Семінарське заняття 4

Тема 4. Право міжнародних договорів

1. Поняття, предмет, джерела та принципи права міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів - це найдавніша галузь міжнародного права, що виникла на найбільш ранніх стадіях його становлення. Появу першого міжнародного договору історики відносять до третього тисячоліття до нашої ери. В міру подальшого розвитку подібних відносин процес і процедури укладання міжнародних договорів (угод) розширювався, удосконалювався і набував усе більшого і більшого значення в загальній сфері розвитку міжнародного права. До нинішнього часу "право міжнародних договорів" як поняття (як це фіксується в різних літературних і правових джерелах) являє собою сукупність міжнародно-правових норм договірного і звичайного характеру, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права у питаннях укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, яка являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини держав та інших суб’єктів міжнародного права з приводу укладення, дії, зміни і припинення міжнародного договору.   Поряд із цим терміном у літературі часто зустрічаються і інші, наприклад, „міжнародне договірне право” та „міжнародне договірне право держави”. І якщо перше поняття є синонімом поняття „право міжнародних договорів”, то друге є значно вужчим і означає сукупність міжнародних договорів, укладених певною державою. Ця система норм є надзвичайно широкою, зокрема, Україна є учасником декількох тисяч міжнародних договорів, конвенцій, угод, протоколів тощо.

       Як галузь міжнародного права, право міжнародних договорів займає специфічне місце у системі міжнародного права. З одного боку, воно є самостійною галуззю міжнародного права, а з іншого – відіграє головну роль у регулюванні міжнародних відносин, визначаючи порядок утворення та реалізації переважної частини міжнародно-правових норм. Право міжнародних договорів є також основою міжнародного процесуального права, з ним так чи інакше пов’язане формування та функціонування всіх інших галузей та інститутів міжнародного публічного права.

Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні

Перший кодификаційний акт в області права міжнародних договорів був прийнятий у 1928 році на конференції американських держав. Ним стала Гаванська конвенція про договори, яка носила регіональний характер, тому що діяла лише в Латинській Америці.

Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).    Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”. Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України.

Генеральний принцип права міжнародних договорів — Pacta sund servanda – регулятор відносин між суб’єктами — учасниками таких відносин. Принцип виконання договору незалежно від внутрішніх умов держави. Принцип дії непереборної сили у договорах та врахування її при укладанні договору.

Pacta sunt servanda (с латинского «договоры должны соблюдаться»^[1]) основоположний принцип міжнародного права..

Означає добросовісне виконання своїх зобов’язань.

Принцип позволяет обеспечить предсказуемость, которая, в конечном счёте, выгодна участникам договора, поскольку позволяет внятно планировать действия и тратить минимум сил на подстраховку