5. Культури Південної Америки

У Південній Америці виділяють наступні культурні зони: 1) Центральні Анди (гірські райони Перу й Болівії й перуанське узбережжя); 2) Південні Анди (північна й центральна частина Чилі й північний захід Аргентини); 3) Північні Анди (Еквадор і Колумбія, за винятком територій, що відносяться до басейну Амазонки); 4) південь Центральної Америки (східні області Гондурасу, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама); 5) Венесуела й вся Гвіана; 6) Вест-Індія; 7) басейн Амазонки; 8) Східна Бразилія (нагір’я й узбережжя) і 9) південна частина Південної Америки (рівнина Гран-Чако, басейни рік Парана й Парагвай, аргентинська Пампа, Патагонія, Вогненна Земля).

У печерах перуанського високогір'я біля міста Уанкайо виявлені культурні нашарування, що містять наконечники метальної зброї й інші кремінні вироби, виготовлені методом оббивки й типові для мисливських культур епохи каменю. У прибережних районах Перу на поверхні було знайдено кілька наконечників, що дали підстави визначити час заселення епохою плейстоцену.

Архаїчна епоха представлена потужними черепашковими купами із зольними включеннями на північному узбережжі Перу. Культурні залишки цієї епохи датуються часом починаючи з 2500 р. до н.е. Жителі узбережжя Перу архаїчної епохи були рибалками й збирачами, а також вирощували місцеві боби, деякі коренеплоди й бавовну. Їм були знайомі примітивне ткацтво й плетиво. Житлами служили однокамерні землянки, оброблені зсередини галькою й глиною. Проста кераміка з'явилася тут біля 1200 р. до н.е.

У формативну епоху населення освоїло вирощування культурного маїсу, що з’явився тут біля 700 р. до н.е. Носії культури уака прієта займалися вирощуванням маїсу. Для підвищення родючості ґрунтів споруджували іригаційні канали, з цегли-сирцю зводили храми конічної форми. Високорозвинене в стилістичному відношенні мистецтво, головним елементом якого служив образ котячого хижака, знайшло втілення в різьблених зображеннях на кераміці, камені і кістці (стиль чавін).

Класична епоха в північній частині узбережжя Перу представлена цивілізацією мочіка, що охоплює, імовірно, період від рубежу нашої ери до 800 н.е.; її матеріальна культура й мистецтво багато в чому продовжують технічні й естетичні традиції формативного періоду. У моді була кераміка, виготовлена у формах, у тому числі посудини у вигляді людської голови. Метали, включаючи золото, білонові сплави, срібло й мідь, використовувалися для виготовлення прикрас і зброї. Споруджувалися величезні піраміди із сирцевої цегли. Почався процес концентрації населення в містах. Долини були захищені укріпленнями, що нагадують фортеці. Очевидно, то була епоха воєн, і в період свого найвищого розквіту цивілізація мочіка поширилася на все північне узбережжя Перу. Одночасно в центральних районах узбережжя існувала культура маранга, на півдні узбережжя – культура наска, у північних гірських районах – культура рекуай, а в горах на півдні – культура тіауанако.

У посткласичну епоху у результаті військового вторгнення мешканців гірських областей біля 800 р. багато цивілізацій класичної епохи на узбережжя Перу й у перуансько-болівійських Андах припинили своє існування або перетерпіли кардинальні зміни. Виникають царства: царство Чіму на півночі перуанського узбережжя, держава інків із центром у Куско, розташованому в гірських районах Перу. На початку ХV ст., швидко поширившись із району Куско по території інших державних утворень на території Перу, інки створили єдину імперію від Північного Еквадору до центральних областей Чилі. В 1532 Атауальпа, останній правитель держави інків, був захоплений і вбитий загоном Франсиско Пісарро, і влада над величезними володіннями імперії перейшла до іспанців.

На території Чилі (Південні Анди) сліди найдавніших поселень відомі ще з епохи каменю. Зокрема це стоянка Аямпітін, що датується приблизно VІ тис. до н.е. В архаїчну епоху давні мешканці узбережжя, чиє господарство базувалося на рибальстві й збиранні, користувалися рибальськими гачками, зробленими з черепашок або з полірованого кам'яного грузила й міцно прив’язаного до нього вістря з кістки або рослинної колючки. Виготовляли вони й шліфовані кам’яні посудини.

