Польська колонізація українських земель

Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320—1370) підтримували три сили — магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.

Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одкатоличення місцевого населення.

Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилася Польською короною в Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини України, які у XIV—XV ст. знаходились під Литвою, перебували у вигіднішому становищі.

Зближення Литви і Польщі.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалося не на користь литовців. Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство.

Люблінська, Берестейська унії та їх політичні наслідки.

Об'єднання двох держав було підготовлене всім ходом попередніх подій. Вже в середині XVI ст. головним напрямком експансії російських царів стала територія Великого князівства Литовського. В цей же час Кримське ханство, яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди, здійснювало регулярні руйнівні набіги на південні володіння Литовської держави. Нездатність Литви (а частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (1548 р. обраного королем) намітилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення в українські землі. Відбувалось неконтрольоване властями проникнення польського панства в Україну, що неминуче поставило б питання про офіційне затвердження шляхетських надбань.

У 60-ті роки XVI ст. виснажена величезними військовими витратами, поставлена перед загрозою вторгнення московських військ, Литва була змушена звернутись по допомогу до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але за умови об'єднання обох держав в одне політичне ціле.

Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримували цю ідею. Литовські та українські магнати чинили перешкоди повному об'єднанню з Польщею. Загалом в середині XVI ст. українські князі та верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита — польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі наслідки.

Соціально-економічне становище України після Люблінської унії.

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними. Вона також справила великий вплив на спосіб життя українців та соціально-економічні відносини на українських землях. Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки попередньої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців.

Маючи в своєму розпорядженні величезні наділи, польські феодали почали поступово перетворювати свої володіння на комерційно зорієнтовані господарства, що отримали назву фільварків. Причиною цього була зміна економічної ситуації в багатьох європейських країнах та зростання попиту на продовольчі товари і зерно внаслідок великих географічних відкриттів.

Зміцнення та зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва, що проявлялося в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі.