1.3. Тенденції розвитку світового господарства та економічної інтеграції

Сучасне світове господарство є складною системою, глобальним економічним організмом, який функціонує та розвивається відповідно до об’єктивних економічних законів ринкової економіки, в тому числі законів-тенденцій. Поглиблений розвиток усіх чинників, що зумовлюють розвиток світового господарства, вказує на те, що цей процес ще не завершився. В глобалізації беруть участь усі країни, в тому числі розвинуті, ті, що розвиваються, країни з перехідною економікою, зокрема Росія, Україна, Казахстан.

Світове господарство (світова економіка) є відображенням господарської структури сучасної цивілізації, втіленням її господарської єдності, що складається в наслідок невпинного поглиблення міжнародних економічних відносин. Становлення світового господарства як цілісної системи найповнішевиявляється в процесах інтернаціоналізації виробництва і обігу, транснаціоналізаціі та глобалізації економічного розвитку. Новітні ресурси і комунікації виступають головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і держав. Але існують і розбіжності між ними.

Водночас світове господарство вирізняється надзвичайною строкатістюза якістю своїхпідсистем та окремих елементів і суб’єктів. У його надрах визрівають та загострюються глибокі суперечності. На думку деяких учених, таке співіснування економічних форм життя народів і країн є не кращим планетарним варіантом, особливо для країн з перехідною економікою, країн, щорозвиваються, оскільки зближення рівня економічного розвитку з розвинутими державами не відбувається. Навпаки, катастрофічно збільшується розрив між ними [5].

У цих умовах виникла необхідність формування відповідних механізмів для координації та регулювання на найвищому міжнародному рівні [3]. Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, об’єктивно вимагають узгодження національної економічної політики, ринкових перетворень зі світовою системою економічних координат. Передусім це стосується структури економіки, стандартів продуктивності та якості, рівня людського розвитку конкурентоспроможності товарів і послуг, науково-технічного, інфраструктурного та інституціонального забезпечення ринкових реформ, як основи поступового й неухильного інтегрування вітчизняного господарства в регіональні й глобальні системи [4]. Особливої актуальності ці проблеми набувають у зв’язку з приєднанням України до Світової організації торгівлі та з поглибленням співпраці з Європейським Союзом. У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств нераціональна і неможлива. Стала загальною тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів упроцесі відтворення в тій чи іншій країні. Поняття „світове господарство” не просто сума національних економік. Його суть визначається тим універсальним зв’язком між національними господарствами, який відбувається на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами, які являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Цілісність, суть світового господарства забезпечують міжнародні економічні відносини, що обслуговують рівень зрілості, взаємодію його національних економік, визначаючи суть продуктивних сил і виробничих відносин світового господарства. Міжнародні економічні відносини є похідними від економічних відносин.

Посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій, створення міжнаціональних виробничих комплексів та перетворення їх у провіднуланкуміжнародного обміну; підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин; вивіз капіталу державою, тощо – такі основні напрями включення національних економік у світове господарство, які розвиваються післяДругої світової війни. Глибинною основою розвитку цих напрямів є система економічних законів.

Закони, що діють у межах окремих національних господарств, визначають процес відтворення у будь-який країні. Водночас зовнішні (щодо окремої країни) фактори все більшою мірою впливають на міжнародний поділпраці, розвиток світової торгівлі, міграцію робочої сили тощо, крім того, розгортання НТР значно посилило інтернаціоналізацію продуктивних сил, капіталу і поглибило міжнародний поділ праці, процес суспільного відтворення і, отже, дію загальних законів та закономірностей у межах світового господарства [6].

Продовження утворення світового господарства обумовлює характер дії його економічних законів. Останні розвиваються і функціонують як закони-тенденції. Це означає, що одна із сторін суперечності (національного та інтернаціонального) на певному проміжку часу може переважати, оскільки вона залежить від сили впливу певної сукупності тих факторів, як основи розвитку кожної зі сторін суперечності.

При цьому пріоритет загальнолюдських потреб, інтересів і цінностей, до якого слід прагнути, вимагає, щоб національні господарства пристосовувалися до вимог дії спільних законів, за якими розвивається світове господарство. Такими спільними законами є: закон інтернаціоналізації виробництва, закон інтернаціоналізації обліку; закон вартості в його інтернаціональній формі; закон нерівномірності економічного розвитку, та ін. Однак національні інтереси не повинні приноситися в жертву інтернаціональним, а оптимально поєднуватися з ними, а також раціонально узгоджуватися з інтересами особи, колективу [1].

Загострення суперечностей світового господарства в сучасних умовах вимагає глибокого системного вивчення економічних законів, механізмів їх дії та механізмів використання. Держава ж при цьому повинна створювати передумови для їх розвитку, змінюючи умови. В процесі розвитку і функціонування економічних законів відбувається боротьба протилежних сторін, властивостей економічної системи, за якими стоять інтереси, потреби протилежних класів, соціальних верств і прошарків, а також конкурентність інтересів всередині класів, тощо [1].

