4. Індійський (хзр. Іпйіса Епкеп) — розповсюджений в Індії, Ін­донезії, на островах Цейлон та Ява.

Для цього підвиду характерна пізньостиглість, тонке стебло, схильність рослин до полягання й нутування. Опушення рослин жовте, біле, світло-руде. Листки м'які, тонкі, овальні, за величи­ною дрібні, лілового кольору. Квітки зібрані в китиці, які бува­ють короткими або довгими. Боби за величиною середні, при достиганні не розтріскуються, як правило, містять 4 насінини. Насіння дрібне, за формою пласке, овальне. Маса 1000 насінин 38—120 г. Колір насіння жовтий, зелений, коричневий, чорний.

У цьому підвиді виділяють такі різновидності: лежача (уаг. ргосит Ьепз Епк.), прямостеблова {уаг. гесп'саи/Із Епк.), слабовит-ка (уаг. зиЬуоШЬіііз-Возії, ег Оа$. ргоіез. — Епк.).

Поширення підвиду й різновидностей— Індія.

5. Корейський (ззр. коге]атіз Епк.) — поширений в Кореї, Япо­нії, Китаї, Індії, країнах СНД, США. Рослини цього підвиду мають грубе стебло, крупнолисткові, високорослі й карликові. Є

124

насінин 70—130 г. Колір насіння жовтий, зелений, коричневий, чорний.

У китайського підвиду виділено такі різновидності (ргоіез); багатолисткова (уаг. /оііоза Епк.), вологолюбна (уаг. ЬуйгорШа Епк.), дрібноплідна (уаг. тісгосагра Епк.), дунганська (уаг. йипцапіса Епк.), пізньоцвітна (уаг. (агс!і(1ога Епк.), неопушена (\аг. пиіа Епк.), сланка (уаг. ргозіют — Вазі/, ег Вад. ргоргоіез — Епк.), стиснута (уаг. сотргезза Епк.).

Поширення підвиду— Китай, Індокитай, частково Корея та Японія, Казахстан, західна Грузія, США.

3. Японський (ззр. ]аротка Епкеп) — розповсюджений в Япо­нії, Македонії. З Японії завезено до Китаю та Індії.

Кущ сильно розвинений, має товсте та грубе стебло. Висота рослин звичайно 70—90 см, але зустрічаються форми з висотою 20—30 см. Піки товсті, відходять від головного стебла під кутом близько 90°. У підвиді зустрічаються різновидності із компакт­ним кушем. Листки грубі, широкояйцеподібні, темно-зелені. Опу­шення рослини рудого або білого кольору. Квітки лілового ко­льору, іноді білі, зібрані в щільні, короткі або довгі китииі. Боби за формою пласкі, довгі, широкі, крупні, темного кольору, при достиганні розтріскуються. Біб містить 2—3 насінини. Насіння нього підвиду має округлу, випуклу, шароподібну форму. За ве­личиною насіння крупне, маса 1000 насінин досягає 520 г. На­сіння має жовтий, зелений, коричневий, чорний колір.

4. Індійський (хзр. Іпйіса Епкеп) — розповсюджений в Індії, Ін­донезії, на островах Цейлон та Ява.

Для цього підвиду характерна пізньостиглість, тонке стебло, схильність рослин до полягання й нутування. Опушення рослин жовте, біле, світло-руде. Листки м'які, тонкі, овальні, за величи­ною дрібні, лілового кольору. Квітки зібрані в китиці, які бува­ють короткими або довгими. Боби за величиною середні, при достиганні не розтріскуються, як правило, містять 4 насінини. Насіння дрібне, за формою пласке, овальне. Маса 1000 насінин 38—120 г. Колір насіння жовтий, зелений, коричневий, чорний.

У цьому підвиді виділяють такі різновидності: лежача (уаг. ргосит Ьепз Епк.), прямостеблова {уаг. гесп'саи/Із Епк.), слабовит-ка (уаг. зиЬуоШЬіііз-Возії, ег Оа$. ргоіез. — Епк.).

Поширення підвиду й різновидностей— Індія.

5. Корейський (ззр. коге]атіз Епк.) — поширений в Кореї, Япо­нії, Китаї, Індії, країнах СНД, США. Рослини цього підвиду мають грубе стебло, крупнолисткові, високорослі й карликові. Є

124

форми пізньостиглі й скоростиглі. У корейського підвиду пере­важають форми з прихованою верхівкою. Боби широкі, мають дві насінини. Насіння за формою округле, округловипукле.

