ніж втрати інших.

На рис. 6.2 показані наслідки вільного міжнародно­го кредитування з використанням моделі часткової рів­новаги.

По горизонталі відкладається величина багатства у світі, який складається з двох країн — "Вітчизни" і "Закордону". По вертикалі — норма доходу (норма проценту), що одержується на одиницю товару.

Спочатку уявимо собі ситуацію, коли міжнародні фінансові операції повністю заборонено. Тоді кожна країна має приводити свої фінанси у відповідність до власного запасу реального капіталу. На рис. 6.2 пока­зані такі наслідки: країна "Закордон" має достатнє фінансове багатство і порівняно малопривабливі умо­ви для внутрішніх інвестицій; країна "Вітчизна" має обмежене багатство і гарні можливості для

Мал. Економічні ефекти міжнародного кредиту­вання

прибуткового вкладення капіталу (нові технології, прикордонні райони з багатими природними ресурсами). Якщо все кредитування здійснюється в національних кордонах, кредитори в країні "Закордон" змушені погодитись на низьку норму доходу, тому що пропозиція внутрішніх реальних активів відображена спадною кривою гранич­ної продуктивності капіталу МРК_а. При цьому конку­ренція спонукає кредиторів у країні "Закордон" прий­мати низький рівень норми доходу — 4 % річних (мож­ливо, після інфляції) в точці А. Водночас в країні "Вітчизна" недостатність коштів не дає змоги здійсню­вати реальні капіталовкладення лівіше точки В. Кон­куренція за право позичання підштовхує рівень реаль­ного процента за кредитом до 8 % річних в точці В. Світовий продукт обмежений кривими граничної про­дуктивності капіталу PABG.

Тепер припустимо, що всі обмеження щодо міжна­родних фінансових потоків повністю ліквідовано. У власників багатства країни "Закордон" боржників краї­ни "Вітчизна" з'являються спільні стимули. Оскільки в країні "Закордон" кредитори мають можливість на­давати кредит лише за низькими ставками, то вони прагнуть надавати його в країні "Вітчизна", де вища норма доходу. Це веде, звичайно, до виникнення нової рівноваги, за якої норма доходу буде знаходитись між 4 і 8 %. Припустимо, що вона встановлюється на рівні 6 % в точці С. В цій ситуації багатство країни "Закордон" перевищує обсяги її внутрішніх реальних активів на ту саму величину, на яку країна "Вітчизна" взяла в борг для покриття додаткових реальних активів (К_ь - К_а).

В нових, більш вільних умовах відбувається максималізація світового продукту. Його величина скла­де всю область, обмежену кривими граничної продук­тивності, плюс область ABC = [(1,2 - 1,0)(0,8 - 0,4)] : : 2 = 0,04 млн дол. Порівняно з варіантом повної забо­рони міжнародного руху кредиту тут спостерігається явний приріст виробництва в розмірі області ABC. Причина виникнення приросту в тому, що свобода надає індивідуальним тримачам капіталу можливість знайти найвищий рівень доходу для світу в цілому.

Виграші, отримані світом, розподіляються між дво­ма країнами. Національний продукт країни "Закордон" дорівнює всій області під кривою МРК_а до точки А плюс область ACL, яка утворюється в результаті можливості країни вкладати інвестиції за кордоном виходячи з 6 % річних, замість того, щоб йти на менш прибуткові внутрішні інвестиції від точки С до точки А. Приріст продукту складе: ACL = [(1,2 - 1,0)(0,6 - 0,4)] : 2 = = 0,02 млн дол. Так само для країни "Вітчизна" виграш складає площу BCL, тому що у неї продуктивний ка­пітал розширився до точки С (зліва) за умови виплати боргу іноземним кредиторам за інвестиції, отримані, виходячи з 6 % річних. Цей виграш дорівнює BCL = = [(1,2 - 1,0)(0,8 - 0,6)] : 2 = 0,02 млн дол.

Всередині кожної країни є групи осіб, що виграли і програли в нових умовах. Видно, що кредитори в країні "Закордон" виграють за рахунок надання позик в 6 % , а не 2 % річних. Це завдає збитків боржникам у країні "Закордон", оскільки конкуренція з боку іноземних боржників змушує їх виплачувати такий самий висо­кий процент за всіма новими позиками. В країні "Вітчизна" боржники виграють в результаті можли­вості отримувати кредити в 6 % , а не 8 % річних. Вод­ночас кредитори в країні "Вітчизна" програють по­рівняно з періодом ізоляції, коли боржник повинен був платити їм по 8 % річних.