З якісно новим етапом розвитку капіталізму на його вищій стадії, коли переважає вивезення капіталу, а міжнародний поділ праці в загальній формі доповнюється одиничною формою (подетальною і коопераційною спеціалізацією) між підприємствами промислово розвинутих країн і слабо розвинутих країн, пов’язаний з розгортанням НТР, яка доповнила промислову кооперацію науково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування. Зростає взаємозалежність країн-виробників не тільки в процесі обміну результатами праці, а й в організації спільного виробництва на принципах кооперації, комбінування, взаємодоповнення виробничо-технологічних і ресурсно-збутових процесів. Національні економіки все більше інтегруються у світове господарство, оскільки жодній країні вже не вигідно мати тільки своє виробництво. Ця тенденція розвитку міжнародної економіки спрямована на створення єдиного світового ринку капіталів, товарів і послуг. Відбувається економічне зближення та об’єднання країн у єдиний міжнародний господарський комплекс.

В другій половині ХХ ст., особливо у 70-80-ті роки, характерними процесами і тенденціями стали: перехід промислово розвинутих країн до постіндустріальної моделі енергоі ресурсозберігаючого виробництва інтенсивного типу з широким використанням досягнень НТР; під впливом НТР відбулося формування соціально орієнтованого ринкового господарства, заснованого на принципово нових характеристиках (інтелектуалізації, дематеріалізації, мініатюризації) матеріально-речових факторів виробництва; ринкова модель господарювання набула універсального характеру; суттєві коливання на світових ринках товарів і послуг породжені перманентними енергетичною, валютною, сировинною та іншими світовими кризами, тощо.

Водночас міжнародна спеціалізація і кооперації виробництва, всесвітній поділ праці породжують інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах. Зростання суспільного характеру виробництва, його інтернаціоналізація в умовах НТР привели до трансформації міжнародних компаній, виникнення ТНК. Їх діяльність базується на внутріфірмовому поділі праці (на випуску окремих вузлів, деталей, здійсненні окремих операцій). Вони спільно беруть участь у виробництві готової продукції ТНК, всебічно сприяють зміцненню і розвиткуекономічної інтеграції.

В умовах НТР регіоналізація зумовила створення економічних союзів на усіх континентах, зокрема, таких, як: Союз незалежних держав (СНД); Організація Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС); Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та ін.

На початку ХХІ ст. існує єдинийміжнародний економічний простірЄС, до якого найдоцільніше інтегруватися й Україні. Європейський Союз – найбільший торговельний блок світу [2], який відіграє значну роль у вивозі капіталу і міжнародному кредиті.

У сучасних умовах вивіз капіталу має такі характерні тенденції: по-перше, швидкими темпами збільшуються розміри капіталів, які функціонують на міжнародних ринках і які шукають найприбутковішого застосування; по-друге, відбувається активізація ТНК, які відкривають за рубежем нові філіали й дочірні підприємства; по-третє, на перші позиції у світовому списку експортерів капіталу, відтісняючи США, в першій половині 90-х років виходять Японія (53%), Швейцарія та Тайвань. А найкрупнішими позичальниками стають США(27%), Великобританія, Мексика та Саудівська Аравія [7].

У вигляді приватних і державних позик здійснюється вивіз позичкового капіталу через систему міжнародного кредиту. Існує декілька форм міжнародного кредиту. За строками надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (до трьох-п’яти років) і довгострокові (понад п’ять років). За формою надання розрізняють товарні і валютні кредити. Ще однією важливою тенденцією розвитку міжнародного кредиту в сучасних умовах виступає підвищення ролі банківського капіталу, посилення його активності в проведенні міжнародних операцій. Передусім це стосується найбільших транснаціональних банків (ТНБ), капітали яких стрімко зростають, особливо японських, і відіграють значну роль у розвитку світової торгівлі.

НТР змінила характер вивозу капіталу, надала новий імпульс зрушенням у структурі світового експорту: зростає частка продукції обробної промисловості і знижується – добувних галузей. В товарному експорті країн, що розвиваються, зростає частка промислової продукції. Другою характерною тенденцією сучасного розвитку світової торгівлі є постійні зміниуспіввідношенні між різними країнами і групами країн на світовому ринку.

Ще однією тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міжнародного регулювання зовнішньоторгових операцій. У післявоєнний період міжнародне регулювання світової торгівлі одержало подальший розвиток. З 1 січня 1948 року діяла міжнародна організація Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка з січня 1996 року припинила своє існування і перетворилася в Світову Організацію Торгівлі (СОТ). На щорічних нарадах керівників семи провідних промислово розвинутих країн світу – Великобританії, Німеччини, Італії, Канади, США, Франції та Японії– багато уваги приділяється проблемам зовнішньої торгівлі.

Міжнародне регулювання світової торгівлі розвивається і шляхом створення спеціальних організацій, найбільшою популярністю серед них користується організація країн-експортерів нафти (ОПЕК). Світова торгівля розвивається водночас з міграцією робочої сили.

Характерною тенденцією розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян з країн Східної Європи. У розвитку світової валютної системи спостерігається така основна тенденція: відбувається поступовий процес перетворення колективних валют типу СДР у головний резервний засіб. Проявлення цієї тенденції на регіональному рівні пов’язано з функціонуванням з 1979 року Європейської валютної системи країн ЄС.

