Питання для самоконтролю:

1. Що таке цінні папери?

2. У чому полягає документарний характер цінних паперів?

3. У чому виявляється конкуренція між ринками?

4. У чому виражається різниця між іменними цінними паперами й паперами на пред'явника?

5. Які фундаментальні властивості цінних паперів?

6. Якими можуть бути цілі емісії цінних паперів?

7. У чому полягає ліквідність цінних паперів?

8. У чому різниця між первинним і вторинним ринками? :

9. Чому ринок матеріальних активів пов'язаний з ринком фінансових ресурсів?

10. У чому основна відмінність ринку грошових ресурсів від ринку боргових інструментів?

11. Що таке ринок спот і терміновий ринок цінних паперів?

12. Яким має бути мінімальний статутний фонд акціонерного товариства?

Бібліографічний список до теми № 1:

[1, 37, 42, 43, 55, 59, 61, 66, 67, 69, 70, 73, 78]

Тема 2. Особливості емісії різних видів цінних паперів

Мета: поширити та закріпити знання студентів щодо емісії (випуску) цінних паперів різних видів.

План вивчення теми

1. Особливості емісії акцій.

2. Особливості емісії облігацій та казначейських зобов’язань.

3. Особливості випуску векселів та інших цінних паперів

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включа­ючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодек­сом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

У зв'язку з існуванням акцій як цінних паперів, що мають певний набір властивостей і норм, що є найважливішим видом капіталу, варто звернути увагу на розбіжність реального й фіктивного капіталів.

Акція не має строку існування, тобто права власника акції збері­гаються доти, доки існує акціонерне товариство.

Для акцій характерна неподільність, тобто однією акцією може володіти кілька осіб і спільне володіння не пов'язане з розподілом прав між власниками, всі вони разом виступають як одна особа і можуть делегувати свої права (наприклад, право голосу) одному з них.

Акція акціонерного товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Усі акції товариства є іменними. Акції товариства повинні існувати виключно в бездокументарній формі (ця норма закону набирає чинності через два роки з дня опублікування Закону - з вересня 2010 року).

Іменні акції, як і інші іменні ЦП, обертаються тільки у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії), тобто про всі передачі (відчуження) акцій робиться спеціальний запис про пере­дачу прав у реєстрі акціонерного товариства. Оформлення передачі акцій за вказівкою власника виконується емітентом або спеціальним реєстратором (але не власником акцій). Для внесення змін до реєстру необхідна наявність передатного доручення особи, що поступилася правом власності на акції іншій особі. У передатному розпорядженні вказується, кому, в якій кількості передаються цінні папери. Підпис власника цінних паперів на передавальному розпорядженні інколи має бути завірений нотаріально. На підставі поданих документів робиться спеціальний запис у реєстрі товариства про перехід прав власності. Усі права, що випливають із володіння цінним папером, переходять до нового власника з моменту внесення змін у реєстрі, тобто переходу до власника права власності. При випуску іменних акцій товариство має повну інформацію про всіх акціонерів: скільки в кожного голосів, кому й скільки дивідендів треба буде виплатити тощо. Варто враховувати, що обіг іменних акцій вимагає розвинутої інфраструктури фондового ринку й великих витрат при проведенні трансакцій.

До вересня 2010 року акції можуть існувати в паперовій формі (до­кументарна форма випуску) або у вигляді записів на магнітних носіях (у пам'яті комп'ютерів) у бездокументарній, безпаперовій формі. При документарній формі випуску акціонерам має видаватися сертифікат акції - документ, що засвідчує право власності на такі акції. У серти­фікаті акцій вказується найменування емітента, загальна кількість випущених акцій і кількість акцій, що належить цьому акціонерові. Після реєстрації випуску акцій у бездокументарній формі емітент зобов'язаний оформити глобальний сертифікат випуску акцій і депо­нувати сертифікат у депозитарії. Якщо випуск буде визнаний таким, що не відбувся, то депозитарій за наказом емітента виконує погашення глобального сертифіката й видаляє його зі сховища.

Іменні акції можуть бути зареєстровані в реєстрі на ім'я справж­нього власника, який фактично володіє акціями, або на ім'я номі­нального утримувача, що не є їх власником, тримає їх і в необхідних випадках проводить операції з акціями, що належать клієнтам, справжнім власникам. Ця система істотно спрощує процес торгівлі такими акціями. Можливий варіант зберігання сертифікатів і ведення реєстру в депозитарії, причому при всіх операціях сертифікати зали­шаються в депозитарії. Такий сертифікат називається іммобілізова­ним. Якщо зміна права власності виконується без створення нового сертифіката, то така система часто називається бездокументарним переказом.

Цикл життя цінних паперів і зокрема акцій складається з таких основних фаз:

• конструювання нового випуску цінних паперів;

• реєстрація й первинне розміщення цінних паперів;

• обіг (купівля-продаж) цінних паперів на вторинному ринку;

• погашення (викуп) боргових цінних паперів (облігацій тощо) і конвертованих акцій.

Первинна емісія акцій - це розміщення емітентами цих цінних паперів серед їхніх перших власників. Процедура первинних емісій у всіх країнах вимогливо регламентується законодавством і відповід­ними державними органами. Первинна емісія акцій здійснюється при заснуванні акціонерного товариства, при подальшому збільшенні роз­мірів статутного фонду або при перетворенні державного підприємства на акціонерне товариство (приватизація).

Відповідно до міжнародної практики, первинна емісія акцій може здійснюватися у формі:

• відкритого (публічного) розміщення акцій серед потенційно необмеженого кола інвесторів з публічним оголошенням про емісію та реєстрацією проспекту (інформації) емісії;

• закритого (приватного) розміщення серед заздалегідь відомого обмеженого кола інвесторів без публічного оголошення, без рекламної кампанії та без публікації проспекту емісії.

До достоїнств публічного розміщення акцій звичайно відносять:

• можливість підвищення ліквідності акцій компанії, завдяки чому власники акцій відкритих акціонерних товариств можуть продати свої акції з меншим утрудненням і втратами, ніж засновники закритих акціонерних товариств;

• можливості ширшого залучення нових грошових ресурсів за рахунок нових емісій акцій, які просто надходять на ринок;

• можливість використання ринкової оцінки вартості активів компанії.

До недоліків публічного розміщення акцій можна віднести:

• зростання витрат з обслуговування корпоративного капіталу, наприклад, з публікації звітів товариства;

• необхідність підтримки компанією курсу своїх акцій на вторин­ному ринку;

• змушене розкриття частини конфіденційної інформації про ді­яльність товариства відповідно до законодавства;

• звуження можливостей засновників і персоналу встановлювати собі високі оклади й мати певні вигоди в умовах посилення й компанією у випадку скупки акцій іншими особами.

Відповідно статті 9 Закону України «Про акціонерні товариства» створення акціонерного товариства та розміщення при цьому його акцій здійснюється виключно шляхом закритого (приватного) розмі­щення серед засновників товариства. Акції приватного акціонерного товариства не можуть купуватися та/або продаватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону.

Процедура і правила збільшення статутного фонду й додаткового ви­пуску акцій для акціонерного товариства в Україні описані в розділі 16.

Розміщення випусків акцій.

У міжнародній практиці існує кілька шляхів, якими фірма, що бажає вийти на фондовий ринок зі своїми акціями, звичайно здійснює свою емісію. Особливо слід все це враховувати для наступного прохо­дження лістингу на фондовій біржі. Найбільш ефективним є розміщен­ня нових акцій за допомогою фінансового посередника. Найчастіше в цій ролі виступають інвестиційні банки або інвестиційні компанії.

Інвестиційний банк - це компанія (комерційний банк), що ви­ступає посередником між емітентом та інвесторами при первинному розміщенні цінних паперів, включаючи купівлю випусків і їх наступне розміщення.

Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітен­та повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

Емітент у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, може розміщувати відсоткові, цільові та дисконтні облігації.

Відсоткові облігації - облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.

