5. Конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні

Конституційний обов’язок — це закріплена в нормах Конституції міра належної поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин.

Відтворюючи ч.1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, стаття 23 Конституції України встановлює, що «кожна людина ... має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

Дуалізм громадянського та політичного суспільств зумовлює розмежування обов’язків (як і прав) на обов’язки людини та обов’язки громадянина.

До обов’язків людини в Україні належать:

1. обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68 Конституції України). При виконанні цього обов’язку особа повинна дотримуватись і підзаконних актів, і актів органів місцевого самоврядування. Цей обов’язок конкретизується в низці конституційних заборон, передбачених статтями 13, 17, 19, 23, 24, 37, 41, 55, 126 Конституції України;

2. обов’язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України). Цей обов’язок деталізується у статтях 24, 27, 28, 32, 41, 43, 44, 47, 54, 64 Конституції України;

3. відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов’язків деталізується Сімейним кодексом України;

4. обов’язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції України. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов’язку забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України;

5. обов’язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66 Конституції України);

6. обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом (ст. 67 Конституції України).

Обов’язком громадян України (окрім зазначених вище обов’язків людини) є також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006 р.

6. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні

Гарантії прав і свобод людини й громадянина – це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Конституційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина поділяють на дві основні групи:

нормативно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина — це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав і свобод особистості, порядок їх охорони і захисту;

організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина — це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від будь-якого державного або партійного органу.

До нормативно-правових гарантій відносять норми-принципи, юридичну відповідальність та юридичні обов’язки, передбачені Конституцією.

У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і громадянина є такі норми-принципи:

1. неможливість зміни Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2. покладення на державу обов’язку дотримуватись і захищати права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. 3 Конституції України);

3. визнання прямої дії норм Конституції України, у тому числі тих, які закріплюють права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. 3 ст. 8 Конституції України);

4. встановлення в нормах Конституції та чинного законодавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та посадових осіб за порушення прав та свобод людини і громадянина в Україні;

5. конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань усіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

6. конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

7. конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції України);

8. закріплення в Конституції та чинному законодавстві демократичних принципів судочинства (статті 58-63, 129 Конституції України), гуманного поводження з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності(статті 28-29 Конституції України);

9. конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України, омбудсман);

10. закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямків соціально-економічної політики України як соціальної держави).

Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості Конституції та інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони взаємопов’язані і взаємообумовлені.

Найбільш ефективним інститутом судового захисту прав людини у сучасній демократичній державі і суспільстві є конституційне правосуддя.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України», підставами для відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина є:

1. наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів;

2. виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства;

3. виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади в процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності.

Предметом конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних питань конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов’язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод.

У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого – неконституційними і нечинними.

Суб’єктами права на конституційне подання у зазначених справах є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Розрізняють універсальний та регіональний міжнародний захист прав людини. Універсальний захист здійснюється в межах ООН та її спеціалізованих установ, а регіональний — в межах міжамериканської, європейської та африканської систем. Європейська система вважається найбільш досконалою; заснована вона на підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Органом, який розглядає скарги, відповідно до згаданої Європейської конвенції, є Європейський суд з прав людини.

Спеціалізованою установою ООН, на яку покладався захист прав та основних свобод людини, донедавна була Комісія з прав людини при ООН. Сьогодні її замінено Новою Радою, на яку покладається обов’язок здійснювати моніторинг ситуації щодо прав людини та допомагати окремим державам щодо вдосконалення законодавства у цій галузі.

Серед механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні від свавілля державних органів та посадових осіб при здійсненні ними владних повноважень особливе місце посідає інститут омбудсмана, який було вперше запроваджено в 1809 р. у Швеції. На початку 50-х рр. XX ст. даний інститут існував лише у двох країнах – Швеції та Фінляндії. Нині він є у понад 40 країнах світу. Практично у кожній державі ця посада має свою назву: Адвокат народу – в Румунії, Парламентський комісар у справах адміністрації – у Великобританії, Посередник (Медіатор) – у Франції, Захисник народу – в Іспанії тощо.

У багатьох державах омбудсман наділений правом законодавчої ініціативи.

У зв’язку з розширенням переліку прав та свобод людини на міжнародному й національному рівнях дедалі помітнішою стає необхідність спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмана. Запроваджується омбудсман з питань рівноправ’я чоловіків і жінок (Фінляндія), у справах національних та етнічних меншин (Угорщина), з питань захисту прав споживачів і контролю за конкуренцією (Фінляндія), з питань нагляду за станом справ в армії (ФРН, Данія).

Призначає омбудсмана і Європейський парламент. Він наділяється повноваженням приймати скарги від будь-якої особи, яка знаходиться під юрисдикцією держави – члена ЄС або зареєстрованої в ньому юридичної особи, що стосуються випадків поганої організації інститутів та органів ЄС (крім Суду ЄС). Генеральною Асамблеєю ООН призначається близький за функціями Верховний комісар з прав людини.

Отже, до сфери діяльності Уповноваженого належать відносини між громадянином і представниками держави (органами, посадовими і службовими особами).

Згідно зі ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений). Порядок його діяльності визначається Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р.

Сферою діяльності Уповноваженого є відносини, що виникають при реалізації прав та свобод людини і громадянина лише між громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства та органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України строком на п’ять років.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав та свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого — це акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав та свобод людини і громадянина, які отримує:

1. за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2. за зверненнями народних депутатів України;

3. за власною ініціативою.

Уповноважений не вивчає тих звернень, які розглядаються судами.

Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими й службовими особами та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав та свобод людини і громадянина. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав та свобод людини і громадянина.

Обмеження прав та свобод людини і громадянина зумовлені, перш за все, необхідністю поважати права та свободи інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Але будь-які обмеження допустимі лише в тому випадку і тією мірою, в яких вони передбачені конституцією. Так, ч.1 ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обмеження прав і свобод можуть бути загальними, тобто стосуватися реалізації всіх прав та свобод, та конкретними, тобто такими, що належать до окремих прав і свобод.

Наприклад, відповідно до ст. 23 Конституції України передбачається загальне обмеження, відповідно до якого кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей.

Конкретні обмеження прав та свобод людини і громадянина встановлюються, наприклад, ч. 3 ст. 30, ст. 31, ч. 1 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. 3 ст. 34 Конституції України (щодо проникнення в житло у разі переслідування злочинця, можливості прослуховування телефонних розмов, перегляду кореспонденції, втручання в особисте й сімейне життя, обмеження свободи пересування тощо.

Передбачена можливість тимчасового обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану. Так, відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть установлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України (рівноправність громадян, право на громадянство, право на життя, повагу до честі й гідності особи, свободу й особисту недоторканність тощо).

Порядок введення в Україні надзвичайного стану визначається Конституцією України та Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.

Зміст правового режиму воєнного стану визначається Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.