Ще однією закономірною тенденцією є відмова від фіксованих курсів національних валют і перехід до режиму плаваючих курсів, що найбільшевідповідає характеру сучасної динамічної світової економіки.

2.Експортно-імпортні відносини країн МЕРКОСУР на світовому ринку

Довгий час країни-сучасні члени МЕРКОСУР були колоніями іспанської та португальської імперій, економіка яких розвивалась за рахунок сільськогосподарського виробництва та видобутку корисних копалин. У ХХ столітті ці країни пережили індустріалізацію, однак старі галузі не втратили колишньої ролі, особливо у експортних поставках. Продукція  сільського господарства складає основну частку в експорті Аргентини, Уругваю, Бразилії,Парагваю (в середньому 35%). Найбільшими статтями експорту, спільними для практично всіх країн-учасниць МЕРКОСУР, є: м’ясо та м’ясопродукти; молокопродукти, зокрема кисломолочні; шерсть, шкіра та вироби з них (зокрема виробництво взуття, Бразилія). Аргентина, Бразилія та Уругвай є крупними постачальниками риби та інших морепродуктів. Крім того, Аргентина займає лідируючі позиції в світі за експортом пшениці, сої та кукурудзи, експортує також соєву олію. Бразилія виступає найкрупнішим світовим постачальником кави. Бразилія та Парагвай експортують деревину тропічних порід і охоплюють практично третину цього сегмента ринку. До 20% експортних операцій припадає на гірничу сировину та напівфабрикати. Венесуела є найкрупнішим експортером нафти в Латинській Америці та членом ОПЕК. Певну кількість нафти експортують також Аргентина і Бразилія. Новою складовою експорту країн МЕРКОСУР все більше виступає продукція машинобудування (15%), зокрема автомобілі (Аргентина), виробниче обладнання (Бразилія, Аргентина), сільськогосподарська техніка (Аргентина, Бразилія, Уругвай). До 10% припадає на експорт продукції чорної та кольорової металургії та хімічної промисловості (Бразилія, Аргентина). Основними партнерами по експорту виступають країни МЕРКОСУР, інші країни Латинської Америки, США, країни ЄС, Китай, Росія. Причому у випадку Бразилії та Аргентини лише 20-25% експорту надходить до інших країн-членів МЕРКОСУР, то у випадку Парагваю і Уругваю - 30-40%. На Китай і США припадає по 10% експорту, на ЄС - до 30% (переважно Німіччина, Франція, Голландія, Іспанія), на Росію - 4%. Загальний річний обсяг експорту -215,04 млрд.дол.США. Просування продукції сільського господарства МЕРКОСУР на ринок ЄС є однією з найактуальніших проблем розвитку відносин між зазначеними інтеграційними блоками. Її вирішення відкладається внаслідок вищої конкурентоспроможності південноамериканських продуктів (м'яса, зернових, молочних продуктів, фруктів і овочів) порівняно з їх аналогами в деяких країнах ЄС, передусім у Франції та Ірландії. Для підтримки своїх виробників європейські країни субсидують ціни, причому субсидії часом досягають 49 % витрат виробництва. Країни МЕРКОСУР вимагають ліквідації субсидій, цьому сприяють і переговори зі зниження тарифних бар'єрів у межах ВТО. На значення цієї проблеми для МЕРКОСУР вказує той факт, що частка сільськогосподарських продуктів в експорті країн цього регіону в ЄС становить близько 50 %. Однак, згідно з оцінками експертів, тільки 14 % з усього експорту МЕРКОСУР в ЄС припадає на так звані чутливі статті і лише 2 % — на продукти, імпорт яких може мати негативні наслідки для Європи стосовно втрати ринкових квот. Імпорт до країн МЕРКОСУР представлений наступними групами товарів: продукція машинобудування (прилади, обладнання, електоронно-обчислювальна техніка, транспортні засоби, трактори та комбайни), енергоносії, хімікати, пластмаси, папір, окремі групи споживчих товарів. Від 30 до 50% імпортних операцій проходить всередині МЕРКОСУР. Іншими імпортними партнерами є США (15%), країни ЄС (30%, особливо Німеччина),Китай (10%), Японія (5%). Загальний річний обсяг імпорту - 158,96 млрд. дол. США. Таким чином, позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами складає близько 50 млрд. дол. США. Дослідження економістів показують, що у взаємній торгівлі країн МЕРКОСУР домінують товари, мало конкурентноспроможні на світовому ринку. В результата взаємна торгівля стає перевагою для виробників, але не для покупців, які надають перевагу імпортним товарам з більш розвинутих країн. Щоправда, частка високотехнологічних товарів у внутрішньому товарообороті країн МЕРКОСУР має стійку тенденцію до зростання: якщо у 1970-му році частка машинобудівної продукції складала лише 3,4%, тов 1985 - 12,6%, у 1996 році - 16,4% (у країнах Андської Групи вона за цей же період зросла всього лиш з 0,4% до 3,1%).