Цільові облігації - облігації, виконання зобов'язань за якими до­зволяється товарами та (або) послугами відповідно до вимог, встанов­лених умовами розміщення таких облігацій.

Дисконтні облігації - облігації, що розміщуються за ціною, ниж­чою за їх номінальну вартість. Різниця між ціною придбання та номі­нальною вартістю облігації виплачується власнику облігації під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією.

Облігації можуть розміщуватися з фіксованим строком погашен­ня, єдиним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх власників дозволяється у разі, коли така можливість пе­редбачена умовами розміщення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред'явлені для дострокового погашення.

Утримувач облігації є кредитором, але не співвласником корпо­рації (емітента), як акціонер. Тому облігація - це не титул власності. Утримувачі облігацій не мають право голосу в справах корпорації й участі в чистих прибутках як акціонери, але вони звичайно можуть вимагати задоволення своїх законних вимог, аж до вимоги оголошен­ня корпорації банкрутом, якщо, звісно, не будуть здійснені необхідні виплати відсотків або основної суми боргу. Облігації, як правило, випускаються на зазначений період і після закінчення цього терміну мають викуповуватися (погашатися).

Державна облігаційна позика

Державний кредит, по суті, — це сукупність еко­номічних відносин, що виникають між державою, як позичальником, і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінан­сово-кредитними установами, акціонерними това­риствами, іноземними урядами, міжнародними фі­нансовими організаціями тощо) у процесі формуван­ня загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Указ Президента України «Про державні обліга­ції» став поштовхом для розвитку взаємин під час випуску державних облігацій, а Постанова Кабміну «Про випуск облігацій внутрішньої державної пози­ки» створила умови для їхнього подальшого функці­онування.

За місцем розміщення державний кредит поділя­ється на зовнішній (в тому випадку, коли одна кра­їна надає на визначених умовах чи без них кредит іншій країні) і внутрішній (у національній валюті шляхом емісії цінних паперів). У даному випадку це буде державна позика шляхом випуску облігацій. Зрозуміло, що держава здійснює такі дії, переслі­дуючи одну або навіть кілька цілей одразу. Це може відбуватися з метою вилучення з обігу зайвої грошо­вої маси для підтримки національної валюти або для отримання необхідної суми коштів на підтримку економіки країни, або для того, щоб зробити націо­нальний ринок цінних паперів більш надійним та привабливим, чи для всього перерахованого одно­часно.

Державні облігаційні позики в Україні за терміна ми надання поділяються на три, шести та дванадцятимісячні. Всі позики випускаються на умовах по­вернення в зазначені строки, а також виплати пев­ного доходу за ризик. Залежно від того, до якого типу належить позика, нараховуються різні дохо­ди по облігаціях. Як правило, із зростанням ризику доходи по державних облігаційних позиках мають втрачати свою вартість.

Отже, державні облігації — це облігації, випуск яких здійснено від імені держави чи від імені будь-якого її органу. На розвинутих іноземних ринках цінних паперів держава, її органи, якщо вони висту­пають у ролі емітентів, діють як рядові учасники ринку, тобто поруч і на рівних умовах з інституційними учасниками ринку. Від імені держави обліга­ції випускаються Міністерством фінансів чи анало­гічним йому органом державної виконавчої влади. Облігації, випуск у світ яких має здійснюватися від імені конкретного органу держави, випускаються са­ме цим органом. Наприклад, законодавство США надає можливість і право окремим федеральним ор­ганам випускати облігації від свого імені.

Випущені від імені держави облігації спрямову­ються на фінансування загальнодержавних проек­тів. Держава є досить складним механізмом управ­ління суспільством. З метою забезпечення його нор­мального функціонування необхідно щорічно розра­ховувати потребу в коштах (бюджет) та можливі джерела надходження коштів. Таким чином, здій­снюється розрахунок зведеного державного бюдже­ту. Державні бюджети в усіх країнах готуються ви­конавчою владою, а затверджуються законодавчою.

