Хвостате ядро

розташоване латеральніше та вище від таламуса, має:

• головку,

• тіло,

• хвіст.

Хвос­тате ядро, аналізуючи інформацію, що надходить у пам'ять і зберігається в ній, контролює моделі рухів при певних ситуаціях, які формують поведінкові реакції.

Сочевицеподібне ядро

розташоване ла­теральніше від хвостатого. Прошарок білої речовини (внутрішня капсула) відокремлює його від хвостатого ядра і таламуса.

У сочевицеподібному ядрі розрізняють:

- бліді кулі (медіальну і латеральну),

- шкарлупу (латерально).

Вузька смужка білої речовини (зовнішня капсула) відокремлює шкарлупу від ого­рожі.

Бліді кулі

є анатомічною лан­кою, за допомогою якої здійснюється фізіо­логічний зв'язок неостріатуму з таламусом і корою великого мозку, з одного боку, і зі структурами мозку, розміщеними нижче, з іншого.

Шкаралупа

з моторними зонами кори головного мозку забезпе­чує виконання складних і точних довільних автоматичних рухів - гра на піаніно, писання. Це рухи, набуті в процесі навчання.

При ушкодженні смугастого тіла спостерігаються гіпотонія м'язів, гіперкінези. Механізм цих порушень пов'язаний з ослабленням міотатичних рефлексів, посиленням або послабленням мімічних співдружніх рухів.

Ушкодження блідої кулі супроводжується воскоподібною ригід­ністю, тремором спокою і гіпокінезією. Характерним є симптом "зубчастого колеса". Обумовлені вони однаковим за величиною посиленням міотатичних рефлексів як екстензорів, так і флексорів, безперервною поперемінною активацією центрів агоністів і анта­гоністів.

Неостріатум ( хвостате ядро і шкарлупа) пов'язаний з регуля­цією рухової функції. Рухові роз­лади при пошкоджені цих структур найчастіше виявляються у вигляді надмірних рухів — гіперкінезів.

Під час стимуляції хвостатого ядра у людини спостерігається явище каудатної зу­пинки — знепритомлення.

Передня частина неостріатуму разом з корою лобової част­ки великого мозку бере участь у процесах пам'яті та виявлені біологічно значущих зорових стимулів.

Огорожа.

є най­молодшим утвором серед основних ядер. Огорожа має зв'язки з усіма полями кори і значною кількістю підкіркових структур великого мозку.

Вона бере участь у регу­ляції рухових і вегетативних функцій, емоцій, сну. Огорожу також вважають важ­ливим асоціативним центром, який пов'яза­ний з виникненням орієнтовного рефлексу на різні подразники, сексуальною поведін­кою і входить до загальної гальмівної сис­теми мозку.

Мигдалеподібне тіло

залягає у білій речовині скроневої частки півкулі і відноситься до лімбічної системи.

Основні ядра, як і мозочок, передають відповідну інформацію до кори великого мозку, де формується програма рухових реакцій. Обидві структури посилають свої імпульси до кори через таламус. Вони є рівнозначними центрами, які беруть участь у програмуванні рухів, що запускаються корою великого мозку. Проте відмінний характер симптомів, які виникають після ураження мозочка і основних ядер, свідчить про те, що ці структури виконують хоча й подібні, але різні функції.

Базальним ядрам належить головна роль у програмуванні повільних рухів, мозочку - швидких.

Реакції з боку базаль­них ядер залежать від рівня уваги люди­ни. Тому ті дії, які здійснюються без ціле­спрямованої уваги, практично не познача­ються на активності нейронів смугастого тіла. Проте ці нейрони активуються під час підготовчих дій і ввімкнення коротко­часної пам'яті, тобто мають безпосередній зв'язок з прогнозуванням і плануванням діяльності з урахуванням реальної карти­ни світу.

Проте насамперед основні ядра пов'яза­ні з регуляцією рухової функції організму, особливо початку і припинення повільних рухів. Відмінність між швидкими й по­вільними рухами полягає в тому, що по­вільні рухи можуть регулюватися під час їхнього виконання за допомогою сенсор­ного зворотного зв'язку. Водночас швидкі ("балістичні") рухи мають спочатку бути запрограмованими в ЦНС, оскільки для їх поточної корекції за рахунок сенсорного зворотного зв'язку не вистачає часу. Під час повільних рухів спо­стерігається досить значна активність ней­ронів шкарлупи. У хворих людей з ушко­дженнями основних ядер виникають труд­нощі у здійсненні повільних рухів, а швидкі рухові реакції практично не страждають.

Ураження основних ядер призводить до різних порушень контролю рухових реакцій і патологічних змін.

1. Зміни м'язового тонусу полягають у підвищенні тонічного напруження м'язів, у виникненні ригідності, яка може іноді захоплювати всі групи м'язів. У таких ви­падках м'язи настільки напружені, що ви­конання довільних рухів практично стає неможливим.

2. Акінезія (дефіцит рухів) виявляється по-різному, залежно від локалізації уражен­ня і ступеня дегенеративних змін в основ­них ядрах. При цьому хворому дуже важ­ко почати або завершити рух. Спосте­рігається скованість рухів, нерухомість пози, маскоподібне обличчя з немигаючими очи­ма. Втрачаються також дії, які звичайно пов'язані з певними видами рухової актив­ності. Так, під час ходи бракує координації рухів рук, хворий сідає і підводиться, не виконуючи при цьому цілої низки природ­них співдружних рухів тулуба й кінцівок (як робот).

