1. Генеза та особливості національної культури. Джерела та складники української культури.

Зародження культури на території України відбулося з появою першої людини на цих теренах – близько 1 млн років тому. Людина прагнула удосконалити своє життя, зробити його зручнішим, тому стала створювати примітивні знаряддя праці, виготовляти прості прикраси. Також у той час з’являються зачатки релігійних вірувань та елементи мистецтва, які з плином часу набували нових форм та рис.

Національна культура – це культура певної нації, тобто історично сформованої спільноти людей, які мають свою територію, мову, історію, звичаї, традиції, ведуть спільне господарство і національну самосвідомість.

3 процеси – становлення нації, творення національної культури і розвиток національної свідомості – нерозривні та неможливі один без одного. Кожна спроба стародавніх людей об’єднатися, початки державотворення – прояви переходу на новий культурний рівень.

Основна особливість національної культури – конвенціональність – певні домовленості про те, як ми сприймаємо навколишній світ. У кожній культурі є свої символи, наприклад, у нас вітаються через рукостискання, а на Сході це не прийнято, у них знайомих вітають легким кивком голови.

Творча енергія соціумів та індивідів – загальне джерело будь-якої культури

Джерела нац. укр. культури:

• Особливості історії, успадкування від предків – давніх слов’ян

• Християнство

• Зовнішні впливи, надбання інших культур

• Складники нац.. культури:

• Етнічна (простонародна)

• Релігія

• Професійна культура, яка включає: Наука, Політика, Мораль, філософія, мистецтво

2. Міфосвідомість. Давньослов’янська міфологія як джерело української культури. Політеїстичний пантеон давніх слов’ян - форма суспільної свідомості

Історично першим типом суспільної свідомості є міфосвідомість. Міфосвідомість є основою ієрархічної піраміди людського мислення, з материнського лона міфу походять релігія, мистецтво, наука, філософія, міф є особливою іпостассю світогляду, інструментом мислення. В історії людства міфосвідомість, породжені нею культура і спосіб буття охоплюють період від пізнього палеоліту до раннього середньовіччя. Давньослов’янська міфологія відображала світогляд слов’ян, який згодом, поєднавшись з християнським, ліг у основу української культури, формуючи абсолютно новий духовний універсам. Зрозуміло, що на європейських і слов'янських землях монотеїзм поширився завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і є відображенням стану суспільної свідомості того часу. Слов'янська міфологія - вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою. Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби і здоровья роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

3. Релігійно-культовий проект Володимир Великого: запровадження християнства як основа формування нового культурного всесвіту.

Рушієм нового культурного процесу стала християнізація Русі. Головні причини хрещення Русі – соціально-політичні. В кінці Х ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології. Релігія, як ідеологія могла б сприяти обєднанню східних словянських племен у одній державі і розвитку її політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

Язичницька культура стала на перешкоді як внутрішній, так і зовнішній політиці Київської Русі. Князь Володимир намагався реформувати багатобожне язичництво, перетворити його в єдинобожне, з культом єдиного, верховного бога Перуна. Визначною подією в духовному житті Русі стала побудова в Києві у 980р. нового язичницького храму. Але реформація язичництва, спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу державі не дала бажаних наслідків. Вона не сприяла державному розвитку, розвитку писемності та культури, налагодженню зв’язків з християнськими країнами.

Запровадження християнства мало прогресивний характер, сприяло відмиранню пережитків родового ладу. Давньоруська держава прилучилась до європейської цивілізації, античної культурної спадщини, передової на той час культури Візантії. Лише з часу хрещення Русі у ній почали бурхливо розвиватись писемність та книжність, руські люди ознайомились з кращими здобутками світової літератури і науки. Спочатку в Києві, а потім і по всій русі почали засновувати школи й книгописні майстерні і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Християнство в Київській Русі виступало, насамперед, як релігія середньовічного суспільства.

Церква активнo сприяла рoзвитку давньoруськoї архiтектури та oбразoтвoрчoгo мистецтва. Бiльшiсть кам’яних спoруд, збудoваних на прoтязi Х – ХII ст. на Русi, були храми, щедрo прикрашенi мoнументальним та станкoвим живoписoм. Прoте впливи схiднoї церкви на мистецтвo не завжди були благoтвoрними. Так, через те, щo вiзантiйцi не любили ставити у свoїх храмах статуй, скульптура не дiстала пoмiтнoгo рoзвитку.

4. Писемність, освіта, література доби КиївськоїРусі. Початки філософського та науковогомислення.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності. Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» , створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст. Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Печерський Патерик» (ХІІІ ст.) – збірка оповідань про святих угодників Києво-Печерського монастиря.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід» (1187 р.), написане на основі конкретного історичного факту про трагічний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря на половців 1185 р. Остромирове Євангеліє (1056-1057 рр.) – одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства в давньоруській редакції, «Ізборники» Святослава (1073 і 1076 рр.) – давньоруська рукописна книга. Ізборники були складені в перекладі з грецької мови для великого князя Святослава Ярославовича у Києво-Печерському монастирі монахом Никоном. Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека. У Х – ХІІ ст. сформувалася давньоруська система освіти. Перші школи відкривалися при Володимирі Великому (988 р.) для дітей князів і бояр. При Ярославі Мудрому шкільна освіта значно розширилася. У 1037 р. Ярослав Мудрий організував у Софіївському соборі Києва першу бібліотеку, яка нараховувала 960 рукописів. Активно займався створенням скрипторіїв. У 1086 р. онучка Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна відкрила першу школу для дівчат.