У формативну епоху населення займалося землеробством і виготовляло просту кераміку. Пізніше в цьому регіоні з’явилася поліхромна й двоколірна писана кераміка. Приблизно в той же час у внутрішніх оазисах пустелі на півночі Чилі вперше з'явилася культура атакаменьо. Носії даної культури займалися землеробством й розведенням лам і альпака. Їхні селища, обгороджені стіною, являли собою невеликі скупчення кам’яних будинків. Крім кераміки ці люди виготовляли різні господарські й ритуальні предмети з різьбленого дерева й вичиненої шкіри. Культура, подібна до атакаменьо, виявлена й у посушливих гористих провінціях на півночі Аргентини, але тут селища, як правило, були більші й розташовувалися поблизу споруджених на вершинах пагорбів укріплень. Чилійських носіїв культури атакаменьо і їхніх аргентинських сусідів підкорили спершу інки, а потім іспанці.

На території Панами, Коста-Ріки, Нікарагуа й Східного Гондурасу знайдено сліди перебування людей, які пройшли всі етапи розвитку: від споживаючих до відтворюючих форм господарювання. До числа найбільш відомих належить панамська культура кокле. В одному з могильників цієї культури знайдено гробниці із надзвичайно пишними похованнями вождів. У могили були кинуті тіла їхніх дружин і слуг. Типовим поховальним інвентарем були шліфовані й вставлені в золото камені, у тому числі смарагди. Знахідка свідчить про існування багатих, хоча й невеликих царств.

У Венесуельсько-Гвіанській зоні сліди кам’яної епохи – у тому числі виготовлені технікою оббивки кварцитові наконечники для метальної зброї – знаходять на стоянці Ель-Хобо на північному заході Венесуели.

Землеробські культури з’являються в цій зоні у 700 р. до н.е. у нижній течії ріки Оріноко. Кераміка в цих культурах представлена посудинами простих форм. У ранній час для неї характерна білий розпис по червоному тлу, але поступово цей тип декору змінюється широкими лініями, нарізкою й наліпами у вигляді звіриних фігур. Кераміка з врізним і рельєфним декором поширилася на схід, по узбережжю Гайани; вона ж знайдена й значно на захід – біля озера Валенсія.

Найдавніша керамічна традиція у Вест-Індії тісно пов’язана з культурою саладеро в низов’ях басейну Оріноко. Землеробство, засноване на розведенні маїсу й маніоку, було занесено на острови аравакськими племенами. Саладерська кераміка з білим розписом по червоному тлу, проникнула на острів Тринідад і Малі Антильські острова, досягла потім і Пуерто-Ріко.

Басейн Амазонки. На території тропічних низин басейну Амазонки і її приток відсутні виразні наземні пам’ятки доісторичної епохи. Будівлі тут споруджували з дерева й інших недовговічних матеріалів, не зводилося й великих штучних насипів. Населення було досить численним. Серед індійського населення цієї зони представлені тупи, араваки, каріби й племена інших мовних груп. Індіанці, що жили в дельті Амазонки і по її середній й нижній течії, незабаром після завоювання, були асимільовані португальцями. Населення, що жило вище по Амазонці і її численних притоках, аж до теперішнього часу продовжувало вести традиційний спосіб життя.

На острові Маражо й інших островах дельти Амазонки виявлено ряд культур. Індіанці, що створили ці культури, жили в невеликих селищах, займалися полюванням і рибальством. Вони виготовляли просту кераміку, прикрашену врізним орнаментом.

На зміну цьому населенню прийшли носії культури маражоара. Це були землеробські племена, в основному, імовірно, що спеціалізувалися на розведенні маніоку. Розмір їхніх поселень, що збереглися у вигляді невеликих житлових пагорбів, свідчить про наявність постійного населення чисельністю в 200-300 чоловік. Померлих ховали під земляними насипами поза поселенням. Їхня кераміка має вишуканий декор у вигляді різьблених і виїмчастих ліній, а також червоного, білого й чорного розпису. Серед посудин численні великі поховальні урни. Культура маражоара зникла настільки ж раптово, як і з’явилася. Культури цього регіону, що відносяться до кінця доісторичної епохи, зберегли у своїй кераміці деякі маражоарські стилістичні й технологічні традиції, але в цілому їхній спосіб життя був ближчим до способу життя мисливців і рибалок більш ранньої архаїчної епохи.