Студент читає вірш «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе»

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осяяний

одним твоїм бажанням, аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

бо вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То – шлях правдивий. Ти – його предтеча.

2-й студент: Поезії Стуса, присвячені дружині, матері, синові, рідним і друзям, вражають зворушливою ніжністю й теплотою. В листі до дружини поет писав: "Валю, Бог забрав у нас будні, а залишив - свято. Свято великого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей…"

Студент читає вірш «Весняний вечір. Молоді тумани»

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

- Я так тебе любила, мій коханий.

- Пробач мене - я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

- А пам'ятаєш? - Добре пам'ятаю.

- А не забув? Чи не забув? - О, ні.

- Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

- А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

- Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б'ються на ножах.

А єдиніться - предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

1-й студент: Мрії виховати сина, згідно власних переконань, знайшли вияв лише через звернення у листах: «Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож - рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько віддав усе своє життя, аби людям жилося краще — всім людям, на всій землі».

Студент читає вірш «Синочку мій, ти ж мами не гніви»

Синочку мій, ти ж мами не гніви

і не збавляй їй літа молодії.

Мене ж — не жди. Бо вже нема надії

схилитись голова до голови

на щиру радість. Більше не чекай.

Я вже по той бік радісного світу.

Закрию скоро погляд сумовитий,

хіба що з того світу виглядай —

і я тебе почую. Синку мій,

ти вже не йдеш мені в розкриті руки.

Не дай же, Боже, звідать тої муки,

котра на мене дивиться з пітьми.

Там тисячі недовідомих днів,

від подумів уже холонуть груди.

Ні, не було мене, й нема, й не буде:

судилося згоріти на вогні

на власному — залишиться лиш тінь

та дим від попелища зрине вгору.

Двигтить, як молот, моє серце хоре,

та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.

Це ж я тобі назустріч завше йшов,

і серце обпікалося тобою —

знайди ж мене — під чорною ганьбою,

межи слідами чорних підошов.

2-й студент: Девізом, гімном життя став вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я» Він звучить як заповіт. Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями-суддями, концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. «Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки… Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, докори, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу й простору. І на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив».