2. Українська держава гетьмана п. Скоропадського: внутрішня та зовнішня політика, національно-культурне життя

29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі П.Скоропадський був проголошений гетьманом. Гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», у ній він зобов’язувався забезпечити населенню «спокій, закон та можливість творчої праці». Українська Народна Республіка як форма державності скасовувалася, замість неї проголошувалася Українська держава. Нова держава ґрунтувалася на незвичайному поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад, її підданим гарантувалися громадянські права, проголошувалася недоторканість приватної власності. Гетьман упровадив окрему категорію громадян-козаків, які фактично були заможними селянами, сподіваючись, що вони стануть основною соціальною опорою режиму. Гетьманові належало виняткове право видавати всі закони, призначати уряд, управляти зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею. Уряд очолював прем'єр-міністр Федір Лизогуб (багатий землевласник), з українців до уряду входив лише один відомий український діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко.

За кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями. Скоропадському вдалося переконати окупаційне командування щодо зняття заборони на формування регулярної армії. Було затверджено склад Чорноморського флоту, Чорноморського козачого коша тощо. Незабаром стала діяти (хоч і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх царських офіцерів.

В Українській державі була відновлена приватна власність, надавалася підтримка вільному підприємництву, передбачалося удосконалення грошової системи, створювався держбюджет, відкривалися українські банки, акціонерні кампанії, відновлювалася робота підприємств, бірж, залізниці.

В аграрній сфері було відновлено поміщицьке землеволодіння. Законом «Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства» губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов’язкові постанови про примусове використання живого і мертвого реманенту власників, які не повністю його використовують у своїх господарствах. Зрозуміло, що це стосувалося малоземельних селян, які мали робочу худобу та сільськогосподарський реманент. Селянські господарства повністю попадали під владу поміщиків. Ті, хто організовував страйки під час польових робіт, підлягали ув’язненню. Розпочалася збройна боротьба селян проти влади та німецько-австрійських окупантів. Серед керівників селянських загонів були відомі М. Григор’єв, М. Кропив’янський, Н. Махно та інші.

У промисловості влада збільшила робочий день робітників до 12 годин, встановлювала покарання за участь у страйках, вдавалася до локаутів, чим навернула проти себе робочий клас.

Вдалими були реформи уряду в галузі освіти, науки та культури. Було розпочато процес українізації освіти. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських університети, а в російськомовних університетах Києва, Одеси, Харкова були відкриті кафедри української мови, літератури, історії та права. Було також засновано Державний український архів, Українську національну бібліотеку в понад 1 млн. томів, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери, Державний симфонічний оркестр, Українську державну капелу, театри - національний під керівництвом О. Саксаганського та «Молодий театр» Л. Курбаса. 24 листопада 1918 р. створена Українська Академя Наук на чолі з президентом В. Вернадським.

Зовнішня політика була спрямована на врегулювання відносин з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Українська держава обмінювалася посольствами з 12 країнами світу та з державними утвореннями, які виникли на теренах колишньої Російської імперії: Грузією, Кримом, Доном, Литвою, Кубанню тощо.

Але режим Скоропадського був скомпрометований залежністю від німецько-австрійських окупантів, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. Гетьманська держава відбивала інтереси маєтних класів, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни, викликаючи масове невдоволення робітників та селян. Частина українців засуджували Скоропадського за його прихильність до росіян. Саме під час його панування на Україні знайшла притулок та зайняла чиновницькі посади значна кількість представників колишньої царської верхівки, які жили надією відновити «єдину та неподільну Росію», а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів. 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією.

Отже, не зважаючи на досягнення гетьманського режиму, в українському суспільстві наростало незадоволення існуючими порядками. Поширювався повстанський рух, керований різними політичними силами – більшовиками, анархістами, есерами тощо.

Коли у листопаді 1918 р. Німеччина капітулювала в Першій світовій війні, гетьманський режим залишився без зовнішньої військової підтримки. Цією ситуацією скористався Український національний союз, розпочавши антигетьманське повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада була створена Директорія, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман Армії УНР), Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. На бік Директорії перейшли «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем, Сірожупанна дивізія, Чорноморський козачий кіш. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. 14 грудня німці залишили Київ, тоді ж П. Скоропадський зрікся влади та виїхав до Німеччини. Київ був зайнятий військами Директорії.

Таким чином, Українська держава як один із етапів визвольних змагань чинила спробу відійти від радикальних змін та зосередитися на державотворчих процесах. Проте спроба консолідації гетьманом навколо вирішення цього вкрай важливого питання різних політичних сил та широких верств населення, невдоволених, передусім, соціально-економічною політикою, була приреченою.