Висновок: структура виграшів і втрат тут виявля­ється ідентичною структурі втрат і виграшів від тор­гівлі. Ліквідація бар'єрів приносить вигоду світу в ціло­му і тим групам, для яких свобода означає додаткові можливості, але завдає збитків групам, для яких сво­бода означає більш жорстоку конкуренцію.

Інституціональна структура міжнародного кредитування

Інституціональна структура міжнародного кредиту­вання забезпечується особливою організаційною інституціональною структурою. До основних суб'єктів цієї структури відносять, передусім, світові фінансово-кре­дитні установи: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і роз­витку (МБРР), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова компанія (МФК), Багатосто­роннє агентство гарантування інвестицій (БАТІ), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк, Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжурядо­ва валютно-кредитна організація, основним призначен­ням якої є регулювання валютних відносин між краї-нами-членами і організацією та надання їм середньострокових і короткострокових кредитів для подолан­ня труднощів, пов'язаних з неврівноваженістю платіж­них балансів. З цього погляду МВФ — важливий еле­мент світової валютної системи.

Створений у 1944 р., сьогодні МВФ значно змінив пріоритети своєї діяльності. За реалізації найважли­вішої статутної функції МВФ — наданні фінансової до­помоги з метою ліквідації тимчасових дефіцитів платіж­них балансів, на перше місце вийшли кредити і позики для структурної перебудови економіки. Тому Фонд став працювати як агентство розвитку, по суті дублюючи діяльність групи Всесвітнього банку і регіональних банків розвитку. На відміну від інших джерел зовніш­нього фінансування, кредити і позики МВФ і групи Всесвітнього банку не підлягають пролонгуванню чи реструктуризації. В міру послаблення валютної скла­дової діяльності МВФ, розвитку набуває фінансове сприяння стабілізації світового ринку капіталів, при­чому не фінансування дефіцитів платіжних балансів, а підтримка програм структурної перебудови економі­ки. Тому зараз регулююча функція МВФ стосується практично тільки країн з економікою, що формується як ринкова.

МВФ зазвичай надавав короткострокові кредити, а група Всесвітнього банку — довгострокові. Однак з 2000 р. їхні функції стали дублюватися, що (на тлі світових фінансових криз) підняло питання про не­обхідність зміцнення світової фінансової системи і реформування провідних міжнародних організацій у зв'язку з прорахунками і невдачами в реалізації роз­робленої ними політики. Вироблення нових механізмів та інструментів фінансової системи регулювання, на­гляду, прийняття стандартів життєво необхідне.

У 1999—2000 pp. публічні дебати про нову роль міжнародних фінансових інститутів у мінливій сві­товій економіці загострилися. На ювілейне засідання до Праги керівництво МВФ приїхало з новими кре­дитними правилами, що були обговорені й схвалені на спільному засіданні МВФ і групи Всесвітнього бан­ку. До них відносять, насамперед, відхід від витрат­них методів і індивідуальний підхід. За словами аме­риканського міністра фінансів Л. Саммерса, ці кроки будуть сприяти розбудові більш сучасного і селектив­ного МВФ і краще підходять на випадок фінансових криз.

Група Всесвітнього банку складається з п'яти юри­дично відособлених підрозділів:

— Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), що надає позики безпосередньо країнам-членам чи іншим позичальникам під запоруку чи гарантію держави-члена;

• Міжнародної асоціації розвитку (МАР), що надає, головним чином, кредити розвитку найбіднішим державам-членам;

• Міжнародної фінансової корпорації (МФК), що сприяє розвитку і забезпечує фінансування приватних підприємств у країнах з ринковою економікою, що формується на основі надання позик і випуску нових акцій;

• Міжнародного центру врегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС) — арбітражного інституту, де слухаються справи іноземних інвесторів і країн-реципієнтів;

• Багатобічного інвестиційно-гарантійного агентства (БІГА), що страхує іноземних інвесторів некомерційних ризиків від визначених категорій і сприяє одер­жанню іноземних інвестицій країнами-членами.

МБРР спочатку був створений з метою надання до­помоги в реконструкції зруйнованою війною Європи і заохочення розвитку продуктивних сил країн, що роз­виваються. Пізніше він став всесвітньою банківською групою і тепер доповнюється Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), що працює в тісному контакті з при­ватними інвесторами з фінансування інфраструктури в країнах з ринковою економікою, що формується. МБРР, МАР, МФК і БІГА забезпечують технічне спри­яння державам-членам, а МБРР і БІГА фінансують проекти і програми розвитку, що задовольняють їхні стандарти розвитку і кредитоспроможності.

МБРР, створений у грудні 1945 р. на основі Бреттон-Вудських угод, є міжнародною урядовою організа­цію для довгострокового кредитування економіки країн-учасниць. З 1947 р. разом із МВФ здобуває ста­тус спеціалізованої організації ООН. Відповідно до ста­туту Банку, його членами можуть бути тільки країни-члени МВФ. МБРР — окремий від МВФ інститут, що доповнює приватний інвестиційний капітал. Кожна країна-член МВФ зобов'язана вступити до МБРР, що дає їй право запозичення з фондів, одержання допомо­ги з метою розвитку від Банку й участі в справах Бан­ку і конкурсах на одержання контрактів за всіма про­ектами, що фінансує Банк. Основні завдання роботи Банку — сприяти розвитку приватних капіталовкла­день і їх припливу до країн-членів. МБРР досягає цьо­го шляхом надання чи гарантій через пряму участь в інвестиціях у приватний сектор економіки. Поряд з цими функціями Банк може фінансувати урядові про­грами чи надавати кредити для підтримки рівноваги платіжного балансу країн-членів. Через кредитування для подолання труднощів, які виникають з платіжним балансом, Банк дублює частину функцій МВФ. З цьо­го приводу часто ведуться дискусії щодо координації функцій двох світових фінансових інституцій. МБРР має:

• заохочувати "розвиток виробничих умов і ре­сурсів у менш розвинених країнах";

• "доповнювати приватні інвестиції, забезпечуючи фінансові засоби для продуктивних задач", коли недо­ступний приватний капітал;

• сприяти міжнародній торгівлі й підтримці рівно­ваги платіжного балансу, а через заохочення інвести­цій — "підвищенню продуктивності, рівня життя й умов праці" в країнах-членах;

• надавати позики під "найбільш корисні й не­відкладні проекти";

• здійснювати свої операції "з урахуванням впливу міжнародних інвестицій на умови ділової активності на території країн-членів".

МБРР надає позики тільки якщо позичальник не може одержати приватне фінансування, беручи до ува­ги (при прийнятті рішень про надання позик) імо­вірність повернення боргу і вплив операцій Банку на розвиток країни, з огляду на інтереси як країни, що позичає, так і всіх членів Банку.

Банк міжнародних розрахунків, відомий як Базельський банк, — найстаріший серед існуючих міжна­родних фінансових організацій — створений у 1930 р. із штаб-квартирою у швейцарському місті Базелі. Спо­чатку статут Банку ратифікували шість країн — Анг­лія, Бельгія, Німеччина, Італія, Франція, Японія і група комерційних банків США. Ідея створення Банку виникла у зв'язку з вирішенням проблеми репараційних платежів Німеччини країнам-переможцям у Пер­шій світовій війні. Базельський банк організований під егідою "плану Юнга". Відповідно до цього плану Німеч­чина була зобов'язана укласти позику на ринку при­ватних кредитів США, а доходи від цієї позики при­значалися для погашення репараційних зобов'язань. Отриманими сумами країни-переможниці погашали свої військові борги перед США. У цьому процесі Банк відігравав роль механізму емісії німецького боргу на приватному ринку. Базельський банк робив розрахун­ки за боргом і конвертував доходи від боргу у форму репараційних платежів.

