1.3. Тенденції розвитку світового господарства та економічної інтеграції

Сучасний світ є дуже різноманітним та багатогранним. На даний час в ньому налічується близько 200 суверенних держав, в яких мешкає більше 7 млрд. людей, котрі розмовляють 2796 мовами і належать до майже 5 тисяч народів та народностей зі своєю історією, національними традиціями, культурою та соціальними градаціями. Держави світу різняться між собою, насамперед, рівнем економічного розвитку, політичним устроєм, приналежністю до певних політико-географічних угруповань, історичними традиціями тощо, проте важко уявити країну, яка була б повністю ізольована від світових процесів і не відчувала на собі їхнього впливу. Тому ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, міжнародному поділі праці та ступеня її інтеграції у світове господарство.

Міжнародна торгівля зародилась в давні часи, внаслідок взаємодії товаровиробників різних країн, які спеціалізувались на виробництві певної продукції. За територіальними ознаками ринок пройшов складну еволюцію, головними ланками у якій були:

Виникнення та становлення світового ринку було наслідком тривалого історичного розвитку. На початкових етапах така торгівля носила епізодичний характер і лише в часи великих географічних відкриттів XV–XVIII ст. розпочинає формуватися світовий ринок (рис.1).

Рис. 1. Передумови становлення світового ринку

Міжнародний поділ праці (МПП) – спеціалізація виробництва окремих країн. Якщо поділ праці у рамках національної економіки може включати спеціалізацію на виробництві складових продукту або окремих частин технологічних процесів, поділ праці на міжнародному рівні, як правило, припускає спеціалізацію на окремих продуктах.

Становлення МПП пройшло декілька історичних етапів, протягом яких характер і форми еволюціонували і змінювалися. МПП має дві характерні риси: спеціалізація виробництва і обмін. Спеціалізація підприємств проявляється в трьох формах: предметній, професійній, територіальній. Функціональне призначення МПП зводиться до того, щоб за допомогою встановлення між різними країнами міцних економічних зв’язків мати найбільш сприятливий вплив на структуру національного господарства. МПП дає змогу зосередити увагу на виробництві тих продуктів, для яких є найкращі умови. Чинники, що впливають на розвиток МПП:

а) природно-географічні (клімат, розташування, природні ресурси, населення).

б) соціально-економічні (наявність робочої сили, виробнича і соціальна інфраструктури).

в) НТП та НТР.

Міжнародна кооперація виробництва – це об’єднання господарських зусиль країн-партнерів з метою випуску кінцевої готової продукції на одному з головних підприємств.

Міжнародна кооперація виробництва виникає внаслідок спеціалізації національних виробництв, що взаємодіють у системі МПП. Вона ґрунтується на предметній спеціалізації і виступає як форма часткового та загального поділу праці в межах вертикального міжнародного поділу праці.

Інтернаціоналізація в усіх її проявах, що означає процес переростання суспільним виробництвом національних кордонів. Виділяють такі напрями інтернаціоналізації господарського життя:

· інтернаціоналізація виробничих сил або створення матеріальних елементів міжнародних господарських об’єктів у країнах світу;

· інтернаціоналізація виробничих комплексів, що відображається в розвитку спільного підприємництва із залученням партнерів з різних країн світу;

· інтернаціоналізація обліку, що відображається у процесі розвитку міжнародних торговельних відносин;

· інтернаціоналізація транспорту, що знаходить своє відображення у створенні міжнародних транспортних систем, наприклад, трубопроводів;

· інтернаціоналізація інформаційних систем, передбачає об’єднання матеріальних і фінансових ресурсів з метою оптимального використання інформації в рамках міжнародної економіки, наприклад, Інтернет тощо.

Світове господарство – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Інакше кажучи, світове господарство – це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Цей процес об’єктивно зумовлений дією декількох факторів.

По-перше, прагненням народів світу вижити та розвиватися за умов надмірного нарощування військового потенціалу і загрози людству можливих глобальних війн, політикою мирного співіснування та співробітництва різних економічних систем.

По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Жодна з країн світу не може в сучасних умовах самостійно використати всі досягнення науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля і співпрацювати у цій сфері.

По-третє, інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці. За сучасних умов країни світу можуть ефективно розвивати свої виробничі процеси лише шляхом спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити витрати виробництва і підвищити якість та надійність продукції, заощаджувати паливо-енергетичні, сировинні та трудові ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.

По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн при розв’язанні глобальних проблем (збереження миру, екологічних, продовольчих, соціальних), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях та інших стихійних лихах), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння та використання багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробці та застосуванні все більш складних інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного та єдиного організму світового господарства, поступовому утворенню органічного цілісного економічного явища, яке є істотною ознакою його системності.

Для того, щоб національна економіка стала часткою світового господарства, вона повинна бути відкритою.

Відкрита економіка – це економіка, яка бере участь у економічних відносинах між країнами.

