9,6 Ц/га. У Черкаській та Івано-Франківській областях озимий ріпак дає по 13,2—14,5 ц/га.

Для поліпшення стану справ з олійними культурами потрібно приділяти їм більше уваги, вдосконалювати технологію вироб­ництва насіння.

РОЗВИТОК НАСІННИЦТВА Й НАСІННЄЗНАВСТВА

--------------------------------------■ * ■-----------------------------

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Насінництво — спеціальна галузь сільськогосподарського ви­робництва, яка забезпечує: розмноження високоякісного сорто­вого насіння; збереження в процесі розмноження морфологіч­них ознак, біологічної чистоти й сортової якості; формування високих урожайних і посівних якостей.

Історики вважають, що людина існує 700 тис. років, а насін­ня було висіяно вперше лише 20 тис. років тому. До цього часу людина користувалася тим, що росло в природі.

Насінництво тісно пов'язане з селекцією: селекціонери ство­рюють сорти, а насіннєводи їх розмножують. Тому становлення насінництва відбувалося паралельно з селекцією.

Розвиток капіталізму наприкінці XVIII і на початку XIX ст. у Західній Європі, особливо в Англії, відкриття нових ринків вна­слідок створення всесвітнього господарства дало нові стимули для розвитку сортового насінництва як прибуткові статті сіль­ської галузі. Підвищується інтерес до виведення нових сортів сільськогосподарських рослин. Виникають крупні насіннєві фір­ми. У 1727 р. під Парижем засновують знамениту насіннєву фір­му «Вільморен». яка існує й досі. Протягом XIX ст. виникають тисячі крупних і дрібних насіннєвих фірм у Німеччині, Англії, Сполучених Штатах Америки.

В Україні насінництво польових культур зародилося у другій половині XIX ст. Окремі насінницькі господарства почали роз­множувати й поширювати місцеві сорти-популяції сільськогос­подарських культур. Однак за умов відсталого селянського гос­подарства систему насінництва створено не було.

Насінництво соняшнику розпочалося в Росії та Україні після того, як у 1829 р. селянин слободи Олексіївна Воронезької гу­бернії Д. Бокарьов знайшов спосіб вижимати олію з насіння со­няшнику. Односельці Бокарьова почали дружно сіяти соняш-

12

ник, і посіви цієї культури швидко розповсюдились в Україні, Саратовській губернії, Західному Сибіру, куди він перекочував разом з пересельцями з України.

У 1841 р. «Одесский вестник» повідомляє про те, шо сардин­ський віце-консул в Одесі Жерболіні відправив з Маріуполя за море 2000 пудів соняшникової олії, скоро ще буде відправлено 3500 пудів.

На початку XX ст. культура соняшнику занепала. До цього призвело те, що ця рослина почала сильно уражатися міллю й вовчком. Часто врожай насіння знищувався повністю. І лише в 1912—1913 рр., коли на Харківській дослідній станції створили стійкі проти вовчка й молі сорт Зельонка 76, а на Саратовській дослідній станції— Саратовський 169, посівні площі соняшнику почали зростати, попит на його насіння збільшувався.

Другий занепад культури соняшнику відбувся в 1927—1939 рр. Саме тоді з'явилася нова раса вовчка, якій академік Л.О. Жда-нов дав назву «злая заразиха». Рослини соняшнику гинули пов­ністю, і вже йшлося про заміну цієї рослини на якусь іншу, наприклад, сафлор. Академік Жданов і врятував культуру со­няшнику, коли в 1934 р. створив стійкі проти вовчка раси Б сорти Жданівський 8281, 6432 та ін.

Промислове насінництво рицини розпочалося лише в 1916 р. на Кавказі та в Туркестані. Пізніше насіння цієї культури виро­щували в Україні.

Ріпак— дуже давня культура. У Де-Кандоля є свідчення про те, що ця рослина була відома ще за 4 тисячоліття до нашої ери. У середині XIX ст. ріпак, а також гірчиця були значно розповсюдже­ні в Європі. Площа під ріпаком у Німеччині досягала 300 тис. га.

В Україну ріпак проник з Німеччини через Польщу ідо 1917 р. залишався основною олійною культурою з площею 30—40 тис. га. Посіви соняшнику до 1910 р. займали невелику площу — близь­ко 10 тис. га.

У 1925 р. вирощуванням насіння ріпаку в Україні зайнялися господарства «Укрсовхозоб-ьединения». Для стимуляції розши­рення селянських посівів було введено систему контрактації.

Гірчицю сизу завезли до Нижнього Поволжя з Азії як бур'ян, що засмічував насіння льону й проса. Місцеве населення, оці­нивши олійні якості цієї рослини, наприкінці XVIII ст. стало вводити гірчицю сизу в культуру. Від поселення Сарепта, що І перетворилося в центр вирощування насіння гірчиці, сиза гір-I чиця отримала нову назву — сарептська.

13

Невибагливість до тепла, скоростиглість, здатність рости на засолених ґрунтах сприяли розповсюдженню цієї культури в ба­гатьох регіонах.

