Колективізація: наслідки процесу. Голод 1932-1933 рр.

Одним із основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було колективізувати сільське господарство. Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому «роком великого перелому». Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців.

Особливо активним був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, колективізація наштовхнулася на винятково сильний опір. Зазначене змусило Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації.

Вихід з колгоспів став масовим явищем. Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Кремлівське ж керівництво прагнуло збільшення експорту зернових. В Україні була створена надзвичайна хлібозаготівельна комісія під загальним керівництвом Молотова. Наслідком її дій став голод, який поширювався протягом 1932 р., набувши найстрашнішої сили на початку 1933 р. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3—6 млн.. чоловік.

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, незворотно вплинула на генофонд нації.

Національно-культурне будівництво 20-х - поч. 30-х рр.

Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей, які були більш обізнані з конкретною ситуацією на містах. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику «коренізації», що набрала на Україні форми «українізації».

Одним з головних напрямків “українізації” стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. Найбільший вплив українізація справила на розвиток національної освіти. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму. Україномовні театри у 1931 р. складали три чверті всіх театрів в Україні. Фільми ОлександраДовженка створили йому славу “першого поета кінематографа”. До певного часу московське керівництво не втручалося в українські справи. Та в міру зміцнення культу особи Й. Сталіна, формування адміністративно-командної системи з середини 30-х рр. набирала сили тенденція до унітаризму, обмеження самостійності України. Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголошено місцевий націоналізм. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію.

Радянська модернізація 20-х - 30-х рр.. призвела до приголомшуючих змін в умовах життя українців та інших народів у рамках заснованого у грудні 1922 р. СРСР. Внаслідок проведеної індустріалізації основною складовою економіки нового державного утворення стала промисловість. Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо суцільна колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства і призвели до величезних людських жертв, наслідком чого став Голодомор 1932-1933 рр. Національно-культурне будівництво 1920-х — поч. 1930-х рр. було, перш за все, пов’язане із здійсненням політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Українці перетворились у структурно повноцінну, сконсолідовану націю. І незважаючи на те, що к середині 30-х рр. українізація була згорнута, вони вступали у ХХ століття як модерна нація. Можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову і т.п. кар’єру, не боячись втратити свою українську ідентичність.