Тема. Індивідуальні суб’єкти адміністративного права України

1. Адміністративна правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів.

2. Адміністративно-правовий статус громадянина.

3. Адміністративно-правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства.

4. Спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб’єктів.

5. Звернення громадян.

Література

1. Конституція України. – К.: Право, 1996.

2. Кодекс про адміністративні правопорушення. – К., 2002.

3. Про статус іноземців в Україні. Закон України від

4. Про звернення громадян. Закон України від

5. Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення. Указ Президента України від 19 березня 1997 р. // Офіційний вісник України. – 1997. – № 12. . – Ч. 1. – Ст. 111.

6. Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. /Ю.П.Битяк, В.В.Богуцький, В.М.Гаращук та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – С.47–58.

1. Адміністративна правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів

Під громадянином розуміється окрема особа, що не перебуває у сталих правових відносинах із даною організацією.

Адміністративно-правовий статус індивідуального суб’єкта – це правове положення особи в її відносинах з суб’єктами виконавчої влади, врегульоване нормами конституційного і адміністративного права. Він є складовою частиною загального правового статусу громадянина. Права та обов’язки особи, про які йдеться в адміністративно-правових нормах, похідні від конституційних і часто конкретизують останні.

Складовими частинами адміністративно-правового статусу індивідуального суб’єкта є адміністративна правосуб’єктність та його реальні права та обов’язки, набуті відповідно до норм адміністративного права. Правосуб’єктність включає два основні структурні елементи:

1. здатність мати права та обов’язки (правоздатність);

2. здатність самостійно здійснювати права та обов’язки (дієздатність).

Тому іноді правосуб’єктність називають праводієздатністю.

Адміністративна правоздатність – це здатність мати права та обов’язки, закріплені нормами адміністративного права. Частково вона виникає з моменту народження: право на ім’я, на медичну допомогу, на безоплатне забезпечення медикаментами. Будучи в принципі рівною, адміністративна правоздатність громадян не однакова. Вона залежить від віку, статі, стану здоров’я, освіти, місця проживання, національності та інших демографічних факторів.

Таким чином, основними особливостями адміністративної правоздатності є:

1. вона регулюється нормами адміністративного права;

2. Її зміст в регулюванні відносин індивідуальних суб’єктів з суб’єктами виконавчої влади;

3. у конкретних осіб вона виникає з моменту народження;

4. для різних осіб вона не однакова за обсягом.

Адміністративна дієздатність – це здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов’язки, передбачені нормами адміністративного права, і нести відповідальність відповідно до цих норм.

Адміністративна дієздатність громадян виникає пізніше їх правоздатності, вік її набуття законом чітко не встановлений. Необхідно підкреслити, що раніше, ніж будь-яка інша, у громадянина виникає саме адміністративна дієздатність. Її часткова поява і наступне збільшення пов’язані з фізичним та інтелектуальним дорослішанням особи. Наприклад, навіть діти дошкільного віку можуть самостійно звернутися до лікаря, здійснювати право на скаргу, з шести – семи років дитина сама реалізує право на освіту.

Адміністративна правосуб’єктність може бути загальною і спеціальною. Відповідно слід розрізняти загальний і спеціальний адміністративно-правовий статус. Кожна особа має загальний статус, який в основному рівний для всіх, і в той же час може бути суб’єктом одного чи кількох статусів (студента, працівника міліції тощо). В багатьох випадках спеціальна (рольова) правосуб’єктність просто доповнює загальну. Але між ними може виникати і більш складна взаємодія, при якій спеціальний статус впливає на загальний, обмежуючи, видозмінюючи його. Наприклад, статус військовослужбовця впливає на такі загальні права, як право на освіту, на участь в управлінні, на скаргу, на свободу пересування, вибір місця проживання.

Адміністративна правосуб’єктність індивідуальних суб’єктів постійно розширюється. В її регулюванні підвищується роль законів. В останні роки законом громадянам надано право на вільний вибір місця проживання, заснування засобів масової інформації тощо, значно розширилися права на судовий захист, на об’єднання, на свободу віросповідання і т.д.

Законодавство закріплює обставини, за яких загальний, і перш за все адміністративно-правовий, статус індивідуального суб’єкта може бути обмежений:

1. надзвичайні обставини (масові безпорядки, стихійне лихо тощо);

2. якщо це несумісне з їх суспільно корисною діяльністю (заборона сумісної служби родичів, несумісність державної служби з підприємницькою діяльністю та ін.);

3. якщо без цього неможливо забезпечити державну безпеку (режим таємності, прикордонний режим тощо);

4. вчинення неправомірних дій (позбавлення правопорушників права керувати транспортним засобом, обмеження права придбати зброю і т.д.).

В перших трьох випадках обмеження безпосередньо встановлюються нормативними актами, стосуються невизначеного кола громадян і тому є груповими. А обмеження адміністративно-правового статусу в зв’язку з вчиненням неправомірних дій мають індивідуальний характер, персоніфіковані, являють собою заходи примусу.