1.3. Тенденції розвитку світового господарства та економічної інтеграції

Сучасний світ є дуже різноманітним та багатогранним. На даний час в ньому налічується близько 200 суверенних держав, в яких мешкає більше 7 млрд. людей, котрі розмовляють 2796 мовами і належать до майже 5 тисяч народів та народностей зі своєю історією, національними традиціями, культурою та соціальними градаціями. Держави світу різняться між собою, насамперед, рівнем економічного розвитку, політичним устроєм, приналежністю до певних політико-географічних угруповань, історичними традиціями тощо, проте важко уявити країну, яка була б повністю ізольована від світових процесів і не відчувала на собі їхнього впливу. Тому ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, міжнародному поділі праці та ступеня її інтеграції у світове господарство.

Міжнародна торгівля зародилась в давні часи, внаслідок взаємодії товаровиробників різних країн, які спеціалізувались на виробництві певної продукції. За територіальними ознаками ринок пройшов складну еволюцію, головними ланками у якій були:

Виникнення та становлення світового ринку було наслідком тривалого історичного розвитку. На початкових етапах така торгівля носила епізодичний характер і лише в часи великих географічних відкриттів XV–XVIII ст. розпочинає формуватися світовий ринок (рис.1).

Рис. 1. Передумови становлення світового ринку

Міжнародний поділ праці (МПП) – спеціалізація виробництва окремих країн. Якщо поділ праці у рамках національної економіки може включати спеціалізацію на виробництві складових продукту або окремих частин технологічних процесів, поділ праці на міжнародному рівні, як правило, припускає спеціалізацію на окремих продуктах.

Становлення МПП пройшло декілька історичних етапів, протягом яких характер і форми еволюціонували і змінювалися. МПП має дві характерні риси: спеціалізація виробництва і обмін. Спеціалізація підприємств проявляється в трьох формах: предметній, професійній, територіальній. Функціональне призначення МПП зводиться до того, щоб за допомогою встановлення між різними країнами міцних економічних зв’язків мати найбільш сприятливий вплив на структуру національного господарства. МПП дає змогу зосередити увагу на виробництві тих продуктів, для яких є найкращі умови. Чинники, що впливають на розвиток МПП:

а) природно-географічні (клімат, розташування, природні ресурси, населення).

б) соціально-економічні (наявність робочої сили, виробнича і соціальна інфраструктури).

в) НТП та НТР.

Міжнародна кооперація виробництва – це об’єднання господарських зусиль країн-партнерів з метою випуску кінцевої готової продукції на одному з головних підприємств.

Міжнародна кооперація виробництва виникає внаслідок спеціалізації національних виробництв, що взаємодіють у системі МПП. Вона ґрунтується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці в межах вертикального міжнародного поділу праці.

Інтернаціоналізація в усіх її проявах, що означає процес переростання суспільним виробництвом національних кордонів. Виділяють такі напрями інтернаціоналізації господарського життя:

· інтернаціоналізація виробничих сил або створення матеріальних елементів міжнародних господарських об’єктів у країнах світу;

· інтернаціоналізація виробничих комплексів, що відображається в розвитку спільного підприємництва із залученням партнерів з різних країн світу;

· інтернаціоналізація обліку, що відображається у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин;

· інтернаціоналізація транспорту, що знаходить своє відображення у створенні міжнародних транспортних систем, наприклад, трубопроводів;

· інтернаціоналізація інформаційних систем, передбачає об’єднання матеріальних і фінансових ресурсів з метою оптимального використання інформації в рамках міжнародної економіки, наприклад, Інтернет тощо.

Світове господарство – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Інакше кажучи, світове господарство – це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Цей процес об’єктивно зумовлений дією декількох факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити та розвиватися за умов надмірного нарощування військового потенціалу і загрози людству можливих глобальних війн, політикою мирного співіснування та співробітництва різних економічних систем.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Жодна з країн світу не може в сучасних умовах самостійно використати всі досягнення науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля і співпрацювати у цій сфері.