Бюджетне управління суспільними відносинами — це найбільш важливий спосіб державного кредиту­вання, тому що за допомогою бюджетних важелів держава має можливість здійснювати вплив на стан тих чи інших сфер життєдіяльності суспільства, прискорювати чи стримувати їхній розвиток, впли­вати на його стан у майбутньому.

У нашій державі, так само як і в будь-якій іншій, бюджетний механізм є складною, неординарною сис­темою численних та взаємопов'язаних між собою «грошових потоків», по одних з яких гроші надхо­дять до бюджету (надходження), а по інших витіка­ють з нього (видатки). Крім того грошові потоки роз­різняються за обсягами та швидкістю. З огляду на це у держави досить часто виникає потреба у пози­ках. Задовольнити таку необхідність можна шляхом отримання кредитів іноземних держав, банківських кредитів у своїй країні, а також шляхом випуску цінних паперів. Останній шлях є найбільш сприят­ливим для держави.

Світовий досвід свідчить, що у практиці держав­ного управління трапляються непоодинокі випадки, коли держави беруть кредити у своїх центральних банків під визначені відсотки, потім повертають от­риманий кредит і сплачують борги за ним. У розпо­рядженні центрального банку держави завжди є пев­ний обсяг грошових коштів, які він може і має на­мір надавати у вигляді кредитів. Питання полягає в тому, хто стане основним користувачем кредиту. Як­що єдиним кредитокористувачем буде держава, всі інші учасники ринкових операції будуть позбавлені будь-якої чи достатньої можливості брати кредити в центральному банку, без яких буває важко обходи­тися, тому що в них є значна кількість кредитоотри-мувачів — виробників товарів, робіт, послуг. А це, в свою чергу, негативно позначається на останніх і призводить до зменшення кількості і погіршення якості товарів та послуг, які пропонуються суспіль­ству власними виробниками. Такий стан не влашто­вуватиме ні виробників, ні комерційні банки, ні са­му державу, тому що одне із основних зобов'язань державного управління полягає в тому, щоб сприяти розвитку національної економіки та підвищенню добробуту свого населення.

Якщо держава буде помірним позичальником гро­шових коштів Національного банку, то та частина, що залишиться в нього, може бути позичена вироб­никам товарів та послуг. Це в певній мірі поліпшить їхнє становище, а також становище населення, знач­на частина якого заробляє гроші, працюючи на під­приємствах, які виробляють товари чи надають по­слуги, та витрачає зароблені гроші, купуючи товари та послуги.

За цих обставин простежується певна закономір­ність: чим менше держава бере в борг у Центрального(Національного) банку, тим більші можливості бу­дуть для надання кредитів комерційним банкам, ви­робникам, і, як наслідок, такі засоби сприятимуть насиченню національного ринку необхідною продук­цією власного виробництва. З огляду на це у деяких країнах, зокрема в Данії, законодавчо заборонено державі брати кредити у Центрального банку.

Центральний банк не виступає головним концент­ратором грошової маси в країні, хоча і регулює масу грошей в обігу. Значна частина грошей знаходиться поза цим банком — у комерційних банках, пенсій­них фондах, страхових компаніях та інших устано­вах, які забезпечують розвиток ринкової інфраст­руктури. З метою запозичення коштів у різних інститутів, а також у населення держава здійснює випуск облігацій. А якщо потреба в додаткових гро­шових коштах зростає, то в такому випадку державі доводиться здійснювати випуск облігацій у більшо­му обсязі, зосереджуючи увагу не лише на їх кіль­кості, а й на різноманітності.

Якщо ж на це дивитися з іншого боку, то ринкові інститути завжди мають тимчасово вільні гроші, які вони готові вкладати в надійні і ліквідні держав­ні облігації, а не в акції підприємств-банкрутів, сприяючи, тим самим, розвиткові ринку цінних па­перів.

Таким чином, фінансування потреб бюджету є ос­новною метою випуску державою облігацій.

