4.Філософське та літературознавче підґрунтя літератури кінця XX ст. (постструктуралізм, деконструкція, герменевтика) (на матеріалі творчості конкретного письменника).

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ (неоструктуралізм) — напрям, в який в 1970-і рр. трансформувався структуралізм. У 1980-і рр. поструктуралізм зімкнувся з постмодернізмом, що істотно ускладнило ідентифікацію. Варіантом поструктуралізму став деконструктівізм, що виник з робіт Ж. Дерріди і набув широкого поширення в США (П. де Ман, Р. Блум, X. Міллер). Поряд з течією (Д. Baттітo) герменевтики, поструктуралізм є основним напрямом філософії постмодернізму. Головними його представниками є Дерріда, М. Фуко, Ж.Ф. Ліoтap, Р. Барт, Ж. Делез і ін. Він виражає розчарування в класичному раціоналізмі, відкидає колишню віру в розум, науку і прогрес, виражає глибокий сумнів в можливості здійснення великих ідеалів гуманізму. У філос. плані поструктуралізм протиставляє себе перш за все ученню Г.В.Ф. Гегеля як вищій формі раціоналізму і логоцентризма. Разом із запереченням гегелівського абсолютного знання і сциентізма поструктуралізм ставить під сумнів можливість досягнення об'єктивного знання, оскільки всяке знання опосередковане мовою, залежить від культури і влади. Значне місце в поструктуралізмі займає тема кризи соціального статусу інтелігенції. Сартр був останнім «великим інтелектуалом», що вірив в якусь «справедливу справу», за яку варто боротися. Новий образ інтелектуала малює Фуко, що повністю приймає зміни, що відбуваються, в соціальному статусі інтелектуалів. Він виступає проти колишнього «універсального інтелектуала», який роздумує про долі світу, пророкуватиме, складає закони, оцінює і засуджує, засідає в суді над історією.

Фуко пропонує тип «специфічного інтелектуала», роль якого полягає не в тому, щоб говорити іншим людям, що вони повинні робити. Інтелектуалом є конкретна людина, яка нікого нічому не вчить, нікому не читає мораль, а просто лікує хворого, займається дослідженнями, пише книгу або вигадує музику.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ - філософське поняття, запропоноване М. Хайдеггером, введене в науковий обіг Ж. Лаканом і теоретично обгрунтоване Ж Дерріда. Відмінність деконструкції від багатообразних варіантів критики класичної філософії полягає в тому, що це не критика, не аналіз і не метод, але художня транскрипція філософії на основі даних гуманітарних наук, мистецтва і естетики, метафорична етимологія філософськиї понять; свого роду «негативна теологія», структурний психоаналіз філософської мови, симультанна деструкція і реконструкція, розбирання і збірка. Основні об'єкти деконструкції — знак, лист, мова, текст, контекст, читання, метафора. Деконструкція як загальний метод постмодерністського аналізу, застосовний до аналізу будь-якого феномену культури, будь-якого тексту, неминуче перетворюється на многосмисленний і безкінечний інтерпретативний процес, який релятівізує будь-який текст, будь-яке поняття, - і тому позбавляє сенсу проблему.

Таким чином, мова виявляється непостійним середовищем, вона не може безпосередньо нести сенс або істину. Звідси витікає найважливіша теза постмодернізму про несамотождественності тексту і про ненадійність знання, що отримується за допомогою мови, і як наслідок – про проблематичність тієї картини дійсності – епістеми, по М.Фуко, яка існує в ту або іншу історичну епоху.

ГЕРМЕНЕВТИКА (від грец. hermeneuo — роз'яснюю) — 1) мистецтво розуміння як збагнення сенсів і значення знаків; 2) теорія і загальні правила інтерпретації текстів; 3) філос. вчення про онтологію розуміння і епістемології інтерпретації. залучає філософська герменевтика, що розглядає все буття людське як вічний, безперервний процес розуміння, але не лише і не стільки тексту, а життя взагалі, і тому що набуває якогось сутнісного характеру. Загальнофілософська проблема герменевтики була поставлена в ранньому нім. романтизмі Ф. Шлегелем і розроблена Шлейермахером, крий був протестантським теологом і філологом-класиком одночасно.