По-третє, інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці. За сучасних умов країни світу можуть ефективно розвивати свої виробничі процеси лише шляхом спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити витрати виробництва і підвищити якість та надійність продукції, заощаджувати паливо-енергетичні, сировинні та трудові ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.

По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем (збереження миру, екологічних, продовольчих, соціальних), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях та інших стихійних лихах), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння та використання багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробці та застосуванні все більш складних інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного та єдиного організму світового господарства, поступовому утворенню органічного цілісного економічного явища, яке є істотною ознакою його системності.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка – це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами.

Закрита економіка – це економіка, усі товари якої виробляються та реалізуються всередині країни.

Світове господарство як цілісна система складається з різних частин і підсистем. Розвиток світового господарства – процес тривалий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває нині і буде продовжуватися в майбутньому в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конкретним змістом.

З певною мірою умовності на даний час можна виділити таких чотири етапи становлення та розвиток світового господарства.

На першому етапі створюються передумови для виникнення світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він охоплює період від виникнення суспільного поділу праці (V—IV тисячоліття до н.е.) до формування великої машинної індустрії у виробництві (середина XIX ст.). Поява суспільного поділу праці породжує передумови до виникнення місцевого ринку, який з часом трансформується в регіональний та регіонально-світовий.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в добу феодалізму дав суттєвий поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (XV— XVII ст.). Новий імпульс розвитку світового ринку відбувся після утвердження в середині XIX ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового ринку збуту.

Світовий ринок — це система стійких торгових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.

Характерними рисами світового ринку є:

· він є категорією товарного виробництва, що у пошуках збуту своєї продукції вийшов за національні межі;

· активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед, у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технології;

· світовий ринок оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику, у яких галузях та регіонах вони можуть бути застосовані найефективніше;

· він виконує санаційну роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари та часто їх виробників, які не можуть забезпечити міжнародний стандарт якості за конкурентних цін;

· на ньому існує особлива система цін – світові ціни;

· на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами (виробничими зв'язками між підприємствами та регіонами країни), а і зовнішньоекономічною політикою окремих держав;

· розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема, в рамках транснаціональних корпорацій.

Міжнародний поділ праці є вищою формою розвитку суспільного територіального поділу праці. В сучасних умовах він існує в різних своїх функціональних формах: загальній, приватній, одиничній. Поділ праці, пов'язаний з поділом таких факторів виробництва як природні ресурси, капітал, підприємницькі переваги людей, що виявляються продуктом як природного, так і історичного процесу. Становлення і функціонування світового ринку є лише першим етапом перетворення переважно закритих національних економік під дією об’єктивних законів товарного виробництва, що зламують національні кордони в пошуках нових факторів економічного росту і реалізації економічних інтересів людей.

2.ЮДЕАК стан світової економічної інтеграції Економічній союз - складна форма міждержавної економічної інтеграції, що потребує проведення єдиної економічної і валютно-фінансової політики, створення системи регулювання соціально-політичних процесів, координацію національних податкових, антиінфляційних, валютних та інших заходів.

Економічний і валютний союз - найвища сходинка економічної інтеграції, передбачає проведення єдиної валютної політики, введення єдиної валюти, створення нового інституту - Єдиного Центрального банку, який разом з Центральними банками країн-учасниць створить єдину систему Центральних банків країн, що входять до економічного і валютного союзу. Варто підкреслити: якщо зона вільної торгівлі, митний союз чи спільний ринок здебільшого виникають внаслідок ліквідації обмежень, то створення економічного союзу та економічного і валютного союзу потребує згоди всіх країн-членів на передачу економічного суверенітету до нових наднаціональних установ В даний час у світі нараховується біля 20 регіональних економічних об'єднань інтеграційного типу. З них найбільше помітні і впливові такі:

Західна Європа – Європейський Союз (ЄС) і Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ);

Північна Америка - Північноамериканска асоціація вільної торгівлі (НАФТА);

Азіатсько-тихоокеанський регіон - Асоціація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЄС);