Льон — культура досить древня. Людина неоліту вже вирощу­вала його. Сліди культури льону виявлено в палеонтологічних знахідках бронзового віку. Найбільші знахідки льону відносять­ся до залізного віку. У цей період його культивували вже по всій Європі. На території Німеччини знайшли залишки хліба, виго­товленого із суміші грубо розмелених зерен пшениці, пшона й насіння льону.

У Геродота є згадки про вирощування льону слов'янськими племенами, які селилися на східній частині Європейської рівни­ни ще до утворення Київської Русі.

В Україні льонарство має два напрями: на Поліссі в основно­му сіють льон-довгунець, у насінні якого міститься до 40% олії, а в південних районах— сорти льону олійного для отримання олії, вміст якої досягає 44—50%.

Сою дуже давно сіяли в Китаї, Індії, Кореї, Японії. Як її вирощували в Росії, біля річки Амур, писав Троянов у 1643 р. Про перші спроби вирощування сої в Херсонській губернії ві­домо з публікацій 1874 р. А в 1878 р. у Полтавській губернії зібрали по 144 пуди насіння сої з десятини (близько 9 ц/га). У цей же час сою сіяли в Чернігівській губернії. Розповсюджен­ню культури сої в Україні перешкодила відсутність сортів, при­стосованих до місцевих умов. І лише перед Великою Вітчизня­ною війною, з їхньою появою, сою в Україні почали висівати на великих площах.

Рижій— культура молода. Це був бур'ян, що засмічував, в основному, льон. У другій половині XIX ст. рижій увійшов у культуру. Перші відомості про неї на території колишнього Со­юзу відносяться до періоду з 1880 по 1886 рр. Перед Великою Вітчизняною війною частка посіву рижію в Україні досягла 10% усієї площі в Союзі.

Науково-обгрунтована система насінництва всіх сільськогос­подарських культур в Україні, як і на всій території колишнього Союзу, почала діяти з 1937 р., з прийняттям відповідної поста­нови уряду. Основою первинних ланок насінництва стало ство­рення насіння еліти, головним принципом якого був безперерв­ний поліпшуючий добір кращих рослин сорту.

З селекційної установи насіння еліти через систему «Загот-зерно» надходило на насіннєві ділянки районних насінницьких

14

господарств (райнасінгоспів). Тут вирощували насіння І репро­дукції, щоб наступного року забезпечити власні потреби на пев­ні сорти для всієї площі.

Вирощене в райнасінгоспі насіння II репродукції через заго­тівельні організації надходило на насіннєві ділянки колгоспів і радгоспів, а потім його висівали на товарних площах до VII ре­продукції. За цією системою господарства поновлювали насіння кожної культури 1 раз на 4 роки насінням вищих репродукцій.

Недоліком такого порядку була багатоступінчастість, що при­зводила до знеособлення відповідальності виконавців, знижен­ня посівних якостей і сортових властивостей насіння. Тому в 1960 р. в Україні затверджують нову систему насінництва. Еліт­не насіння або насіння І репродукції з науково-дослідних уста­нов та учгоспів вузів і технікумів надходило безпосередньо до колгоспів і радгоспів для висівання в насінницьких бригадах і відділках. Тут еліту розміщували на ділянках розмноження й одер­жували І репродукцію, а на другий рік на насіннєвих ділянках — II репродукцію, після чого використовували для висіву на товар­них площах III репродукцію.

З більшості сільськогосподарських культур сортооновлення передбачалося проводити насінням еліти або ї репродукції 1 раз на 4—6 років на насінницьких ділянках.

За умов інтенсифікації сільськогосподарського виробництва потрібно було перевести насінництво на промислову основу. За пропозицією Міністерства сільського господарства України та Миронівської селекційної дослідної станції Кагарлицький ра­йон Київської області й Лубенський— Полтавської перейшли на нову форму виробництва й підготовки насіння з метою вивчен­ня спеціалізації в цій справі. Результати ведення насінництва в цих районах по-новому стали підставою для прийняття рішення про переведення на таку саму систему ще 25 районів України з 1969 р.

Основна суть цієї системи полягає в тому, що науково-дослідні установи щороку вирощують насіння еліти або І репродукції та продають їх у необхідній кількості безпосередньо насінгоспам І групи. Ті, в свою чергу, вирощують насіння І або II репродукцій для повного забезпечення потреб насінницьких господарств II групи. Спеціально відібрані 4—7 господарств на район (насінго-спи другої групи) вирощують насіння II або III репродукцій для повного забезпечення ним усіх господарств району, створення фондів товарного насіння та страхових. Насінгоспам II групи

15

насіння І або II репродукцій відпускають хлібоприймальні під­приємства в порядку обміну.