3. Паркінсонізм (дрижальний параліч) є найпоширенішим захворюванням, пов'я­заним з порушенням функцій основних ядер. Хворих з цією патологією легко впі­знати: маскоподібне обличчя, різке змен­шення або брак жестикуляції, обережна хода дрібними кроками, тремтіння рук. При неврологічному дослідженні у таких хво­рих виявляють симптоми акінезії, ригідності, тремтіння у спокої.

Слід зазначити, що ригідність у хворих на паркінсонізм має характер постійного тонусу, який не залежить від положення суглобів чи рухів, вона має дещо пластич­ний характер і тому називається восковою ригідністю. Під час пасивних рухів м'язи розслаблюються не поступово, а ступінчас­то (синдром зубчастого колеса). Дрижан­ня спокою має частоту 4-7 Гц, більш ви­разне у дистальних відділах кінцівок, зни­кає після цілеспрямованих рухів і понов­люється через деякий час після їх завершення.

Вважають, що синдром паркінсонізму пов'язаний з руйнуванням шляху (ймовір­но, гальмівного) від чорної речовини се­реднього мозку до смугастого тіла. Нер­вові закінчення цього шляху виділяють медіатор дофамін. Тому деякі прояви пар­кінсонізму, зокрема акінезія, значно поліп­шуються введенням попередника дофаміну Ь-дофа (сам дофамін не проникає крізь гематоенцефалічиий бар'єр).

4. Гіперкінези є ще одним симптомом рухових розладів при ураженні основ­них ядер. Розрізняють два основних види гіперкінезів — хорею і атетоз, які часто об'єднують під спільною назвою танець святого Віта.

Хорея — це швидкі, іноді чудернацькі рухи, до яких залучаються різні групи м'язів. Це може бути, напри­клад, згинання пальця, відведення рук, піднімання плеча, скорочення м'язів лиця тощо. Іноді ці рухи видаються доціль­ними, проте частіше виникає враження безладних дій. Вони можуть не тільки з'являтися у стані спокою, а й супроводжу­вати довільні рухові акти. Вважають, що хорея виникає внаслідок поширеного ура­ження смугастого тіла.

Атетоз виявляється у вигляді повіль­них м'язових судом, які захоплюють дис­тальні частини руки. У тяжких випад­ках до судом кінцівок приєднуються скоро­чення м'язів лиця, і тоді спотворений ви­раз обличчя виникає одночасно з рухами кінцівки.

У функціонуванні основних ядер важ­ливу роль відіграють ацетилхолін і дофамін.

Дофамін виконує функцію гальмівного медіатору. У хворих на паркінсонізм пере­садка дофамінергічних нейронів ембріона чи клітин мозкової частини надниркових залоз самих хворих в уражені структури мозку має позитивний терапевтичний ефект, хоча конкретні механізми такого впливу ще не з'ясовано.

3. Функціональна організація кори великого мозку. Сенсорні, моторні та асоціативні зони кори, їхня роль у регуляції функцій та зв’язок зі структурами ЦНС. Роль кори у формуванні системної діяльності організму.

Корою великого мозку називають тон­кий шар сірої речовини, який містить ней­рони й клітини нейроглії і який вкриває всю поверхню півкуль великого мозку.

Кора великого мозку філогенетично є най­молодшою структурою головного мозку. У процесі еволюційного розвитку кора ве­ликого мозку набуває властивостей органа вищого нер­вового аналізу й синтезу.

Будова кори великого мозку.

Розріз­няють макроскопічну будову (архітектоні­ка) — опис часток, борозен, звивин і мік­роскопічну (цитоархітектоніка) — опис клітинної структури окремих ділянок кори.

Архітектоніка кори великого мозку описує зовнішню поверхню його півкуль.

Кожна півкуля поділяється глибокими бо­рознами на частки:

• лобову,

• тім'яну,

• скро­неву,

• потиличну,

• лімбічну та

• острівцеву (острівець).

Найглибшою вважають бічну (сільвієву) борозну, яка розміщена на верхньобічній поверхні півкуль і відокремлює скроневу частку мозку від лобової й тім'яної.

Цен­тральна (роландова) борозна відокремлює лобову частку від тім'яної, яка прилягає до потиличної частки.

На присередній поверхні кожної півкулі знаходиться концентрична борозна мозо­листого тіла, яка переходить потім у морськоконикову борозну, що закінчується амоновим рогом.

Вище борозни мозолис­того тіла і паралельно їй розміщена поясна борозна, що обмежує зверху однойменну звивину. Усі ці борозни обмежують коло­ву ділянку, яка входить до складу лімбічної системи.

У межах кожної частки мозку є чис­ленні дрібніші борозни, які відокремлюють одну звивину від іншої. Усередині боро­зен знаходиться близько 60 % кори півкуль великого мозку людини. Завдяки виник­ненню борозен і звивин площа загальної поверхні мозку людини значно зростає і до­сягає 1600 см², що значно перевищує пло­щу внутрішньої поверхні черепа.