Іншою метою випуску облігацій внутрішньої дер­жавної позики є збільшення надходження іноземної валюти. Це насамперед сприяє підтримці націо­нальної грошової одиниці. При цьому держава не обов'язково має здійснювати з цією метою випуск облігацій в іноземній валюті. У країнах з розвине­ною економікою держава впливає на надходження валюти шляхом встановлення певного відсотка на свої облігації, деноміновані в національній валюті. У випадку, якщо відсоткова ставка на державні об­лігації є вищою за ставку за аналогічні цінні папери інших країн, то іноземні інвестори можуть віддати перевагу першим, тому що дохід від них буде більшим.

Для придбання таких облігацій іноземні інвестори будуть купувати національну валюту країни, в якій здійснено випуск цих облігацій, та розраховуватися валютою за ці облігації. Збільшення продажу націо­нальної валюти означає, що попит на неї зростає і, таким чином, підвищується ціна на цю валюту. А це, в свою чергу, викликає зростання курсу цієї на­ціональної валюти.

Однак слід пам'ятати, що «фінансові ігри» з облі­гаціями такого рівня є досить небезпечними, особли­во в тому випадку, коли ці цінні папери не забезпе­чені відповідним рівнем розвитку економіки. Висо­кий дохід від державних облігацій повинен відобра­жати доходність економіки, додаткові надходження до бюджету, нормальну роботу окремих підпри­ємств. В умовах же економічної кризи випуск дер­жавних облігацій з високими відсотковими ставка­ми є просто неприпустимим. Наприклад, однією з причин фінансової кризи восени 1998 року в Україні стала неспроможність держави сплачувати свої бор­ги за випущені раніше облігації.

Третьою важливою метою державних облігацій є приведення в дію механізму стримуючого впливу на інфляцію. У цьому випадку грошова маса, отримана від реалізації випущених облігацій, тимчасово вилу­чається «з обігу», тобто «притримується». Якщо в обігу перебуває значна кількість грошової маси, то вона підвищує можливість покупців витрачати кош­ти на придбання товарів та послуг, тобто викликає зростання попиту. А це, в свою чергу, викликає під­вищення цін на товари та послуги, тобто зростання інфляції. Для того, щоб не давати купівельному по­питу зростати швидкими темпами, необхідно змен­шити кількість грошей, які можуть бути витрачені на придбання товарів та послуг. Зробити це мож­на шляхом введення дієвих стимулів для того, щоб заощадження коштів та отримання доходів від цього було більш вигідним, ніж витрачання їх на придбання товарів чи послуг. А це досягається у певній мірі за допомогою випусків державних облі­гацій.

Муніципальні (місцеві) облігації

Однією з найбільш характерних особливостей фор­мування за сучасних умов бюджетів різних рівнів та позабюджетних фондів є податки і нормовані відра­хування. При цьому значна частина видатків покла­дається на місцеві бюджети.

Тому вирішення фінансових проблем регіонів слід здійснювати через розширення джерел доходу за ра­хунок неподаткових надходжень.

Перспективним напрямом залучення фінансових ресурсів для місцевих органів влади України є ви­пуск муніципальних облігацій.

В умовах загальної стагнації економіки, коли бюд­жети всіх рівнів зводяться з дефіцитом, розв'язання фінансових проблем місцевими органами влади є до­сить складним завданням. Зростаюча за останні ро­ки економічна самостійність регіонів не тільки дасть змогу місцевим органам влади розвивати ініціативу, але й покладе на них частку відповідальності за реа­лізацію економічної політики держави.

Водночас місцеві органи влади можуть бути актив­ними учасниками ринку цінних паперів. Емісія муні­ципальних облігацій забезпечує зниження вартості обслуговування внутрішнього боргу, залучення в еко­номіку регіону коштів іноземних інвесторів та сприя­тиме трансформації коштів населення в інвестиції.