У проекті створення Банку виникли ідеї розширен­ня його повноважень за межі "плану Юнга" і перетво­рення його в центр співробітництва між емісійними банками. Ця ідея виявилася прийнятною в умовах роз­паду і відмови від золотого стандарту. За своїм стату­том Банк міжнародних розрахунків зобов'язаний спри­яти розширенню співробітництва між центральними банками і забезпечувати умови для здійснення міжна­родних фінансових розрахунків. Після Другої світової війни цей інститут провів багатосторонні розрахунки між країнами — учасниками "плану Маршалла" (пла­ну розвитку післявоєнної Європи). У період дії Євро­пейського платіжного союзу Банк здійснював розра­хунки між країнами-учасницями й операції за дору­ченням Організації економічного співробітництва і розвитку. Згідно зі своїм статутом Банк проводить широке коло фінансових операцій, купуючи чи прода­ючи золото в злитках за свій рахунок чи за рахунок центральних банків, приймаючи на збереження золо­то центральних банків, надаючи й одержуючи позики від центральних банків, купуючи і продаючи іноземну валюту і державні цінні папери, приймаючи депозити центральних банків і депонуючи свої кошти в централь­них банках. Взаємини Базельського банку з комерційними бан­ками обмежені й залежать від згоди центрального бан­ку відповідної країни. Операції Банку строго конфі­денційні. Це ще одна причина попиту на його послуги з боку центральних банків ряду країн. Послуги Банку використовувалися після відновлення конвертованості валют країн Західної Європи (у 1958 p.). Зараз Банк міжнародних розрахунків веде дослідження з важли­вих проблем міжнародних фінансів. Банк має відно­шення до Європейської валютної системи як агента Європейського валютного фонду, що згодом перетво­рився в Європейський центральний банк.

Банк міжнародних розрахунків побудований за ак­ціонерним принципом. Вищий орган керування Бан­ку — Загальні збори керівників (голів) центральних банків країн-засновниць, по одному представнику від економічних кіл країн-засновників і не більш дев'я­ти представників інших країн-членів Банку. Усі рі­шення Рада директорів приймає простою більшістю голосів. Рада директорів вибирає президента Банку, що одночасно виступає і його головою. Для оперативного керування адміністративним апаратом виконавчий орган Банку вибирає Генерального керуючого. При го­лосуванні в процесі ухвалення рішення кожна країна має кількість голосів, що відповідають числу її акцій.

Ідея створення міжурядової організації для сприян­ня розвитку країнам Південно-Східної Азії належить Японії, що у 1957 р. звернулася до уряду США з про­ханням про створення "Фонду розвитку Південно-Східної Азії" для фінансування країн регіону. Кон­кретну пропозицію про створення регіонального між­урядового банку представлено в доповіді групи експертів з регіонального економічного співробітництва з метою розвитку промисловості й торгівлі Економічної комісії Азії і Далекого Сходу. У грудні 1963 р. на конференції міністрів з азіатського економічного співробітництва в

Манілі була досягнута згода щодо створення Азіат­ського банку розвитку. У наступні два роки проводи­лися переговори і консультації між зацікавленими сто­ронами щодо прискорення процесу створення Банку. Зрештою, у серпні 1966 р. набрала чинності угода про створення Азіатського банку розвитку.

Основна мета роботи Банку — сприяння прискоре­ному розвитку країн регіону (Східної Азії і Далекого Сходу). Банк вирішує такі завдання:

• стимулювання інвестицій і розвиток потоків при­ватного капіталу;

• фінансування країн регіону, що розвиваються, приділяючи при цьому особливу увагу найменшим і найменш розвиненим державам;

• фінансування проектів, що найбільш ефективно сприяють економічному розвитку регіону;

• координація економічної політики країн-членів і сприяння розвитку торгівлі в регіоні;

• надання технічної допомоги в розробці, фінансу­ванні й реалізації програм у регіоні.

На відміну від Африканського банку розвитку, капітал Азіатського банку відкритий для країн, що не належать до цього регіону. Після створення Банку його членами стають промислово розвинені держави — США, Велика Британія, Канада, Бельгія та ін. Шля­хом залучення могутніх партнерів країни регіону праг­нуть збільшити можливості Банку щодо забезпечення необхідних коштів.

Спочатку обсяг статутного капіталу Азіатського бан­ку розвитку становив 1 млрд дол. Участь країн регіону Східної Азії і Далекого Сходу в капіталі Банку має бути не меншою 60 % його валового обсягу. Внесок кожної держави регіону в капітал не повинен перевищувати 0,5 % його валового національного продукту.

