1. Утвердження Литви на українських землях

Піднесення Литви почалося ще в середині XIII ст., коли князь Міндовг (1230 -1263) об'єднав литовців. У період правління князя Гедиміна (1316 - 1341) Литва почала прибирати до рук західноруські (білоруські) землі. При наступникові Гедиміна - Ольгердові (1345 - 1377) литовська експансія розширяється і на українські землі. Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо» (українські землі від золотоординців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. З часом руські землі становили 9/10 загальної площі литовської держави, які офіційно іменували Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтийським.

Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб'єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля. Литовські князі розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі». Посилення агресивних сусідів Литви — Тевтонського ордену та Московського князівства змусило литовців шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. тодішній литовський князь Ягайло погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захопле­ні Литвою, і уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою (про це зокрема свідчить блискуча перемога над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві 1410 р.). Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського.

З кінця XV ст. коли під копитами кочових завойовників – турків впала могутня Візантійська імперія, на півдні українських земель з’явилась нова загроза. Турки підпорядкували Кримське ханство і зробили його грізним знаряддям супроти Литовської держави, а отже, і українців. Від 1428 р. розпочинаються безперервні наїзди кримських татар на квітучі землі Поділля, Волині, Київщини, Галичини, що перетворювались у пустелю. В першу чергу була сплюндрована південна Україна з метою захоплення невільників, яких потім продавали на ринках Кафи й Константинополя.

2. Україна у складі Речі Посполитої

В 1569 році польські магнати змусили Литву укласти нову - Люблінську унію, за якою обидві держави – Литва і Польща – зливались в єдину, що дістала назву Річ Посполита. Відповідно до Люблінської унії обиралися спільний король, сейм і сенат. Вводилася єдина грошова система, ліквідувалися митні кордони. Польська і литовська шляхта дістала право володіти землями в будь-якій частині Речі Посполитої.

В історії українського народу з цього часу настає період, який приніс йому незчисленні втрати і бідування. Кінець XVI ст. став часом повного торжества прав і привілеїв шляхетського стану. Слова „шляхтич" і „поляк" сприймалися серед українців як синоніми. Частина русинської знаті полонізувалася, називаючи себе „поляками", вона намагалася підкреслювати тим самим своє шляхетство.

Активну діяльність на українських землях розгорнув єзуїтський орден, який намагався сприяти цьому процесу. Для цього відкривалися безплатні учбові заклади – колегіуми, де навчалися діти українського панства і шляхти. Звичайно ж, їх вихованці мали зрозуміти «вищість» польської культури, мови, держави. Молоді люди із заможних верств українського суспільства по закінченні навчання масово полонізувалися, відрікались української мови і культури як нижчої, культури «бидла», рабів чи кріпаків. У такий спосіб почався багатовіковий процес відтоку інтелектуальної еліти, що обумовило згодом уповільнений розвиток політичної та духовної культури українського народу.

Інші стани розглядалися шляхтою як другосортні, покликані лише обслуговувати її потреби. Шляхтич-господар, володів як селянами, так і землею, на якій вони жили.

У 1557 р. у Великому князівстві Литовському була прийнята так звана „Устава на волоки". Цей документ позбавляв селян права власності на землю; вони могли користуватися земельними наділами, обробляти їх, але володів землею тільки феодал. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, усі дорослі члени селянського господарства повинні були відробити 2 дні на тиждень у фільварку.

Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, самоврядні права українських міщан були значно обмежені. У XV—XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будува­ти будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.