Азія - Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН); ОЄС-ЄКО - організація економічного співробітництва центральноазіатських держав, створена у 1992 р. (Іран, Пакистан, Туреччина); СААРК - Південно-азіатську асоціацію регіонального співробітництва (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бангладеш, Мальдиви, Бутан, Непал);

Латинська Америка - Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ) і «Меркосур»; Андський пакт - Торгова угода Венесуели, Колумбії, Еквадору, Перу і Болівії;

Африка - Економічне співтовариство держав Західної Африки (ЄКОВАС) і Митна й економічна спілка Центральної Африки (ЮДЕАК). ЮЄМОА – Західно-африканська економічна і валютна спілка (Кот-д'Івуар, Буркіна-Фасо, Нігерія, Того, Сенегал, Бенін, Малі). САДК - Південно-Африканський комітет розвитку (Ангола, Ботсвана, Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, ПАР, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве).

 Глобалізація міжнародних економічних відносин призвела до появи міжнародних організацій, у коло інтересів яких, крім інших, входить узгодження економічних питань. Наприклад: ОПЕК (Організація країн експортерів нафти, яка заснована в 1960 р. і об’єднує 13 країн трьох континентів); ОЄСР (Організація економічного співробітництва і розвитку, заснована у 1961 р., включає 24 країни чотирьох континентів) та інші.

Проте головну роль у глобалізації економічних стосунків, зокрема зовнішньоторговельної діяльності, у даний час відіграють кілька об’єднань і організацій, що утворюють систему під патронатом Організації Об'єднаних Націй (ООН):

 • ЮНКТАД - Конференція ООН з торгівлі і розвитку, заснована у 1964 р. і чинна під егідою Генеральної Асамблеї ООН;

 • ЄКОСОС - Економічна і Соціальна Рада ООН;

 • КНТР - Комісія з науки і техніки з метою розвитку;

 • ЮНИДО - Організація ООН по промисловому розвитку, заснована у 1966 р.;

 • ВТО - Всесвітня торгова організація, що виникла в 1995 р. у результаті перетворень, яких зазнала ГАТТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю, створена в 1947 р.). До складу ВТО входить ТРИПС (Угода по торгових аспектах інтелектуальної власності) і ГАТС (Угода про торгівлю послугами);

 • МТЦ - Міжнародний торговий центр;

 • ЄЕК ООН - Європейська економічна комісія Організації Об'єднаних Націй Митна й економічна спілка Центральної Африки (ЮДЕАК) утворена в результаті підписання угоди про заснування організації в 1964 р. у м. Браззавіль (Конго), що набрало сили 1 січня 1966 р. Країни - члени ЮДЕАК: Габон, Камерун, Конго, ЦАР, Чад, Екваторіальна Гвінея (з грудня 1983 р.).

У рамках блоку на взаємну торгівлю припадає лише 0,9% сукупного експорту держав-членів.

Цілями ЮДЕАК проголошено:

• утворення загального ринку шляхом поступового зняття обмежень у взаємній торгівлі;

• узгодження економічних програм;

• уніфікація податкових систем;

• будівництво спільних підприємств;

• фінансова взаємодопомога і створення пільгових митних умов для країн-членів, що не мають виходу до моря (Чад, ЦАР).

У рамках ЮДЕАК функціонують такі фінансові організації, як Фонд солідарності, Банк розвитку (БДЕАС), Банк держав Центральної Африки (БЕАС).

Правові основи діяльності здійснює вищий орган ЮДЕАК - Рада глав держав, що проводить щорічні сесії. Головою ЮДЕАК призначається президент однієї з країн-учасниць на 1 рік. Штаб-квартира ЮДЕАК знаходиться в Бангі (ЦАР)

2.1. Аналіз інтеграційного об’єднання Центральної Африки (ЮДЕАК)  Африканські держави сьогодні усвідомлюють необхідність

