4. Соціальне забезпечення в сша

Система соціального забезпечення в СІЛА складна і бага­тогранна. Єдиної загальнонаціональної централізованої систе­ми соціального забезпечення в США не існує. Вона утворюєть­ся з різних програм, регламентованих або федеральним законо­давством, або законодавством штату, або спільно федеральними органами і органами влади штатів. Окремі програми прийма­ються місцевими властями.

Державна система соціального забезпечення в США чітко розподіляється на два напрями: соціальне страхування і соці­альна допомога. Вони різняться між собою за джерелами фінан­сування. Виплати з соціального страхування проводяться зі страхових фондів, що утворюються за рахунок податку на соціальне страхування, який стягується з трудящих (частково із під­приємців). Державна допомога виплачується з бюджетних коштів: федерального бюджету, бюджетів штатів або місцевих органів влади.

Першим Законом про соціальне страхування став цивіль­ний закон, прийнятий 14 серпня 1935 р. З часом цей Закон до­повнився численними поправками, які запровадили нові фор­ми соціального страхування та новими положеннями. Законом 1935 р. було встановлено два види соціального страхування: у зв'язку зі старістю (пенсії) і безробіттям (допомога). Закон пе­редбачав також обмежені заходи допомоги деяким категоріям бідняків, таким, як інваліди і сироти. Пенсії вперше були вип­лачені в 1937 р. У 1939 р. була внесена поправка до закону про виплату допомоги у зв'язку з втратою годувальника сім'ї. Важ­ливим кроком щодо розширення державної системи соціально­го страхування була також поправка 1956 р., що передбачала виплату коштів у зв'язку з непрацездатністю, не пов'язаною з виробничою травмою. Страхування по інвалідності в результаті виробничої травми або хвороби, викликаної умовами праці, було віднесено до компетенції штатів. Значною подією стала також поправка 1965 р., що надала право на медичне страхування осо­бам у віці 65 років і старше (програма «Медікер»).

Всі види соціального страхування, передбачені законом 1935 р. і поправками до нього, прийнято об'єднувати під на­звою «Загальна федеральна програма» (ЗФП). Програми соці­ального страхування - це програми, до фонду яких одержувач допомоги (пенсії) сам робить попередній внесок, який має фор­му спеціального податку, що вноситься майбутнім одержува­чем або його працедавцем, або обома разом. Ця допомога розгля­дається швидше як право, ніж як привілей, і отримання її не є соціальною ганьбою. До програм соціального страхування відно­сять: страхування через старість (пенсії), страхування з втрати годувальника, страхування з безробіття, страхування з непра­цездатності, медичне страхування.

Медичне страхування. Виплати по медичному страхуван­ню мають подвійний характер. По-перше, підлягає відновлен­ню дохід, втрачений внаслідок тимчасової непрацездатності; по-друге, надаються кошти на оплату послуг для лікування хво­роби. Медичне страхування базується на надзвичайно високо­му рівні солідарності між соціальними групами з різним рівнем доходу та різного віку. Внески на медичне страхування сплачу­ють навіть ті, хто майже ніколи не хворіє, і ці внески їм не по­вертаються. Прикладом фінансування медичної допомоги з коштів громадян є США, де біля 90% американців користують­ся послугами приватних страхових компаній, витрачаючи на внески більше 10% сімейних прибутків. Прихильність до рин­ку і приватного медичного страхування на контрактній основі, орієнтація медичної допомоги на оптимальний обсяг при мінімальних витратах пов'язана з наявністю в країні переваж­но «іммігрантського» населення. Активізація суспільної діяль­ності в США в 1983 р. призвела до створення низки національ­них програм: медичної допомоги біднякам «Медікейд» і немо­лодим особам - «Медікер».

Медікейд. Це програма медичних послуг особам, які жи­вуть нижче за «межу бідності». її відмінність від програми Ме­дікер полягає в тому, що одержувач Медікейд не платить пода­ток, послуги, що надаються йому, цілком сплачуються бюдже­том. Влада кожного штату встановлює свій порядок, у резуль­таті в кожному штаті свій розмір і умови оплати медичних по­слуг для бідних. Програма у всіх штатах охоплює тих, хто отри­мує виплати з програм допомоги сім'ї з дітьми або за програмою гарантованого доходу.

