Лекція 8. Конституційно-правовий статус людини й громадянина в Україні

План.

1. Поняття й види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні. Міжнародні стандарти прав та свобод людини й громадянина.

2. Громадянські (особисті) права та свободи людини і громадянина в Україні.

3. Політичні права і свободи громадян України.

4. Соціальні, економічні та культурні права та свободи людини і громадянина в Україні.

5. Конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні.

6. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні.

1. Поняття й види основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні. Міжнародні стандарти прав та свобод людини й громадянина.

Під основними правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини.

Основні права є суб’єктивними, тобто вони належать фізичній особі як учаснику суспільного життя.

Характеризуючи історичний розвиток прав та свобод людини й громадянина, дослідники виділяють таких три покоління прав і свобод.

Перше покоління походить від витоків конституціоналізму. У перших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод: громадянські (особисті) права і свободи (недоторканність особи з її процесуальними гарантіями) та політичні (виборче право, свобода слова, друку тощо). Ці права зобов’язували державу не втручатись у сферу особистої свободи людини і створювали умови для активної участі громадян у політичному житті.

Друге покоління проявилося на початку та в середині XX ст.; воно характеризується включенням у конституції соціально-економічних прав (право на працю та пов’язані з ним гарантії), а також прав соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до здобутків науки й культури).

Третє покоління обумовлене загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, насамперед екологічних, та вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси виникли такі права як право на здорове довкілля, на інформацію, на мир тощо.

Юридичне розмежування між правом (суб’єктивним) і свободою провести складно. Суб’єктивним правом є міра можливої, допустимої поведінки людини. Це ж визначення можна застосувати і до поняття «свобода».

У більшості випадків, коли йдеться про суб’єктивне право особи, передбачається наявність більш або менш визначеного суб’єкта (органу держави тощо), на якому лежить обов’язок створити оптимальні умови для реалізації цією особою належного їй права. Для суб’єктивного права характерним є те, що кожному праву кореспондує певний обов’язок держави, активна дія з боку її органів та посадових осіб щодо забезпечення його реалізації (наприклад, право на охорону здоров’я має забезпечуватися мережею відповідних державних чи комунальних медичних установ).

Коли ж йдеться про свободу, мається на увазі заборона будь-кому обмежувати цю свободу. Така заборона звернена до невизначеного кола суб’єктів (наприклад, свобода слова передбачає право людини вимагати від держави захисту від будь-якого суб’єкта, який цю свободу порушує). Іншими словами, умовою реалізації свободи є невтручання з боку держави, інших суб’єктів у сімейне та особисте життя, світ внутрішніх переконань людини, тобто передбачає їх пасивну поведінку.

Слід розрізняти поняття „права і свободи людини” і „права і свободи громадянина”. Обсяг прав і свобод громадян є ширшим. Так, наприклад, тільки громадяни мають політичні права.

Існують два основні способи конституційного формулювання прав і свобод:

1. позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб’єкт має певне право. Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;

2. негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб’єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обов’язок – це міра необхідної, належної поведінки. Розрізняють обов’язки людини і обов’язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Тоді як згідно зі ст. 66 Конституції України кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Необхідність класифікації конституційних прав, свобод та обов’язків зумовлена їх значною кількістю.

Отже, виділяють такі групи прав та свобод людини і громадянина:

1. права людини і права громадянина;

2. індивідуальні та колективні права, свободи та обов’язки. Більшість конституційних прав і свобод за своєю суттю є індивідуальними;

3. основні і додаткові права, свободи та обов’язки. Так, уст. 38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами — це основне право, а похідними від нього є закріплені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4. найбільш важливою визнається класифікація конституційних прав свобод та обов’язків людини і громадянина за змістом на:

• особисті (громадянські) права (право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо);

• політичні (публічні) права (право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації тощо);

• економічні, соціальні, культурні права (право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право на житло, право на працю, право на соціальний захист та інші).

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об’єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права та свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод особистості. Такими міжнародно-правовими актами є:

• Загальна декларація прав людини (1948 р.);

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права(1966 р.);

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.).

Згідно з ч.1 ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч.2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Усі зазначені міжнародні акти з прав людини ратифіковані Україною.

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу відтворюють зміст міжнародних актів з прав людини.

У другій половині XX ст. було також прийнято значну кількість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і громадянина, наприклад, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.).

Геополітичні зміни в Європі та у світі потребують розроблення нових міжнародних договорів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об’єднати всі існуючі договори ООН з прав людини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політичні, економічні, екологічні та інші зміни у світі.