Лекція 5. Європа та близький схід в епоху неоліту План:

1. Загальна характеристика епохи неоліту. ,,Неолітична революція”.

2. Зародження неоліту на Близькому Сході

3. Неоліт Європи.

Література:

І.Г. Шовкопляс Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. – С. 60-64, 70-7353-59.

Всемирная история: В 10-ти т. – Т.1. – М.: Гос. Изд-во полит. Литературы, 1955. – С. 106-128.

Монгайт Л.А. Археология Западной Европы: В 2 кн. – М.: Наука, 1973. – Кн.1. Каменный век. – С. 196-247.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Натуфійська_культура)

http://bibliofond.ru/view.aspx?id=452717

http://www.celtica.ru/content/view/26/160/

Марджори, Чарльз Квенелл Первобытные люди. – М.: Центрполиграф, 2005 //bibliotecar. ru /Central. Yudi/9 htm

Археология: Учебник / Под ред. академика РАН В.Л. Янина. – М.: Изд. Моск. ун-та, 2006. – С. 113-147.

Титов В.С.История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. – Т.1.Ч.І. Гл. 2.1. // http // gumilevicha. culichci. net / HEU. 1101 htm

1. Загальна характеристика епохи неоліту. ,,Неолітична революція”

Неоліт – новий кам’яний вік, хронологічно йде за мезолітом і передує епосі появи перших металів. Слово ,,неоліт” у другій половині ХІХ ст. увів Дж. Леббок, що використовував новогрецький термін, що означав ,,новий кам'яний вік”. Леббок усього лише дав назву періоду, відомому за знахідками кам’яних знарядь певного характеру, що відрізнялися від знарядь, характерних для попереднього етапу, у термінології Леббока – палеоліту (давнього кам’яного віку), коли їх обробляли винятково технікою оббивки.

На території Східної Європи неолітичний період датується серединою VІ–IIІ тис. до н.е.; у країнах Стародавнього Сходу ця епоха розпочинається у VIII–VІІ тисячоліттях до н.е. Неоліт характеризується значними зрушеннями в розвитку економіки і соціальних відносин. Саме в неоліті людина переходить від виключно привласнюючих способів добування засобів існування (мисливство, рибальство, збиральництво), що панували досі протягом довгих тисячоліть, до нових, відтворюючих форм господарства (землеробство і скотарство).

Важливі перетворення в господарській діяльності неолітичної людини (приручення тварин, винайдення землеробства), як і досягнення в розвитку техніки виготовлення знарядь, інколи називають ,,неолітичною революцією”. Вираз ,,неолітична революція” був уведений в обіг Г.Чайлдом для позначення процесу виникнення ,,самодостатніх суспільств, що виробляють продукти харчування”. У цьому терміні виражена ідея про те, що в порівнянні з попереднім періодом дикості, заснованим на полюванні й збиранні, що зайняв приблизно півмільйона років, успішне освоєння виробництва продуктів харчування (що включало доместикацію тварин і рослин) відбулося по-революційному раптово.

Скотарство виросло із мисливства і було справою чоловіків, бо вони добре розумілися на звичках тварин і могли легше їх приручити. Майже всі великі господарські тварини – бик, свиня, коза, вівця – були приручені в неоліті. Шляхи і послідовність одомашнення тварин у різних народів були різні. На Іранському нагір'ї і Передньому Сході ще в кінці X – на початку IX тисячоліття до н.е. були приручені вівця і коза; бик і свиня стали свійськими тут значно пізніше – у VIII тисячолітті до н.е. У межах півдня Східної Європи було навпаки: першими свійськими тваринами стали бик і свиня, їх приручення, як згадувалося вище, розпочалося ще наприкінці мезоліту. Вівця й коза були одомашнені лише наприкінці V тисячоліття до н.е.

Землеробство виникло зі збиральництва, яким займалися переважно жінки, що поступово від збирання корисних рослин перейшли до їх вирощування. Землю обробляли палкою-копалкою. Вирощування культурних злаків – пшениці, ячменю вперше розпочалося на нагір’ях Західного Ірану, Малої Азії і Палестини, де росли дикі предки пшениці і ячменю. В Європі лише на Балканах відома дика пшениця-двозернянка. Розвивається і рибальство. Влітку рибу ловили сітками, а взимку, під льодом, – загорожами і вершами.