Медікер. Це програма медичного обслуговування пенсіо­нерів. Вона була створена у 1965 р. За її умовами страхування розподіляється на основну і додаткову частини. Основна стра­ховка фінансується за рахунок податку на соціальне страхуван­ня. Ці гроші йдуть на оплату лікування в стаціонарі. Додаткове страхування є добровільним і фінансується за рахунок федераль­ного бюджету і внесків учасників. Воно сплачує амбулаторне лікування і консультативні послуги лікарів. Зрозуміло, що більшість американців вважають за краще мати і цей вид стра­ховки. При надходженні до стаціонару пацієнт вносить перший внесок (вартістю одного дня лікування). Якщо він виписується до закінчення 60 днів, то він більше нічого лікарні не винен. Якщо залишається більш за цей термін, то з 61 по 90 день його перебування оплачується з розрахунку 25% вартості лікуван­ня. Після закінчення 3-х місячного терміну наступає так зва­ний «резервний період» тривалістю 60 днів, яким можна кори­стуватися тільки один раз (у разі важкого захворювання) і за який пацієнт розплачується з розрахунку щоденної плати у розмірі 50% від первинного внеску.

У США існує дві форми приватного страхування: колек­тивна за місцем роботи та індивідуальна. Провідною формою є колективне страхування. Колективні договори між проф­спілками і підприємцями, як правило, передбачають певні соці­альні виплати і гарантії. Проте аналогічні види приватного стра­хування існують і в багатьох галузях і фірмах, де профспілки відсутні. Підприємці розглядають свою участь у різних при­ватних страхових «планах» як засіб закріплення на своїх підприємствах, перш за все, найбільш кваліфікованої робочої сили й адміністративного персоналу. Найбільш поширене ме­дичне страхування за місцем роботи: цим видом страхування в 1985 р. було охоплено близько 60% працюючих за наймом і членів їх сімей.

Велике значення для працюючих мають приватні пенсії. З 1950 р. число робітників і службовців, охоплених приватними пенсійними планами, виросло з 9,8 млн. до 35,8 млн. чол. Але, незважаючи на це, все ж таки приватна пенсійна система охоп­лює втричі менше число трудящих, ніж державна. Крім того, при нарахуванні державної пенсії враховується загальний стаж, незалежно від того, міняла людина роботу чи ні, а для отримання мінімальної приватної пенсії робітник або службовець повинні мати, як правило, 10 років безперервного стажу в одній фірмі.

Приватна пенсійна система певною мірою контролюється державою, перш за все, на основі двох законів: Податкового ко­дексу США 1954 р. (з поправками 1986 р.) і Закону про приват­не пенсійне забезпечення 1974 р. Спеціальне федеральне аген­тство стежить за платоспроможністю пенсійних фондів, що діють, визначає порядок і суму компенсації учасникам пенсій­них планів у разі банкрутства компаній.

Після війни в США у рамках системи приватного страху­вання набули поширення так звані додаткові виплати. Ці вип­лати включають оплату відпусток і лікарняних листів, додаткові виплати із безробіття, субсидії на продовження освіти, юридичні послуги. Вони варіюють і, як правило, надаються ви-сокооплачуваним категоріям працівників. Індивідуальне при­ватне соціальне страхування отримало значний розвиток лише в галузі медичного страхування. За останні роки відмічено та­кож серйозне зростання числа так званих індивідуальних пен­сійних рахунків. Приватне індивідуальне соціальне страхуван­ня досить дискримінаційне по відношенню до непривілейова-них і малозабезпечених верств населення, ніж колективне, ос­кільки кращу страховку можуть придбати лише люди з дохо­дом, як мінімум, вище середнього. До того ж плани широкого розповсюдження приватних індивідуальних пенсій відкрито розглядаються консервативними кругами США як альтернати­ва державній пенсійній системі, яку пропонується поступово демонтувати, передавши практично все соціальне страхування до рук приватного страхового бізнесу.