приєднання до світової спільноти, лише об’єднавши зусилля, вони

здатні зайняти гідне місце в новому світопорядку, який характе-

ризується економічною глобалізацією і формуванням нових центрів

на багатополюсному світі. Найбільш ефективний спосіб протидії

однополярному світоустрою – становлення сильних і незалежних

реґіональних об’єднань у різних частинах світу. Україна зацікавлена в

становленні таких об’єднань, – не лише на колишній території СРСР,

але і в Південно-Східній Азії, Латинській Америці, Африці (під

Африкою в даному випадку розуміється Африка на південь від

Сахари, Північна Африка виключається з розгляду.). Зміцнення

державності не може бути повноцінним без створення реґіональних

об’єднань. Звичайно, реґіональна інтеґрація має на увазі делеґування

певних функцій держав на наддержавний рівень, тобто фактично

розмиває державність. Проте, обумовлені історично і географічно

реґіональні об’єднання кращі за делеґування суверенітету, нав’язане

здалека. Тому природне прагнення більшості країн світу до інтеґрації,

до створення відносно замкнутих і самостійних реґіональних

просторів. Продовження такої політики – прагнення реґіональних

об’єднань і реґіональних лідерів до тіснішої співпраці один з одним із

метою надання взаємної підтримки. Створення реґіональних

об’єднань в Африці можна розглядувати як якусь спробу вижити у

світі глобалізації. Досвід реґіональних інтеґраційних об’єднань

свідчить про наявність потужного потенціалу позитивних змін саме в

цьому напрямку. Саме інтеґраційний вибір став для Африки

визначним у трансреґіональному вимірі.

В Африці інтеґраційні експерименти почали відбуватися з початку

XX ст. У 1910 р. п’ять французьких колоній було об’єднано у

Федерацію Екваторіальної Африки (АЕФ). У 1922 р. Кенія і Уганда

створюють Митний союз, до якого ледве пізніше приєдналася

Танганьїка. У 1923 р. в рамках цього союзу вводиться спільний

зовнішній тариф, через рік ліквідовуються тарифи у внутрішній

торгівлі, а до 1939 р. уніфікуються ставки податків і система279

О.М. Гайдай. Реґіональні інтеґраційні об’єднання в Африці

оподаткування. Концепція африканської єдності зародилася в рамках

панафриканського руху задовго до отримання країнами Африки

незалежності. На початку 60-х рр. континент розділився на два

табори: прихильників прискореної інтеґрації і створення Сполучених

Штатів Африки (ідея Президента Гани Нкруми) і тих, хто

підтримував теорію “Африки батьківщин” – зміцнення державного

суверенітету (пропозиції Президента Сенегалу Сенгора). Нелегкого

компромісу досягли в травні 1963 року, коли була створена ОАЄ.

Організація, що мала лише консультативний статус, постійно

стикалася з фінансовим дефіцитом і була фактично не в змозі

налагодити процес все африканської інтеґрації. Уже через свої розміри Африка як реґіон внутрішньо не однорідна

за найрізноманітнішими ознаками – від природних до політичних.

Традиційно в ній виділяють п’ять крупних субреґіонів: Північну,

Західну, Східну, Центральну або Екваторіальну і Південну Африку.

У політичному плані Африка – наймолодший реґіон миру.

Середній вік розташованих тут країн без врахування Ефіопії, що

єдина з них зберегла свою державність впродовж двох тисячоліть –

менше 40 років.

Переважна більшість держав були утворені після розпаду

колоніальних імперій європейських метрополій у другій половині

ХХ століття. Важлива роль у вреґулюванні всіх реґіональних і

внутрішніх конфліктів, які удосталь існують у реґіоні належить

створеній у 1963 році Організації Африканської Єдності, а також

Організації Об’єднаних Націй.

Проте, з 9 до 11 липня 2001 року в Лусаці відбувся останній саміт

Організації Африканської Єдності (ОАЄ). У 2002 році глави281

африканських держав і урядів заснували нову організацію –

“Африканський Союз” (АС). Передбачається, що під егідою АС

Африка намагатиметься відповісти на виклики нового тисячоліття,

покласти край незліченним війнам і конфліктам, боротися з бідністю,

а також із загрозою маргіналізації континенту перед лицем

глобалізації.