У техніці виготовлення знарядь з’являються нові прийоми: розпилювання, шліфування каменю, наприкінці неоліту – свердлення. Саме ці нові способи обробки каменю і дали назву всьому періоду (нео – новий). У техніці шліфування виготовлявся також і кам’яний посуд. Крем’яні знаряддя, що з’явилися за попередніх епох, удосконалюються, створюються нові. Значного поширення набувають інструменти для обробки дерева: сокири і тесла, що нерідко виготовляються тепер у техніці шліфування. Широко використовуються крем’яні ножі і вістря списів і стріл з двобічною оббивкою. З’являються булави і так звані човники, призначення яких невідоме. Не виходять з ужитку і мікроліти. Серед знахідок – велика кількість скребків, різці трапляються рідше.

Знаряддя праці. З формальної точки зору, перші землеробські громади можна вважати неолітичними з тієї причини, що основні знаряддя праці й предмети озброєння як і раніше робилися із кременю й інших порід каменю, хоча ці громади, безумовно, існували одночасно із цивілізаціями, що вже освоїли метал, й іноді запозичували в них металеві предмети. Хліборобові були потрібні кам’яні сокира й тесло, щоб зрубати дерева для розчищенні поля, підготувати колоди для будівництва й т.п. Хоча господарське життя як і раніше було підпорядковане завданню виживання й відрізнялося слабким ступенем поділу праці, а кожна громада забезпечувала продуктами головним чином саму себе, нестача у знаряддях для рубання дерев і обробки деревини була настільки великою, що в деяких районах Європи в рудниках або шахтах спеціально добували кремінь або інший камінь і робили заготовки сокир і тесел, які продавали в далекі області за сотні кілометрів. Точно так само раковини молюска Spondylus Gaederopus, використання яких як особиста прикраса міцно вкоренилося в культурі Подунав’я, потрапляли зі Східного Середземномор’я далеко на захід – у Північну Італію, долину Рейну й Центральну Францію.

Знайдено зернотерки (знаряддя з двох каменів, між якими розтирали зерно). Знаходять сітки, які використовувалися ще в мезоліті, голки для в’язання сіток.

Важливою рисою неоліту є поява глиняного посуду – кераміки. Кераміка – одне із значних досягнень людської культури. Вона значно сприяла покращенню умов життя людини, зокрема, дала можливість робити більші запаси продуктів харчування та вживати варену їжу. З появою глиняного посуду значно збільшується осілість людей. На Передньому Сході поява кераміки датується VIII–VII тисячоліттями до н.е. В межах Східної Європи глиняний посуд з’являється в VI тисячолітті до н.е. Він мав просту форму, був гостродонний і погано обпалений. Ліпили його з глиняних качалочок так званим джгутовим способом. Гостродонний посуд було легше виліплювати. Обпалювався він на відкритих вогнищах догори дном. У таких горщиках на примітивних відкритих вогнищах швидше закипала вода. З часом техніка виготовлення кераміки вдосконалювалася. У глину домішували траву, полову, товчені черепашки, пісок.

Посуд покривали орнаментом. Особливо був поширений візерунок з відтисків гребінцевого штампу, прокреслених ліній, ямок, наколів тощо. За технологією, формою, орнаментацією глиняний посуд у різних племен чи їх груп був далеко не однаковим, бо кожна група первісного населення робила все це часто по-своєму. Тому для вчених такі знахідки мають дуже важливе значення, оскільки допомагають за типами кераміки визначати район поширення культури окремих племен, територію їх розселення.