Таким чином, насінництво перевели на промислову основу. Насіннєзнавство — наука, яка почала розвиватися в другій половині XIX ст. Вона тісно пов'язана з ім'ям німецького бота­ніка Ф. Ноббе, який у 1876 р. видав монографію «Насіннєзнав­ство». Цим, власне, і започаткував нову дисципліну з вивчення насіння. Паралельно розвивалась і прикладна частина насіннє­знавства — контрольно-насіннєва справа.

Ф. Ноббе вперше (1869 р.) заснував у саксонському місті Та-ранда контрольно-насіннєву станцію. До того часу придатність насіння до сівби інструментально не визначали, хоча роль його якості в одержанні високого врожаю засвідчують трактати древ­ніх філософів-натуралістів (Клтон, Барон, Колумелла, Пліній), а також славнозвісні візантійські «Геопоніки».

Услід за створенням першої контрольно-насіннєвої справи в Німеччині подібні установи з'являються в Австрії, Данії, Шве­ції, Сполучених Штатах Америки, а згодом у Росії та деяких інших державах. Цьому передували нагромаджений досвід і ре­зультати пошукових наукових досліджень. Відомо, наприклад, що вивченням насіння займалися ще з 1864 р. у Ризькому полі­технічному інституті, тобто за 5 років до виникнення першої контрольно-насіннєвої станції.

Після організації в 1877 р. контрольно-насіннєвої станції в Санкт-Петербурзі такі установи відкриваються в Ризі, Дерпті, Москві та інших містах Російської імперії. Всього в дореволю­ційний період функціонувало близько 50 контрольно-насіннєвих станцій, що обслуговували виробників і споживачів насіння. У той же час розвивається теорія насінництва й насіннєзнавства та вдосконалюються методи оцінки насіння. З'являються перші науково-методичні праці. Зокрема книги К. В. Каменського «Методика дослідження якості посівного матеріалу» і «Основи сільськогосподарського насіннєзнавства» (1878). Теоретичним проблемам насіннєзнавства присвятив свою фундаментальну мо­нографію М.Є. Цабель «Сперматологія або вчення про насіння». Вагомий внесок у розвиток насіннєзнавства й контрольно-насіннєвої справи зробили такі відомі вчені, як В. Л. Ісаченко, К. В. Каменський, А. А. Фадєєв, К. І. Пангало, С. О. Франк­фурт, В. Р. Вільямс, М. В. Цінгер та багато інших. З українських фахівців у той ряд слід поставити П. Р. Сльозкіна, В. Я. Юр'єва, М. М. Кулешова, І. Г. Строну. Варто зазначити, що українські

16

вчені завжди були в авангарді творчих пошуків у сільськогоспо­дарській науці, в тому числі й у насіннєзнавстві та контрольно-насіннєвій справі.

Приват-доиент Київського імператорського університету Ім. Святого Володимира С. Богданов здійснив широкі дослідження з насінням. Одержані результати викладено та проаналізовано в книгах: «Потреба проростаючого насіння у воді» (1888) і «Відно­шення проростаючого насіння до ґрунтової води» (1889. Ці нау­кові роботи не втратили своєї актуальності і в наші дні.

У 1897 р. при Товаристві заохочування землеробства і сільсь­кої промисловості відомим вченим, професором П. Р. Сльозкі-ним створюється Київська контрольно-насіннєва станція. З її заснування, власне, і почалася Історія контрольно-насіннєвої справи в Україні. Київська станція займалась не лише методич-ч ною роботою, але й теоретичними дослідженнями, по-справж-) ньому вникала у виробництво: здійснювала практичний конт-2 роль за якістю насіння цукрових буряків та інших культур цук-' робурякових сівозмін. Уже в перший рік існування тут було випробувано понад 1000 зразків насіння, призначеного для сів­би в основній зоні бурякосіяння.

Пізніше центр контрольно-насіннєвої справи й насіннєзнав­ства зміщується на схід і південь України: у 1906 р. організовую­ться контрольно-насіннєві станції в Харкові, в 1907-му— у Катеринославі. До початку першої світової війни такі станції діяли в Лебедині Харківської та Ромнах Полтавської губерній.

У 1909 р. співробітниками Харківської контрольно-насіннєвої станції опубліковано «Норми оцінки насіння», шо лягли в осно­ву перших правил насіннєвого контролю. Ці норми уточнив М. М. Куле шов в роботах «Норми оцінки городніх і баштанних культур», «Норми оцінки посівного матеріалу озимих хлібів», що вийшли друком у 1922 р.

Наскільки успішно велась науково-методична робота на Хар­ківській насіннєвій станції, свідчить доповідь його завідувача М. М. Кулешова «Про методи встановлення норм оцінки насін­ня», з якою він виступив у 1924 р. в Кембриджі на IV Міжнаро­дному конгресі з контрольно-насіннєвої справи. Цей вчений зро­бив вагомий внесок не лише в розвиток насіннєвого контролю, насінництва й насіннєзнавства, а й у підготовку наукових кад­рів. Школа М. М. Кулешова традиційно вважалась найкращою в Радянському Союзі, її й досі знають у Німеччині, Англії, Болга­рії. Польщі та багатьох інших країнах.,_________