2. Структура філософського знання

Філософія як складна дисципліна, що формувалась протягом значного часу (у контексті європейської філософії починаючи з VII ст. до н.е.) має досить розгалужену та складну структуру.

Основними структурними елементами філософського знання є:

1. Онтологія – філософське знання про буття, перш за все буття як таке, а не конкретні його прояви. Ставить питання: чому можливе існування, як людина пов’язана із буттям.

2. Гносеологія – дослівно – теорія пізнання. Вивчає питання про природу, чинники, результати людської пізнавальної діяльності. Також використовується термін «епістемологія» у контексті наукового пізнання (термін стосується сучасної філософії, починаючи з ХХ століття).

3. Філософська антропологія – вивчає людину у всіх її можливих виявах та характеристиках. Цікавиться питанням визначення сутності людини, про її спосіб буття.

4. Аксіологія – філософське вчення про цінності.

5. Соціальна філософія – це філософське осмислення природи суспільного життя, зв’язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності.

Окрім цього також можна виділити так звані філософські дисципліни, які формувались у лоні філософії, однак нині мають чіткий та унікальний предмет пізнання: соціологія, культурологія, антропософія, логіка, етика, естетика та інші.

2. Філософія та інші форми світогляду

У філософському мисленні можна виділити два основні шляхи розв’язання світоглядних проблем. З одного боку це шлях застосування особливих методів філософського дослідження – спостереження, незацікавлене споглядання, що позначалось грецьким словом «теорея». Це, як вважали, давало можливість віднайти такі істини, які містяться в душі людини, але у не розкритому для свідомості вигляді (Платон). Інший підхід пов'язаний зі сцієнтистською лінією постулює, що філософія володіє власними засобами пізнання, що дозволяють отримувати унікальні результати, відмінні від результатів конкретних наук. Це стосується тієї реальності, що в принципі не може стати об’єктом вивчення природничих наук. Як правило це основні світоглядні питання.

На основі розглянутої вище специфіки людського буття в суспільній історії виникають особливі напрями духовного життя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого самоствердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подачі німецького філософа І.Канта) називається світоглядом.

У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в світі. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості.

Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

1. він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням;

2. предмет світогляду - відношення "людина - світ" постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи.

Основні світоглядні питання (За німецьким філософом І. Кантом): Що я можу знати? Що я маю робити? На що можу сподіватися? Що таке людина?

Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих.

Історично першою формою світогляду виступає міфологія, на зміну їй приходить релігія і зрештою найбільш пізньою формою світогляду постає філософія паралельно з наукою.

Отже, історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.

На перший погляд може здаватися, що міфи - це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього із усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантас­тичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдсь­кого, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мис­тецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати.

Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут віді­грало фактичне злиття архаїчної людини із природою: давня людина поставала майже органічною частиною природних проце­сів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій за­лежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.