Закрита економіка – це економіка, усі товари якої виробляються та реалізуються всередині країни.

Світове господарство як цілісна система складається з різних частин і підсистем. Розвиток світового господарства – процес тривалий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває нині і буде продовжуватися в майбутньому в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конкретним змістом.

З певною мірою умовності на даний час можна виділити таких чотири етапи становлення та розвиток світового господарства.

На першому етапі створюються передумови для виникнення світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна назвати підготовчим. Він охоплює період від виникнення суспільного поділу праці (V—IV тисячоліття до н.е.) до формування великої машинної індустрії у виробництві (середина XIX ст.). Поява суспільного поділу праці породжує передумови до виникнення місцевого ринку, який з часом трансформується в регіональний та регіонально-світовий.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в добу феодалізму дав суттєвий поштовх для розвитку товарно-грошових відносин і подальшого формування світового ринку (XV— XVII ст.). Новий імпульс розвитку світового ринку відбувся після утвердження в середині XIX ст. у провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового ринку збуту.

Світовий ринок — це система стійких торгових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.

Характерними рисами світового ринку є:

· він є категорією товарного виробництва, що у пошуках збуту своєї продукції вийшов за національні межі;

· активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед, у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технології;

· світовий ринок оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику, у яких галузях та регіонах вони можуть бути застосовані найефективніше;

· він виконує санаційну роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари та часто їх виробників, які не можуть забезпечити міжнародний стандарт якості за конкурентних цін;

· на ньому існує особлива система цін – світові ціни;

· на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами (виробничими зв'язками між підприємствами та регіонами країни), а і зовнішньоекономічною політикою окремих держав;

· розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема, в рамках транснаціональних корпорацій.

Міжнародний поділ праці є вищою формою розвитку суспільного територіального поділу праці. В сучасних умовах він існує в різних своїх функціональних формах: загальній, приватній, одиничній. Поділ праці, пов'язаний з поділом таких факторів виробництва як природні ресурси, капітал, підприємницькі переваги людей, що виявляються продуктом як природного, так і історичного процесу. Становлення і функціонування світового ринку є лише першим етапом перетворення переважно закритих національних економік під дією об’єктивних законів товарного виробництва, що зламують національні кордони в пошуках нових факторів економічного росту і реалізації економічних інтересів людей.

З розвитком масового виробництва світовий ринок став трансформуватись у світове господарство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних відносин виробничих зв'язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці XIX ст. цей процес в основному завершився.

На другому етапі (середина XIX — початок XX ст.) світове господарство набуває рис світового ринкового господарства, тобто, об'єднує країни ринкової системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Світове господарство на даному етапі складалося з двох підсистем: ринкового господарства індустріально розвинутих країн і малорозвинутого ринкового і доринкового господарства колоніальних та залежних країн. Між ними склалася система відносин нерівноправного міжнародного поділу праці.

Третій етап (з 20-х — до 90-х pp. XX ст.) починається з відокремлення від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а після Другої світової війни — ряду країн Східної Європи, Африки, Азії, та Америки. Найважливішою характерною рисою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

З розпадом світової соціалістичної системи господарства двополюсна світова модель макроекономічної рівноваги «Схід — Захід» практично перестала існувати. Розпочався 4-й етап формування світової системи на базі сучасної ринкової економіки, який триває і зараз.

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини: по-перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується біля 200; по-друге — міжнародні економічні зв'язки (відносини) між країнами-партнерами. У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг, капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в сфері науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.

2. АНАЛІЗ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ СНД

Аналізуючи перспективи співробітництва країн СНД, слід з'ясувати, що ми маємо на сьогодні, які стартові умови? їх можна поділити на дві групи. До першої відносяться ті фактори, які стимулюють інтеграційний процес. Вони досить помітні і важливі. Зокрема:

1. Єдина енергетична система.

2. Єдина система транспортного зв'язку (залізничний, автомобільний, авіаційний і часто водний).

3. Єдина система зв'язку і телекомунікацій.

4. Спільна система газо- і нафтопроводів.

б. Спільна (адаптована) система стандартів.

Перераховане дає підстави зробити висновок, що жодне з інтеграційних угруповань не мало таких стартових позицій з точки зору наявності інтегрованого і взаємозалежного економічного простору, з відповідною спільною інфраструктурою, ніж ті, що має СНД. Але такий простір не завжди формувався з метою економічної доцільності: нерідко економіка підпорядковувалася політиці.

Етапним у розвитку СНД було підписання Договору про створення зони вільної торгівлі і Договору про сприяння у створенні і розвиткові виробничих, кредитно-фінансових, страхових і змішаних транснаціональних об'єднань. Вказані й інші нормативні акти створили мінімально можливе правове поле для реалізації першого етапу економічної інтеграції - зближення національних економік у межах формування зони вільної торгівлі. Процес ії еволюційного розвитку передбачає такі кроки:

- диференціація імпортних товарів при поступовому зниженні до нуля митних ставок;

- зняття нетарифних кількісних обмежень на взаємні поставки продукції по прямих договорах кооперації підприємств у державах Співдружності;

- ліквідація акцизів на товари, які вивозяться із країн Співдружності.