Страховий захист на виробництві має характерні особли­вості й завдання, що історично виокремили цей вид страхуван­ня в галузь. Цей вид страхування охоплює поряд із працівника­ми, які зайняті на роботах з важкими, шкідливими та небез­печними умовами праці, працівників усіх сфер економічної діяльності (найманих працівників фізичної та розумової праці, служниць, надомників, тимчасових працівників, членів сім'ї, зайнятих на сімейних підприємствах, а також учнів). Цей вид страхування поряд з виплатами, призначеними на відновлення втраченого заробітку, забезпечує організацію та оплату медич­ної допомоги та лікування постраждалих на виробництві; ши­рокий спектр послуг щодо медичної, професійної та соціальної реабілітації осіб, які втратили працездатність; систему заходів попередження нещасних випадків на виробництві та професій­них захворювань. Звичайно, пенсійне забезпечення за цим ви­дом страхування створює вищий рівень відновлення доходу, ніж у пенсійному забезпеченні по інвалідності внаслідок за­гального захворювання. На відміну від деяких інших видів стра­хування внески з цього виду сплачують, як правило, лише робо­тодавці. Працівники і держава не беруть участі у створенні стра­хових фондів. Страхові тарифи не є одноманітними та фіксова­ними для всіх галузей і підприємств. Основний критерій їх розміру - рівень професійного ризику в галузі та на підприємстві, що встановлюється відповідно до емпіричних даних про кількість нещасних випадків і професійних захворювань, ступінь втрати працездатності й рівень виробничої безпеки.

Страхування на випадок безробіття має багато спільного з попереднім видом страхування, тому що його кошти спрямову­ються як безпосередньо на компенсацію втраченого заробітку, так і на заходи запобігання безробіттю. Це програми зайнятості, підготовки і перепідготовки кадрів, сприяння створенню нових робочих місць тощо. Проте на відміну від страхування від нещас­них випадків тариф у страхуванні на випадок безробіття є єди­ним для всіх галузей. Це відповідає природі ринку робочої сили, де відбувається її постійний міжгалузевий рух. Кошти страху­вання на випадок безробіття формуються з внесків роботодавців, працівників і держави. Держава бере участь у виборі серед кон­куруючих установ лікарняної допомоги і фондів страхування.

Страхування по безробіттю здійснюється на федерально-штатній основі. Федеральним законом визначені загальні прин­ципи страхування по безробіттю, деталізовані потім законодав­ством кожного зі штатів. Штати визначають категорію осіб, які підлягають страхуванню, порядок отримання допомоги, їх роз­міри і терміни виплати. Фонди страхування по безробіттю утво­рюються в основному за рахунок податків з підприємців, розмі­ри яких встановлюються в процентному відношенні до виплаче­ної заробітної плати.

Іншою частиною американської державної системи соціаль­ного забезпечення є допомога бідним. Ця система отримала широкий розвиток з 60-х р. XX ст. під впливом масового соці­ального протесту. На відміну від соціального страхування для отримання допомоги в системі допомоги бідним не вимагається спеціальних попередніх внесків. Критерієм для надання допо­моги є саме нужденність. Для визначення ступеня нужденності у 1964 р. введено поняття «межа бідності». Автори, що розроб­ляли цей офіційний вимір бідності в країні, в своїх розрахун­ках спиралися на вартість мінімального прожиткового кошика для сім'ї з чотирьох осіб. Вони прийшли до висновку, що бідна сім'я витрачає на їжу одну третину своїх доходів і запропонува­ли визначати суму мінімального необхідного доходу для сім'ї шляхом потроєння вартості мінімально достатнього прожитко­вого кошика. Ця сума і отримала назву «межа бідності».

