5. Форми переслідування дисидентів:

а) Арешти і ув’язнення;

Тоталітарний режим відреагував на дисидентський рух репресіями. Це були арешти, ув’язнення, поміщення у психлікарні, звільнення з роботи, виклики в органи КДБ.

Серпень-вересень 1965 року - І хвиля арештів. Переслідували інакомислячих у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Було заарештовано 25 осіб, 18 з них розглядалися закритими судами. Серед них: Іван Гель, Богдан та Михайло Горині, Михайло Осадчий, Євгенія Кузнецова, Валентин Мороз та інші. 1970-1972 роки - ІІ хвиля арештів. Нова хвиля репресій почалась із приходом на посаду голови КДБ УРСР Віталія Федорчука. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами свідків, переслідуванням родин та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися. Серед заарештованих: у Києві – Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Микола Плахотнюк та інші; у Львові – В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Калинець та інші. Більшість заарештованих у 1970-1972 роках отримали 8-15 років позбавлення волі у тюрмах, таборах суворого режиму та на засланні. 1976 -1984 роки – переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму. У цей період зазнавали арештів і переслідувань не лише члени УГС, а й інші дисиденти. У 1980-1982 році відбулися численні арешти. Було заарештовано Степана Хмару, Віталія Шевченка, Дмитра Мазура та інших.

б) Влаштування у психлікарні. Часто тоталітарна система вживала нелюдські методи для приборкання дисидентського голосу. Ініціатором застосування психіатрії з каральною метою на зламі 60-70-х років виступив голова КДБ СРСР Юрій Андропов. Група українських дисидентів стала "пацієнтами" психлікарень. Загальна кількість в'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч. Найвідомішою серед таких лікарень була Дніпропетровська. Саме в цій лікарні "лікувався" український правозахисник Петро Григоренко. У 1961 р. він, викладач Військової академії ім. Фрунзе (Москва), виступив з критикою сталінізму та політики Микити Хрущова. За це у 1964 р. був позбавлений звання і нагород. Протягом 1964 – 1965 рр., а також у 1969 – 1974 рр. перебував на психлікуванні. Але після не припинив правозахисну діяльність. Психіатричному впливу піддались ще ряд дисидентів таких як: Йосип Тереля, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Михайло Ковтуненко та інші. Якщо у звичайного в'язня все ж була надія хай за 10—15 років, але вийти на волю, то у психіатричці могли «лікувати» хоч до смерті. Для того, щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під нагляд «санітара» з карних злочинців. А довершити справу допомагали препарати для пригнічення, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій.

в) Звільнення з роботи, виклик у органи КДБ.

Дуже поширеною формою боротьби з дисидентами було обмеження можливостей спілкування і поширення інформації між однодумцями. Звичним явищем для дисидентів стало звільнення з роботи, заборона писати, друкувати, знімати фільми і т.д. Постійними супутниками опозиціонерів стали стеження, цькування, виклики в органи КДБ і попередження про антирадянську агітацію.

Так, за підтримки завзятих "охоронців порядку" не доживши до свого 29-річчя пішов із життя талановитий український поет Василь Симоненко.

Для Сергія Параджанова арешти і ув’язнення не настільки глибоко поранили душу як заборона знімати фільми. "Відлучення" Сергія Параджанова від екрану тривало 15 років. "Мене вбили, заборонивши знімати" – нарікав режисер близьким. До світових шедеврів Параджанова таких як "Тіні забутих предків" (дістав 39 міжнародних нагород, 24 гран-прі у 21 країні) могли приєднатися й інші твори. Однак влада СРСР вирішила інакше. І геніальний режисер відсидів за свої переконання 2 строки ув’язнення.

Ідеологічним "обробкам" піддавались українські поети Дмитро Павличко, який змушений був виїхати за кордон, Іван Драч, що демонстрував у своїх творах героїчне минуле України, Іван Дзюба зі своїми критичними статтями до лідерів радянської держави.