Місцеві облігації можуть заміняти облігації внут­рішньої державної позики (ОВДП) при переорієнта­ції Мінфіна України на залучення дешевих грошей на європейському ринку. При цьому кошти будуть спрямовані на конкретно визначені програми роз­витку регіону, а також для фінансування різного ро­ду місцевих проектів — будівництва мостів, очисних споруд, системи водопостачання тощо, що створить нові робочі місця, збільшить податкові надходжен­ня, зменшить соціальну напругу, сприятиме розвит­ку інфраструктури ринку цінних паперів. Серед на­ціональних інвесторів зросте зацікавленість у надій­них і ліквідних цінних паперах (надійність, зокре­ма, може забезпечуватися двома способами: загаль­ною податковою потужністю і доходами існуючих і працюючих об'єктів), а іноземні інвестори поширять наступ на український фондовий ринок. Саме тому відсоткові ставки за муніципальні облігації є дуже наближеними до відсоткових ставок за державні об­лігації внутрішньої державної позики.

Кошти, що надходять від випуску і реалізації міс­цевих облігацій у більшості випадків зараховуються у позабюджетні фонди. Наприклад, для реалізації якого-небудь проекту місцевого значення муніци­пальний орган може виділити частину коштів з міс­цевого бюджету, взяти банківський кредит (що не завжди буває вигідним) чи використати позабю­джетні кошти, отримані від випуску місцевих облі­гацій. Інвестори, котрі купують місцеві обліга­ції, постачають муніципальним органам необхідні для реалізації проектів кошти. Якби не ці надхо­дження, то місцеві органи вимушені були б викорис­товувати відповідну частину коштів місцевого бюд­жету, отриманих за рахунок підвищення місцевих податків.

Отже, місцеві облігації залишаються одним із остан­ніх джерел інвестування в економіку України. Адже відомо, що кошти, залучені через розповсюдження ОВДП, спрямовуються на покриття дефіциту бюдже­ту, а не на виробництво.

При цьому зазвичай, корисно і необхідно врахову­вати досвід інших країн, які вже здійснювали ви­пуск та реалізували місцеві облігації. У нашій кра­їні здійснення таких проектів доцільно було б по­класти на інвестиційні компанії, які мають кваліфі­ковані кадри та відповідний досвід роботи.

Досвід європейських країн свідчить, що місцеві органи влади неспроможні нормально функціонува­ти, не випускаючи місцеві облігації. Принципи фі­нансування капітальних і поточних витрат ґрунту­ються на вартісних показниках, і мешканці відпо­відного регіону можуть вкладати власні кошти на їх здійснення. Це має своє підґрунтя: по-перше, пози­ки доцільні для місцевих капітальних вкладень то­му, що такі вкладення корисні для людей протягом багатьох наступних років, а повернення їх та відсот­ки за них будуть виплачуватися в наступні роки (розділ 9 Європейської Хартії місцевого самовряду­вання аргументує ці дії так: місцеві органи влади матимуть доступ до капітальних ринків, щоб залу­чити гроші для інвестиційних завдань), по-друге, позики є недоцільними для поточних витрат місце­вої влади тому, що таке їх використання, а вірніше (проїдання), дає змогу перевести вартість цих витрат на майбутні покоління громадян, які не будуть ними користуватися, а вимушені будуть їх повертати шля­хом виплати податків. Отже, будь-які позики корис­ні лише тоді, коли отримані кошти використовують­ся на розширення виробництва чи впровадження но­вих технологій, які дозволять отримувати більше продукції при меншій собівартості і вищій якості. А це, в свою чергу, дає змогу отримати більше коштів від реалізації виготовленої продукції і повернути по­зичені попередніми поколіннями гроші.

З наведеного зрозуміло, що необхідність місцевих облігацій як важливого інструмента фондового рин­ку місцевих облігацій очевидна. Але не можна по­кривати бюджетний дефіцит за допомогою обліга­ційних позик.

Державна політика в ставленні до ринку місцевих облігацій повинна спрямовуватися на недопущення штучного посилення диференціювання регіонів, під­вищення ефективності використання місцевими ор­ганами коштів з метою виробничого інвестування і підконтрольності цих процесів для органів влади, інформаційної відкритості для інвесторів і населен­ня регіонів.

На сучасному етапі на розвиток ринку облігацій місцевих позик негативний вплив має недосконала інфраструктура фондового ринку України.