Програми соціальної допомоги. Головними вважаються такі: програма забезпечення гарантованого доходу, програма допо­моги бідним сім'ям, сім'ям з дітьми, продовольча програма, програма житлових субсидій і програма медичної допомоги (Медікейд). Програма забезпечення гарантованого доходу охоп­лює літніх, повних і постійних інвалідів і сліпих. Вона діє з 1974 р. За цією програмою вказаним категоріям населення фе­деральний уряд виплачує грошову допомогу, з тим, щоб забез­печити їм мінімум коштів для існування (так званий гаранто­ваний дохід). Цей мінімум встановлений на низькому рівні -приблизно 60% рівня доходу «межі бідності».

Штати мають право підвищувати розмір коштів з цієї про­грами за рахунок коштів зі свого бюджету. Розмір допомоги за­лежить від решти доходів одержувачів, доповнюючи їх до га­рантованого мінімуму. Рівень гарантованого мінімуму корек­тується рівнем інфляції, тобто підвищується в міру зростання індексу споживчих цін. Близько половини одержувачів за цією програмою, перш за все, літні люди. Багато хто має пенсії і за системою страхування, проте, останні настільки мізерні, що їм доводиться звертатися і за допомогою з бідності.

Інша програма допомоги, за якою надається грошова допо­мога, - це програма допомоги бідним сім'ям, сім'ям з дітьми. Як правило, допомогу за цією програмою отримують багатодітні сім'ї з низьким доходом, де голова сім'ї вдова, розлучена або мати-одиначка. У низці штатів право на виплати з цієї програ­ми надано бідним сім'ям, в яких голова сім'ї — безробітний.

Програма допомоги сім'ям з дітьми (ПДСД) - федерально-штатна, але головну роль в її здійсненні грає влада штатів. Вона встановлює критерії нужденності, відбору клієнтів, розмір до­помоги.

В рамках продовольчої допомоги найбільшого поширення набула програма продовольчих талонів. Найчастіше талони ав­томатично нараховуються сім'ям, які вже одержують кошти з програми гарантованого доходу і допомоги сім'ям з дітьми. Та­лони надаються безкоштовно (найбіднішим) або за зниженою ціною. Лише 40% бідних користуються продовольчими тало­нами. У літературі виділяють об'єктивні і суб'єктивні причини цього явища. До суб'єктивних причин відносять недостатню обізнаність, нездатність зібрати необхідні документи через без­порадність, старість, хвороби і ін. Багатьох лякає сама процеду­ра оформлення допомоги, вона дуже тривала і вимагає багато документів. Багатьом вона здається принизливою. До того ж, пройшовши через всі бюрократичні процедури, через короткий термін талони можна втратити в результаті зміни умов отри­мання допомоги, брак коштів. Є і інші продовольчі програми, наприклад, шкільні сніданки і продовольча допомога бідним матерям з немовлятами до року.

Житлові субсидії надаються сім'ям з низькими доходами і досягають у середньому 2 000 дол. на рік. Це небагато, оскільки вартість житла в Америці дуже висока. Житлові субсидії сім'ям, які мають у цьому потребу, надаються державними органами у кожному конкретному випадку.

Програмами соціального забезпечення керують різні дер­жавні органи. Всі федерально-штатні програми в адміністра­тивному відношенні підпорядковані владі штатів і здійснюють­ся відповідними органами.

Соціальні програми СПІА користуються підтримкою населен­ня. Програми соціального страхування володіють високим стату­сом соціальної респектабельності, оскільки всі, хто живе на заро­бітну плату регулярно вносять податки до відповідних фондів. На відміну від виплат з безробіття, програми для бідних не мають та­кого статусу, бо бідняки не платять спеціальних податків для от­римання допомоги і представляють меншу частину населення. Крім того, головні програми уніфіковані в загальнонаціонально­му масштабі: вони фінансуються і управляються федеральним уря­дом на основі єдиних, встановлених конгресом норм і критеріїв. Має значення і вік одержувачів допомоги. Одержувачі коштів для нужденних у більшості мають молодший вік, ніж одержувачі за системою страхування. Імідж одержувачів виплат з бідності знач­но погіршився в громадській свідомості, бо багато хто з них зовсім не працював або давно не працює. Все це сприяє тому, що програ­ми соціальної допомоги є уразливими для критики і, піддаються скороченню в першу чергу в періоди економічних спадів.