Азіатський банк розвитку побудований за акціонер­ним принципом. Його органи і виконувані ним функції ідентичні органам і функціям інших банків розвитку. Рада керуючих — вищий керівний орган — щорічно збирається для вирішення питань за участю представ­ників усіх країн-членів. Рада вирішує тільки найбільш важливі проблеми, що стосуються майбутнього розвит­ку кредитного інституту, прийняття нових членів, зміни капіталу, взаємовідносин з іншими організація­ми. Участь кожної країни під час ухвалення рішень відповідає її частці в капіталі інституту. 20 % голосів розподіляються між країнами-членами, а інші зале­жать від кількості належних їм акцій. Тому кожна країна розпоряджається 800 первинними голосами. Розподіл голосів здійснюється з метою зменшення (до відомого ступеня) нерівності країн з різним економічним потенціалом, щоб підсилити позиції найбільш слаборозвинених. Виконавчий орган Банку — Директорат — складається з 12 директорів; вісім з них обов'язково мають бути представниками країн регіону. На чолі Банку — президент, обраний Директоратом. Він керує поточними справами Банку.

У 1999 р. на щорічній зустрічі країн-членів АСЕАН і Азіатського банку розвитку Японія запропонувала створити Азіатський валютний фонд. У 2000 р. на саміті АСЕАН у Брунеї країни АСЕАН, Японія, Китай і Південна Корея домовилися координувати діяльність своїх центральних банків і використовувати частину резервів національних банків для надання допомоги державам під час кризи платіжних балансів і за загаль­ної неплатоспроможності. У травні 2001 р. у Гонолулу на сесії Азіатського банку розвитку Японія, Таїланд, Південна Корея і Малайзія оголосили про створення спільних двосторонніх грошових фондів обсягом від 1 до 3 млрд дол. для утворення мережі фінансової безпеки від валютних спекуляцій і короткострокового дефіциту платіжних балансів.

Африканський банк розвитку створений 31 грудня 1963 р. на конференції міністрів фінансів 33 афри­канських країн у Хартумі. Створення Банку — це одна з перших спроб спільної роботи і самостійного розвит­ку країн африканського континенту. Низький рівень валового внутрішнього продукту і заощаджень у цих країнах зумовлює необхідність співробітництва й об'єднання засобів для прискорення економічного роз­витку і внутрішнього товарообміну. Засновниками бан­ку стали 20 держав. Основна мета роботи Африкан­ського банку розвитку — сприяти економічному і со­ціальному розвитку кожної країни-члена й усього за­галу. Банк надає країнам-членам довгострокові (на тер­мін 10—18 років) кредити для фінансування капіта­ловкладень у промисловість, енергетику, транспорт і сільське господарство. У єдності з завданнями Банку перебуває фінансування проектів у різних державах, що взаємно доповнюються. Таким чином досягається більш високий ступінь співробітництва і взаємозалеж­ності економік африканських країн. Останнє можна розглядати як фактор, що прискорює розвиток країн регіону і додає їм самостійності.

Є деякі особливості діяльності Африканського бан­ку розвитку, що відрізняють його від інших регіональ­них фінансових організацій. Так, відповідно до Угоди про його створення членами Банку можуть бути тільки держави африканського континенту. При організації Банку акції розподілялися тільки між країнами кон­тиненту.

Статутний капітал Банку спочатку був визначений у розмірі 250 млн розрахункових одиниць (приймала­ся рівність — одна розрахункова одиниця = один аме­риканський долар), що відповідає 0,5 % валового на­ціонального продукту країн-членів. У процесі організації Банку прийнята умова неперевищення обсягу участі будь-якої країни в статутному капіталі суми в ЗО млн дол. Мета цього обмеження — запобігти нерівно­му становищу найбідніших країн, особливо в керуванні Банку. Африканський банк розвитку може забезпечи­ти необхідні йому фінансові засоби шляхом одержан­ня позик від урядів країн континенту, а також на при­ватному кредитному ринку. Органами керування Бан­ку виступають Рада керуючих, Директорат і Прези­дент.

Рада керуючих із представників країн-членів засі­дає раз на рік, до сфери її компетенції належить:

• ухвалення рішення щодо зміни обсягу статутно­го капіталу;

• визначення майбутньої кредитної політики Банку;

• ухвалення рішення про співробітництво Банку з урядами африканських країн чи іншими міжнародни­ми інститутами;

• затвердження доповіді Директорату про діяль­ність Банку;

• прийняття фінансових звітів Банку.