У той же час продовжують існувати проблеми, які є суттєвими перепонами для розвитку інтеграційних процесів. Вони є причиною того, що на нинішньому етапі в СНД поки що переважають негативні дезінтеграційні тенденції. Якою повинна бути економічна політика країн-суб'єктів інтеграційних процесів у країнах СНД?

По-перше, слід суттєво змінити сам підхід до формування можливого інтеграційного об'єднання, наріжним каменем якого повинні стати принцип економізації та еквівалентності, взаємної вигоди у відносинах країн-учасниць, гармонізація їх взаємних інтересів, відкритість та незалежність від політичних впливів тощо. По-друге, вдосконалювати національний та міжнародний механізм інтеграції, формуючи таким чином єдине економічне, господарсько-правове, інформаційне поле на території країн СНД. Однорідність цього простору повинна формуватися через мінімізацію митних, валютно-фінансових, податкових перепон для товарних потоків, переливання капіталів, міграції робочої сили. По-третє, створити більш сприятливі умови для розвитку ринкових відносин у національних економіках. Стосовно України - виходячи з того, що на сьогодні науково-технічний, управлінський та виробничо-кваліфікаційний потенціал України суттєво поступається розвинутим країнам. Особливо це стосується ТНК, адже сподіватись проникнути на їх традиційні ринки з конкурентоспроможною продукцією з використанням передових технологій по меншій мірі несерйозно. В той же час нинішній науково-технічний, технологічний рівень нашої економіки значно вищий від абсолютної більшості країн-членів СНД, за винятком Росії. Таким чином на найближчу перспективу реальним сегментом ринку для середньо- і високотехнологічних товарів України залишаються країни СНД. Але цей прорив у створенні високотехнологічного експортного виробництва з успішним виходом на євразійський ринок можливий лише за умови співпраці з передовими фірмами Росії та залученням до цього процесу ТНК.

На нинішньому етапі в СНД поки що переважають негативні, дезінтеграційні тенденції. Далася взнаки, зокрема, неготовність частини суб'єктів інтеграції до реалізації реальних інтеграційних проектів. Це було підставою для регіоналізації СНД, відходу від концепції збереження єдиного економічного простору і проголошення політики "до інтеграції нарізних швидкостях". До цього додався і політичний фактор, який вніс свої корективи у формування певних регіональних союзів у СНД. На практиці це проявилося у формуванні, з одного боку, об'єднань держав із "проросійською" орієнтацією, з другого - держав-противників тісної прив'язки до Росії через побоювання втратити національно-державну незалежність.

Перша група країн утворила з Росією кілька регіональних союзів різної форми: Союз держав Росії і Білорусі - СДРБ, Євразійський економічний союз - ЄврАзЕС (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Таджикистан). Держави ЄврАзЕС є членами Організації договору колективної безпеки (ОДКБ), членом якої є також Грузія.

Друга група країн, які заявили себе як послідовні противники зближення з Росією, принаймні протягом першого десятиліття, об'єдналися в регіональний союз ГУУАМ - Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова. На теренах СНД, поряд із перерахованими угрупованнями, започаткована Організація центральноазіатського співробітництва - Казахстан, Киргизія, Узбекистан і Таджикистан.

Аналіз нинішнього стану функціонування інтеграційних об'єднань дозволяє зробити висновок, що жодне з них так і не наблизилося до вирішення поставлених завдань. Усі вони, без винятку, не досягли навіть початкової стадії ринкової інтеграції - створення зон вільної торгівлі. Більше того, чітко проявляється інша тенденція - загострюється взаємна конкуренція на регіональних ринках, стають уже традиційними "торгові війни та антидемпінгові розслідування", спроби "замкнути на собі" (в рамках національних кордонів) виробничі цикли в базових галузях економіки тощо.

Значно меншою заполітизованістю характеризується інтеграційне об'єднання ЄЕП у складі чотирьох країн: Росії, України, Білорусі і Казахстану.

На першому етапі реалізації нового інтеграційного проекту передбачається створення повноцінної зони вільної торгівлі з наступною уніфікацією економічного законодавства, гармонізацією "правил гри" на національних ринках. Лише за таких умов можливий перехід до спільного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Не останнє місце в дезінтеграційних процесах відігравав і продовжує в значній мірі відігравати той очевидний факт, що в підході кожного учасника до проведення спільної господарської політики щодо країн СНД переважають не довгострокові загальнодержавні інтереси, а кон'юнктурні корпоративні інтереси тих правлячих кіл, що сформувалися практично в кожній з країн Співдружності. Вони оволоділи національною економікою, але далеко не застраховані від втрати існуючих позицій при зміні внутрішньополітичної ситуації.