Серед імунних реакцій найбільш вивче­ними є такі.

Реакція преципітації — осадження комплексу антиген — антитіло внаслідок агрегації окремих комплексів у більші час­точки та випадання їх в осад. Розчин при цьому мутніє.

Реакція аглютинації — склеюван­ня часточок (бактерій, клітин або їхніх час­тин) відповідним антитілом. У результаті утворюються великі скупчення — грудки часточок, помітні неозброєним оком, як, на­приклад, при аглютинації еритроцитів у плазмі несумісної групи крові. Реакція аг­лютинації, як і попередня, здійснюється за участю бівалентних (повних) антитіл.

Реакція лізису — розчинення клітин або їхніх компонентів під впливом специ­фічних антитіл. Ця реакція, як правило, виникає після аглютинації клітин і відбу­вається за обов'язкової участі комплемен­ту — сукупності багатьох неспецифічних білкових факторів сироватки крові, здат­них підсилювати імунні реакції.

За нормальних умов в організмі немає антитіл до власних антигенів. Неприрод­ним є явище вироблення таких антитіл — аутоантитіл. Воно спостерігається най­частіше у відповідь на появу власних анти­генів, змінених під впливом різних чинни­ків: токсинів, вірусів, бактерій, хімічних чи фізичних (лікарських засобів, опроміню­вання, опіку тощо), або після деяких захворювань, наприклад антикардіальні антитіла у хворих після повторного ін­фаркту міокарда. Такі антитіла провокують або посилюють патологічний процес і таким чином втрачають свою захисну спря­мованість. Ще одним відхиленням у функ­ції імунної системи є алергічна реакція.

Біологічне значення реакцій антиген — антитіло полягає у знешкодженні патоген­ного агента і підтриманні нормального функціонування макроорганізму.

Проте в деяких випадках розвивається надмірна чутливість ( гіперсенсибілізація) організ­му до якогось антигену, іноді навіть біоло­гічно нейтрального — запаху якоїсь рос­лини, розчину нешкідливої речовини тощо. І тоді вторинна імунна відповідь може бути настільки інтенсивною, що може зав­давати шкоди цьому організмові. Розви­вається алергічна реакція: утруднення дихання внаслідок бронхоспазму, почерво­ніння й висипання на шкірі, відчуття свер­біння тощо. У таких випадках вдаються до пригнічення імунної системи організ­му лікарськими засобами. Цей самий при­йом використовують також, щоб запобігти відторгненню пересадженого людині орга­на, адже повної імунної сумісності органів донора й реципієнта практично досягти не вдається.

Усе сказане вище про імунітет та його механізми спричинилося до перегляду пи­тання про роль імунітету в організмі. За­хисна роль імунітету — щодо патогенних мікроорганізмів та їхніх токсинів — є без­сумнівною. Проте як пояснити відторгнен­ня пересаджених гомологічних органів чи еритроцитів несумісної групи крові того самого виду? Адже ці органи й клітини не містять токсинів, не несуть загрози макро­організму, навпаки, вони рятують цей організм від загибелі.

Відповідь на ці питання дає сучасна імунологія, яка за останні десятиріччя ра­дикально змінила свій зміст і розширила сферу інтересів. Нині поняття імунітету означає здатність організму розпіз­навати і знищувати чуже. При цьому під чужим розуміють не тільки патогенні мік­роорганізми, токсини, перелиту кров чи трансплантат, а й мутантні клітини власно­го організму. Як би рідко не траплялися спонтанні мутації, макроорганізм, що скла­дається з 10¹³ клітин, значна частина яких постійно ділиться, може мати близько 10 млн мутантних клітин зі зміненим гено­мом. Деякі з них виявляються життєздат­ними і в процесі подальшого поділу утво­рюють тканину зі зміненою, не властивою організму функцією, що призводить до за­гибелі макроорганізму.

Таким чином, імунітет — це система захисних реакцій організму, спрямованих на підтримання генетичної сталості індивідуума.

Що стосується трансплан­таційного імунітету, то він є зворотним і вкрай небажаним аспектом цього проце­су, з яким доводиться боротися заради вря­тування життя людини.