Складності, що стоять на шляху розвитку ринку місцевих облігацій, можуть бути вирішені державою тільки в тісній взаємодії з професійними учасника­ми фондового ринку. У цьому зв'язку доцільно наго­лосити на можливості активного використання са­морегулювання як засобу оперативного вирішення проблем. Слід наголосити, що функції, пов'язані з прямою участю держави в створенні інфраструктури ринку цінних паперів, є тимчасовими, й згодом вони будуть повністю передані учасникам ринку. Ство­рення саморегулюючої організації учасників ринку місцевих цінних паперів дозволить вирішити проб­леми, пов'язані з розвитком інфраструктури ринку, забезпеченням ліквідності й інформаційної відкри­тості ринку та вдосконаленням законодавства з цих питань.

Сам випуск облігацій відіграє важливу роль. По­рядок випуску та обігу облігацій місцевих позик в Україні регулюється Положенням про порядок ви­пуску та обігу облігацій місцевих позик.

Казначейське зобов'язання України – державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості державного бюджету України перед власником казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України.

Обсяг емісії казначейських зобов'язань України у сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов'язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, ви­значених законом про державний бюджет України на відповідний рік.

Емісія казначейських зобов'язань України є частиною бюджетно­го процесу і не підлягає регулюванню Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Казначейські зобов'язання України можуть бути:

• довгострокові - понад п'ять років;

• середньострокові - від одного до п'яти років;

• короткострокові - до одного року.

Емітентом казначейських зобов'язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Казначейські зобов'язання України можуть бути іменними або на пред'явника. Казначейські зобов'язання України розміщуються у документарній або бездокументарній формі. У разі розміщення каз­начейських зобов'язань України у документарній формі видається сертифікат.

У сертифікаті казначейського зобов'язання України зазначаються вид цінного папера, найменування і місцезнаходження емітента, сума плате­жу, дата виплати грошового доходу, дата погашення, зазначення місця, в якому має бути здійснено погашення, дата і місце видачі казначейсько­го зобов'язання України, серія та номер сертифіката казначейського зобов'язання України, підпис керівника емітента, або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента. У сертифікаті іменного казначей­ського зобов'язання України також зазначається ім'я власника.

Особливості погашення та реалізації прав за казначейськими зо­бов'язаннями України визначаються умовами їх розміщення.

Рішення про розміщення казначейських зобов'язань України при­ймається згідно з Бюджетним кодексом України. У рішенні передба­чаються умови розміщення та погашення казначейських зобов'язань України. Порядок визначення вартості продажу казначейських зо­бов'язань України під час їх розміщення встановлюється Міністерством фінансів України.

Векселі – найважливіші засоби оплати товарів і послуг, одержання цих товарів і послуг у кредит без їх негайної оплати грошима. Вони виникають і функціонують в обігу на основі взаємної довіри суб'єктів ринкових відносин і як різновид кредитних грошей, різновид цінних па­перів, які мають певні переваги перед паперовими грошима. Наприклад, вони не так знецінюються, в обігу перебувають протягом зазначеного договором часу, різко скорочують необхідність у готівці, зменшують витрати обігу й прискорюють його. Маючи функції платіжних засобів, векселі не мають примусового обігу. З одного боку, вони забезпечені ре­альними товарами, наприклад, цукром у виробника, а з іншого, - часто мають самостійну вартість, що дозволяє проводити операції з ними як із цінними паперами. На відміну від грошей векселі слугують одночасно й кредитними документами, які виражають реальні ціннісні відносини між кредиторами й боржниками, і знаками коштів, які безпосередньо пов'язані з товарними операціями й рухом товарних цінностей.

Законодавча база застосування векселів в Україні

У нашій країні ухвалена низка нормативних та інструктивних до­кументів, які регулюють порядок видачі, обігу, обліку й пред'явлення до оплати векселів:

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року № 3480-ІV.

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 року №2374-111.

Інструкція Міністерства фінансів про порядок видачі, обліку й погашення векселів Державного казначейства України від 9 грудня 1997 р. № 3/2443.