Типи посуду. Точно виявити азіатські джерела керамічного посуду, характерні для тієї або іншої неолітичної культури в Європі, можна лише в окремих випадках; як правило, європейський посуд відрізняється явною своєрідністю, причому іноді зовсім очевидний вплив некерамічних прототипів. Наприклад, відзначалося, що деякі посудини культури сескло в Греції своїм візерунком нагадують посудини з березової кори; дунайський посуд, прикрашений спіральним меандром, нагадує за формою гарбуз; кераміка середньонеолітичного періоду із Центральної Німеччини й Данії подібна до плетених кошиків; нарешті, деякі західні посудини відтворюють форму шкіряних місткостей. Це дозволяє думати, – якщо не брати до уваги середземноморський посуд, прикрашений відбитками зазубрених раковин і розповсюджений від Сирії до Західного Середземномор’я, або близькість ранньої писаної кераміки із Греції до анатолійської і північно-месопотамської, – що неолітичні культури Європи були утвореннями досить самобутніми, хоча й виниклими під впливом зовнішнього імпульсу. Справді, встановлено, що неолітична відтворююча економіка проникла в деякі регіони Європи на докерамічній стадії й що, коли хлібороби в різних областях освоювали виробництво кераміки, вони використовували як зразки звичні для них усілякі некерамічні місткості. Серед різних мешканців неолітичної Європи, що виготовляли кераміку, можна виділити групи – серед них придунайську, – господарство яких було майже винятково виробляючим, або ж такої групи – наприклад, жителів регіону Швейцарії, – які значною мірою продовжували залежати від полювання й рибного лову, а також тих субнеолітичних мешканців Скандинавії й Північної Росії, які вже сприйняли виготовлення кераміки, але були нездатні освоїти землеробство.

Види поселень. Утворення пагорбів, або телів, внаслідок тривалого перебування людини на одному місці – звичайне для Західної Азії явище, однак воно характерне й для окремих областей на південному сході Європи: у Греції, Болгарії, Югославії, Румунії й Угорщині. В інших областях люди як правило, міняли місця перебування, хоча через певний час найчастіше поверталися на колишні поселення. Житла на більшій частині території Європи були прямокутні в плані, мали дерев’яний каркас і двосхилий дах. У Центральній Європі, у ранніх хліборобів Подунав’я, такі будинки могли мати довжину 45 м і більше й майже неодмінно включали як житло, так і комори й приміщення для худоби. У лесовому ґрунті дерев’яні будівлі можна простежити лише за слідами в землі; але в Південній Німеччині й Швейцарії по берегах давніх озер у вологому середовищі добре збереглися цілі яруси будівель. Як правило, селища неолітичних хліборобів складалися із цілої сукупності будівель. Спочатку вони найчастіше не мали укріплень, але в міру загострення боротьби за території виникла необхідність оточувати селище валом, ровом або частоколом.

Поховання. В епоху раннього неоліту мешканці Центральної Європи ховали своїх померлих в індивідуальних ґрунтових могилах, як правило, на цвинтарях, що примикали до поселення. Найдавніші неолітичні поховання носіїв культури кубків з високою шийкою, що жили в Північній Німеччині й Західній Балтії, – також індивідуальні, хоча могили іноді обкладали кам’яними плитами або галькою і нагадували планування будинків.

Згодом багато неолітичних племен Західної й Північно-Західної Європи освоїли практику колективних поховань, що вперше склалася в мешканців Месопотамії, що використовували метал. Гробниці, у багатьох регіонах мегалітичні конструкції, мали форму довгих галерей і з’єднаних камер із вхідним коридором, причому всі споруди перекривалися курганним насипом. Мегалітичні колективні гробниці були широко поширені на Іберійському (Піренейському) півострові, у Франції, Ірландії й у західній і північній частині Британських островів; зводилися такі гробниці й у Західній Балтії. Праця, вкладена неолітичними хліборобами в спорудження величезних гробниць, незаперечно свідчить про існування релігійних вірувань. Інший доказ їхнього існування можна знайти в культових пам’ятках, відкритих на Британських островах і що включають розташовані кільцем або підковою ритуальні ямки, оточені валами й ровами. У той же час художня творчість перебувала в глибокому занепаді й проявлялося головним чином у створенні орнаментів на посуді й виготовленні культових предметів, у тому числі статуеток.