5.3. Вікові особливості профілактики та корекції девіантної поведінки

Очевидно, що профілактика і корекція девіантної поведінки особистості є особливо дієвою на ранніх етапах, зокрема, під час навчанняв школі. Тут слід приділити увагу тим особливостям поведінки, щоможуть передувати правопорушенням. Йдеться, насамперед, пропрогули (можуть бути як формою девіантної поведінки, так і наслідком невротизації дитини — “шкільного неврозу”), погану успішністьу навчанні (може бути зумовлена як педагогічною занедбаністю, так ідефектами інтелектуального розвитку, затримкою психічного розвитку загалом), низький статус дитини у шкільному колективі, ізольованість у ньому; наявність компенсаторної поведінки інфантильного характеру (через прагнення забезпечити успіх будь-яким чином,зокрема, через роль “класного блазня” або поведінку “луддита”,який псує зошити відмінників та меблі, б’ється) тощо. Зрозуміло, щопрофілактична робота має здійснюватися в тісному контакті з батьками і педагогами. При цьому слід урахувати, що педагоги, часто непомічаючи цього, роблять більше зауважень “важким” дітям, ніж“нормальним”, оцінка дається не окремому вчинку, а особистостізагалом, до оцінювання нерідко підключається увесь клас. Тому передумовою успішної профілактичної роботи є психологічне консультування педагогів і батьків щодо змісту, особливостей прояву і чинників девіантної поведінки, а також специфіки взаємодії з девіантами.

Програма роботи з дітьми молодшого шкільного віку у разі порушень розвитку особистості, що розроблена Р. Овчаровою , складається з таких блоків:

• зняття стану емоційного дискомфорту;

• створення ситуації успіху;

• гармонізація внутрішньої суперечливості особистості;

• корекція залежності від оточуючих;

• зняття ворожості, формування адекватних форм соціальної поведінки;

• корекція тривожності, виховання впевненості у собі.

Профілактика відхилень у поведінці молодшого школяра як суб’єкта спілкування, на думку дослідниці, можлива у груповій роботі здітьми, яка здійснюється в 3 етапи: орієнтувальний (дає можливість,з одного боку, виявити стереотипні поведінкові реакції учасників, аз іншого — згуртувати групу, створити почуття безпеки і захищеності); реконструктивний (створення нових форм поведінки і накопичення нового досвіду спілкування на основі задоволення потреб убезпеці і прийнятті-визнанні, що відбулося на першому етапі); закріпляючий (сприяння розвитку навичок довільного управління діяльністю і поведінкою, а також — закріпленню набутих конструктивнихнавичок взаємодії з іншими).

Особлива увага при цьому має бути приділена психологічній просвіті та психологічному консультуванню батьків і педагогів для попередження шкільної дезадаптації учнів, виникнення “шкільних” неврозів тощо.

Корекційна програма, що створена німецьким дослідником Клюге, орієнтована на найскладніших учнів масової школи, які за характеристиками соціальної поведінки перебувають у “групі ризику” .

Переваги цієї програми полягають у тому, що в ній пропонуєтьсяпроведення тренінгу, розрахованого на досить тривалий проміжокчасу, і такого, що передбачає і психологічну, і педагогічну корекцію.

При цьому педагог задає систему суспільних цінностей, моральних ідеалів, визначає напрям, змістовні “перспективні лінії” розвитку, як їх називав А. Макаренко. Разом з тим, педагог, на нашу думку, за потреби може використати такі методи корекції негативнихрис характеру, як метод “вибуху” і метод “реконструкції” характеру”.

Психолог забезпечує формування і оптимальне функціонуваннявідповідних психологічних механізмів.

Н. Максимова зазначає, що однією з найефективніших форм роботи з підлітками, схильними до девіацій у поведінці, є групові психокорекційні заняття, на яких членами групи і ведучим розігруютьсяскладні для присутніх дітей ситуації.

Внаслідок цього, як зазначаєавтор, “виникає можливість обговорювання шляхів розв’язання проблеми найвідповіднішою мовою — мовою реальної поведінки” . Адже підліток неодноразово спостерігає відтворення в різноманітних варіантах важкої для нього ситуації, внаслідок чого зростає його здатність об’єктивного її сприймання і розпізнавання в реальному житті, засвоєння адекватних способів поведінки.

Важливо тільки, щоби такі підлітки не сприймали інших членів групи як засібдля досягнення своїх цілей, а вчилися їх слухати і розуміти та співпрацювати з ними.

При індивідуальній роботі з підлітками дітей слідорієнтувати на усвідомлення і уточнення цілей їх діяльності, навчитиставити ті реальні цілі, що повною мірою дозволять їм реалізувати

себе як особистість у позитивно спрямованій діяльності, навчити різноманітним засобам самоконтролю, розпізнавання ситуацій, що адресовані “слабким місцям” підлітків для досягнення накреслених цілей, навчити сприймати іншу людину як партнера тощо .

Ю. Клейберг при цьому наводить такі прийоми корекційно-виховного впливу на підлітків-девіантів:

• зниження вимог до підлітка до досягнення ним соціальної та психологічної адаптації;

• залучення до колективних видів діяльності, стимулювання розвитку творчого потенціалу, самовираження;

• організація ситуацій успіху, розробка відповідних заходів для заохочення;

• демонстрація і роз’яснення позитивних зразків поведінки (черезособистий приклад, образи з художньої літератури, періодики, біографій видатних людей) тощо .

Такий підхід сприятиме поступовій орієнтації підлітка на самовиховання як важливий чинник попередження девіантної поведінки вмайбутньому.