Днепропетроє

17

На велику повагу заслуговує й учень М. М. Кулешова — про­фесор І. Г. Строна. Попри всі негаразди, які довелось йому до­лати, зумів зберегти для нас насіннєзнавство як науку, істотно доповнивши його новими розробками й напрямами.

Водночас із харківськими вченими плідно працювали й оде­ські фахівці. Серед них відзначався подвижницькою працею аг-роном-насіннєвод Е. О. Бичихіна. Вона зуміла належним чином організувати насіннєвий контроль на теренах південної Украї­ни—в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях. Ство­рена нею в 1919 р. Одеська контрольно-насіннєва станція за­ймалася не лише оцінкою якості насіння (наприклад, у 1925 р. випробувано 1804 зразки, проведено 4157 контрольних аналі­зів), а й науковою діяльністю. Вчені вивчали біологічні власти­вості насіння періоду післязбирального дозрівання, лаборатор­ної й польової схожості тощо. З 1924-го по 1930 рр. співробітни­ки станції опублікували 12 наукових праць, серед яких на особливу увагу заслуговує методичний посібник «Оцінка якості звичайно­го й сортового посівного матеріалу». Викладеними тут рекомен­даціями користувались усі контрольно-насіннєві станції аж до прийняття загальносоюзного стандарту на методи випробування насіння.

Події 1917—1918 рр. негативно вплинули на стан насінництва в Україні: на насіннєвому ринку панувала спекулятивна торгів­ля, поширювалась фальсифікація насіння. І хоча робота раніше організованих станцій поступово відновлювалась, безладно ви­никали нові станції різних відомств, кожна з яких працювала сама по собі. А тому вкрай необхідним було прийняття ефекти­вних заходів щодо налагодження єдиного насіннєвого контро­лю, його впорядкування та науково-методичного забезпечення. Саме з цією метою в 1921 р. скликається в Києві нарада праців­ників контрольно-насіннєвих станцій України. На ній значна увага приділяється створенню єдиної системи державного конт­ролю насіння у вигляді мережі центральної, обласних та район­них контрольно-насіннєвих станцій, об'єднаних організаційно та науково-методично. Функцію центральної станції тимчасово покладають на Харківську контрольно-насіннєву станцію. Тут розроблялись загальні принципи та заходи щодо організації кон­трольно-насіннєвої справи в Україні, в основу яких покладено, зокрема, рішення загальноукраїнської наради з питань контроль­но-насіннєвої справи, шо відбулася в лютому 1925 р. в Харкові.

Постановою Раднаркому УРСР від ЗО січня 1926 р. «Про дер-

18

давшій контроль насіннєвого матеріалу в торгових підприємст­вах» уже офіційно засновується єдина мережа державних насін­нєвих контрольних станцій, організаційно та методично підпо­рядкованих центральній та обласним одиницям з правом видачі (і тільки ними) насіннєвих сертифікатів. Важливим положенням цієї постанови було те, що «усі установи, організації, приватні підприємства та особи, які займаються у вигляді промислу тор­гівлею посівним матеріалом, зобов'язані гарантувати спожива­чеві схожість посівного матеріалу, його чистоту та відсутність шкідливих засмічувачів відповідно до норм, встановлених На­родним комісаріатом землеробства, а відносно насіннєвого ма­теріалу й сортову його назву». Аналогічні заходи в СРСР вжива­ються з 1928 р., в республіках Закавказзя— з 1930 р.

Така організація контрольно-насіннєвої справи, давши змогу піднести її на більш високий методичний рівень, надати їй дові­р'я з боку виробників та споживачів насіння, стала водночас перешкодою на шляху будь-яких фальсифікацій і відчутним по­штовхом до розвитку контрольно-насіннєвої справи. Особливо в Україні, де вже в 1930 р. функціонувало 23 контрольно-насіннєвих станції.

Того ж року зроблена перша спроба встановити загальносою­зні офіційні правила аналізу насіння: приймаються «Правила з випробування якості посівного матеріалу».

У 1932 р. всі контрольно-насіннєві станції об'єдналися в єди­ну систему — Всесоюзну державну насіннєву інспекцію з підпо­рядкованими їй республіканськими, обласними й районними кон­трольно-насіннєвими лабораторіями. Перед ними ставилися за­вдання щодо забезпечення перевірки всіх насіннєвих фондів. Такий контроль мав не допускати висіву некондиційного насін­ня. У 1965 р. контрольно-насіннєві лабораторії було реорганізо­вано в державні насіннєві інспекції, їхня діяльність спрямовува­лась на посилення насіннєвого контролю, зберігання та підго­товку посівного матеріалу. Крім цього, насіннєві інспекції контролювати вирощування насіння безпосередньо в господар-

Іствах, а також— апробацію сортових посівів. З реорганізацією контрольно-насіннєвої служби змінювалась не лише система насіннєвого контролю, водночас удосконалю­вались посівні стандарти, підвищувались вимоги до якості на­сіння.

Початком планомірної роботи в галузі стандартизації насіння став 1925 р. Після організації при Раднаркомі СРСР Комітету із

19

стандартизації вже через рік з'являються перші офіційні стан­дарти. Серед них — стандарт на насіння пшениці (ОСТ — 1. Пше­ниця. Селекційні сорти. Номенклатура). У 1934 р. розроблено перший стандарт (ОСТ/ВКС 7014) на методи лабораторного ана­лізу насіння.

Тоді ж затверджено 23 стандарти на насіння зернових, зерно­бобових та олійних культур, а ще через рік — стандарт ОСТ/ВКС 8551 «Норми на сортове й рядове насіння». Згодом в останньому документі виявлено серйозні недоліки, оскільки запропоноване нормування посівних якостей не відповідало реальним умовам виробництва в окремих регіонах СРСР. До того ж у посівному матеріалі допускався великий вміст бур'янів і сажкових утво­рень. Тому у 1938 р. цей стандарт замінено на «Тимчасовий по­сівний стандарт на насіння зернових і зернобобових культур». У 1939 р. на території СРСР введено «Тимчасовий стандарт на сор­тові якості насіння зернових культур». Через 2 роки замість цих тимчасових стандартів прийняті ГОСТ 651-41 «Насіння зерно­вих і зернобобових культур. Сортові і посівні якості» і ГОСТ 662-41 «Насіння еліти зернових і зернобобових культур. Сортові і посівні якості».

У 1940 р. вводяться нові «Правила аналізу насіння», які в 1949 р. оформлені як ГОСТ 5055-49, а 1956 і 1966 рр. — відпові­дно - ГОСТ 5055-56, ГОСТ 12036-66 і ГОСТ 12047-66. Останні майже без змін переоформлені в ГОСТ 12036-85 «Насіння сіль­ськогосподарських культур. Правила приймання і методи відби­рання проб», ГОСТ 12037-81 «Насіння сільськогосподарських культур. Методи визначення чистоти та відходу насіння», ГОСТ 1038-84 «Насіння сільськогосподарських культур. Методи визна- І чення схожості» та ін. (у тому числі стандарти на методи визна- І чення життєздатності, вологості, маси 1000 насінин, правдивос- І ті, зараження насіння хворобами та заселеності шкідниками). Ці стандарти в Україні та більшості країн СНД поки шо чинні й досі.

Стандарти на норми посівних якостей насіння, шо були вве­дені на території СРСР у 1941 р., переглянуті в 1963 р., і замість , них затверджено ГОСТи на кожну культуру або групу культур. З кожним переглядом стандартів вносились певні доповнення до них, але вони малоістотні. Більшість положень і нормативів запи­шались незмінними, переносились з одних стандартів до інших.

Для виправлення такого становища в 60-х роках при галузе­вих науково-дослідних установах організовують лабораторії на-

20

сіннєзнавства. Наукову тематику координував відділ насіннєзнав­ства Українського науково-дослідного інституту рослинництва, селекції й генетики ім. В. Я. Юр'єва. Керував цим відділом про­фесор І. Г. Строна.

Протягом 60-—80-х років співробітники лабораторій провели велику експериментальну роботу. На підставі результатів дослі­джень науковцями внесено чимало пропозицій щодо поліпшен­ня стандартів, уточнення норм якості насіння.