У 1999 році Україна приєдналася до Женевської вексельної конвенції 1930 року, якою введено Уніфікований закон про переказні й прості векселі (з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї конвенції).

Інші акти законодавства України, ухвалені відповідно до Закону №з 3480.

Слід зазначити, що в нашому законодавстві є деякі положення, що відрізняються від міжнародного права. Є положення, за яким вексель мають підписувати дві особи - керівник підприємства та головний бухгалтер.

Відповідно до діючих норм, вексель - фінансовий інструмент, що виконує функції цінного папера, розрахункових коштів і боргового зобов'язання залежно від обставин. Відповідно до Уніфікованого закону про переказні й прості векселі, вексель це безумовне грошове зобов'я­зання. Відповідно до норм НБУ, вексель - розрахунковий (платіжний) документ і засіб оформлення товарного кредиту. Відповідно до Закону «Про цінні папери та фондовий ринок», вексель є цінним папером.

В Україні векселі виконуються тільки на спеціальних бланках і таких, що виготовляють централізовано. При цьому якщо наймену­вання «вексель» (вексельна мітка) виконано українською мовою, то й документ заповнюється українською мовою. Якщо цю вимогу законо­давства не виконано, наприклад, вексель заповнений на українському бланку, але російською мовою, то можливі складності у здійсненні деяких операцій із цим векселем, наприклад, нотаріус може відмовити в оформленні протесту.

Велика перевага вексельного обігу виникає за умови активної учас­ті в цих операціях комерційних банків. Наприклад, вексельний облік за допомогою операцій комерційних банків набуває строго визначеного й установленого характеру.

Нагадаємо, що розрахунковий вексель – це вексель, що придбавається з дисконтом для покриття кредиторської заборгованості перед векселедавцем у розмірі вексельної суми. Суть такої операції полягає в тім, що різниця між ціною купівлі векселя й вексельною сумою є доходом. Тому часто самі емітенти векселів викуповують свої векселі з істотним дисконтом і одержують за рахунок цього помітну знижку в ціні отриманого за векселем товару (послуги).

При ринковому обігу векселів часті випадки досить великого дис­конту, тобто купівля-продаж векселя і його передача здійснюються зі значною знижкою в ціні (зі знижкою від номіналу). Величина дис­конту визначається сторонами й визначається, виходячи зі строків векселя, з можливостей підприємства оплатити це зобов'язання, вартості ресурсів на ринку, економічної й політичної ситуації, з економічних прогнозів. Власник векселя сам вирішує, що йому ви­гідніше - втратити певну суму на дисконті при продажі векселя, чи очікувати певний час (часто з ризиком і без гарантій) до одержання грошей за даним векселем.

Заставна – це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором.

Після державної реєстрації іпотеки оригінал заставної передається іпотекодержателю, якщо інший порядок передачі заставної не встановлено іпотечним договором. Заставна не є емісійним цінним папером. Першим власником заставної є особа, яка на момент видачі заставної відповідно до умов іпотечного договору має статус іпотекодержателя. Якщо інше не передбачено іпотечним договором, оригінал заставної передається такому іпотекодержателю.

Іпотечний сертифікат (далі - сертифікат) - іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами або іпотеками.

Кредитодавець, який є власником іпотечних активів, має право випустити сертифікати на умовах відповідно до цього Закону.

Сертифікати мають строк обігу, сертифікати з фіксованою дохідністю – номінальну вартість, сертифікати участі - частку консолідованого іпотечного боргу, що припадає на один сертифікат. Номінальна вартість та строк обігу сертифікатів одного випуску мають бути однаковими. Номінальна вартість може бути встановлена в національній валюті з урахуванням інфляційного застереження. Строк обігу сертифікатів одного випуску не може перевищувати строк існування іпотечних активів, які є забезпеченням цього випуску, та строку відчуження іпотечних активів.

Іпотечні сертифікати можуть бути випущені у вигляді:

• сертифікатів із фіксованою дохідністю;

• сертифікатів участі.