Директорат Африканського банку розвитку — по­стійно діючий виконавчий орган; йому належать пра­ва, пов'язані з оперативним керівництвом. Під час го­лосування кожна країна має 625 голосів плюс 1 голос додатково за кожну акцію, що належить країні. Після внесення виправлень до основного документу Банку в 1978 р. право членства в ньому можуть одержати краї­ни, що не належать до регіону. Тому в Директораті беруть участь і представники нерегіональних країн-членів. їхня участь у голосуванні обмежена 1,3 % за­гальної кількості голосів.

Президентом банку може бути тільки африканець, обраний із членів Директорату. Президент очолює виконавчий орган Африканського банку розвитку. Його обов'язки пов'язані з керуванням поточними операці­ями й адмініструванням. Він звітує про свою діяльність перед Директоратом.

Новий етап еволюції міжнародних фінансових інсти­тутів пов'язаний зі змінами в країнах з ринковою еко­номікою, що формується у тому числі з появою зовсім нового міжнародного фінансового інституту — Євро­пейського банку реконструкції і розвитку (ЕБРР), створеного в 1991 р. спеціально для надання допомоги країнам Центральної і Східної Європи на етапі перехо­ду від командно-адміністративної системи господарю­вання до ринкової економіки, для розвитку якісно нових відносин між Західною і Східною Європою і для сприяння розвитку приватної підприємницької ініціа­тиви в країнах Співдружності незалежних держав.

Принципова новизна цього міжнародного фінансо­вого інституту полягає в комплексному підході до про­блем реформування, у сполученні елементів комерцій­ного банку, банку розвитку і політичних структур. Ухвалюючи рішення про надання допомоги банк оці­нює економічну ефективність проекту — як комерцій­ний банк, необхідність і актуальність проекту — як банк розвитку, а остаточне рішення залежить від інтен­сивності політичних і економічних перетворень. ЕБРР прагне допомогти країнам з перехідною економікою здійснити структурні й галузеві економічні реформи, розвиваючи конкуренцію, приватизацію і підприєм­ництво з урахуванням конкретних потреб країн, що знаходяться на різних етапах переходу до ринкової економіки. Банк сприяє розвитку приватного сектору, зміцненню фінансових установ і правових систем, а також створенню інфраструктури, необхідної для під­тримки приватного сектору. Виконуючи роль каталі­затора змін, ЕБРР заохочує спільне фінансування (співфінансування) і прямі іноземні капіталовкладення з приватних і державних джерел, допомагає мобі­лізувати вітчизняний капітал, забезпечує технічне співробітництво у відповідних областях. Банк тісно співпрацює з міжнародними фінансовими установами (наприклад, з групою Всесвітнього банку) та іншими міжнародними і національними організаціями. ЕБРР сприяє екологічно здоровому і стійкому розвитку в

цілому.

20 травня 1990 р. 40 держав, а також Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) підписали Угоду, що засновує Європейський банк реконструкції і розвитку. Одночас­но учасники розподілили між собою капітал у 10 млрд ЕКЮ, зобов'язавшись протягом декількох років опла­тити свої акції. Банк був заснований у квітні 1991 р. У 1993 р. до ЄБРР приєдналася Албанія. На 1 січня 1996 р. кількість учасників склала 57 країн, включа­ючи країни — члени Європейського інвестиційного банку Європейського Союзу, а обсяг капіталу переви­щив 10 млрд ЕКЮ. Найбільш значні вкладники — країни Європейського Союзу (53,7 %), США (10 %) і Японія (8,5 %). Також ЄБРР поповнює свої засоби:

• за рахунок доходів від банківської діяльності;

• надає кредити;

• робить портфельні інвестиції;

• надає боргові гарантії;

• здійснює комерційне фінансування і "фінансуван­ня з метою розвитку" (яке не будується на принципі комерційного добору);

• займається консультуванням.

Кошти Банку направляються винятково в країни Центральної і Східної Європи з метою прискорення переходу до відкритої ринково орієнтованої економіки і розвитку приватної підприємницької ініціативи.