Цей підвид має такі різновидності: багатоквіткова (уаг. аЬипсіі/іога Епк.), гірська (уаг. топіісоіа Епк.), грубостеблова (чаг. гоЬизпсаиіез Епк.), карликова (уаг. папа Епк.), короткобобова (гаг. ЬгасНісагра Епк.), крупнолистна (уаг. та^гіфога Епк.), крупнона-сіннєва (уаг. тасгосагра Епк.), низькоросла (уаг. тіпог Епк.).

6. Слов'янський (ззр. хіауопіка Коу. є! Ріпі.) має такі особливо­сті, як скоростиглість і (порівняно з іншими) низькорослість. Переважають форми з напівсхованою верхівкою. Стебло в основ­ному тонке, листки дрібні. Форма куща стиснута, компактна. Боби за величиною дрібні, містять по дві насінини. Характерне низьке прикріплення перших бобів на рослині. Насіння дрібне або середньої величини, з характерним білим вічком. Але зустрі­чаються різновидності з крупними листками, з досить крупними бобами й переважно крупним насінням.

Слов'янський підвид має такі різновидності: балканська (уаг. Ьаікапепш Епк.), кубанська (уаг. киЬапіса Епк.), малогілляста (уаг. раисігатот Епк.), молдавська (уаг. тоШауіса Епк.), нутуюча (уаг. пиіап$-Ріп2. рго рго/ех-Епк,), рідкісна (уаг. іп/гедиепз Епк.).

Поширення слов'янського підвиду — Україна, Молдова, Пів­нічний Кавказ, Угорщина, Югославія, Болгарія.

Підвид— напівкультурна соя— 55р. §гасіііз (8ку. рго .чресіез) Епк. — зустрічається як бур'ян у Китаї. Форми цього підвиду досить примітивні. Стебло й гілки дуже тонкі. Рослини схильні до виткування. Це однорічна рослина висотою 1,5—2,0 см, стеб­ло покрите довгими, рідкими волосками. Листки дрібні, оваль­ної форми, світло-зелені. Опушення рослини рідке, світле або світло-руде. Квітки дрібні, фіолетові або білі, коричнево-фіолетові, зібрані в 7—8-квіткові китиці. Боби короткі, пласкі, середньої величини, від світло-рудого до чорного кольору. На­сіння дуже дрібне, за формою овальне, пласке, коричневе, тем­но-коричневе, чорне, чорно-буре, іноді блискуче та з матовим відтінком. Маса 1000 насінин у середньому 44 г, але є рослини з масою 1000 насінин від 40 до 80 г.

Цей підвид може бути компонентом при гібридизації з метою отримання кормових і високобілкових сортів. Сильна розтріску-ваність бобів при стиглості, полягання рослин тісно пов'язані з іншими небажаними домінантними ознаками, що затрудняють створення цінних сортів сої.

125

Більшість селекціонерів напівкультурний підвид сої для схре­щування не використовують. Лише декому вдалося частково ви­користати зразки цього підвиду при створенні далекосхідних сор­тів сої. У насінні сортів Далекосхідної дослідної станції ВІР вміст олії в насінні становить в середньому 15,0—17,1%, білка — 42,0— 46,0%, вони дають високий урожай зеленої маси, що добре по­їдається тваринами.

Окремо виділяють підвид сої — дика соя.

Підвид: дика соя — Сіусіпе зо/а ЗіеЬ. еі 2исс. — у деяких авто­рів має назву Сіусіпе изшгиепш Я§1. еі Мааск— дика рослина, розповсюджена в Амурській області (Росія), Північній Маньч­журії (Китай). Росте по долинах річок, особливо гірських, на річних островках, високотрав'яних луках. У місцях свого росту утворює зарості, а в місцях, де немає опори, стелиться по землі. Дає багато зеленої маси, яка добре стравлюється тваринами.

Корінь простий, стрижневий, з довгими тонкими розгалужен­нями. На кореневій системі розвивається велика кількість буль­бочкових азотобактерій. Стебло та гілки тонкі, виткі. Рослини в період росту заплітають верболози, досягаючи висоти 3 м. Для рослин дикої сої характерна гіллястість. Галуження починається дуже низько, з самого нижнього ярусу рослини. Стебло має за­барвлення часто з антоціаном. Стебло сої тонке, ніжне, все опу­шене жорсткими, середньої густоти притисненими волосками. У кінці вегетації в міру старіння рослини стебло стає трохи тов­стішим, приймає форму ребристої поверхні.

Стебло та гілки покриті складними вузьколанцетними, трій­частими листками, величина й форма яких неоднакова й сильно варіює в межах однієї рослини. Листки вкриті притисненими волосками, які на старих листках обламуються й листки стають голими. При стиглості рослини листки жовтіють і відпадають, стебло засихає, стає ламким.

Квітки дуже дрібні, зібрані в короткі китиці, які знаходяться в пазухах листків. Китиці звичайного метеликового типу. Ча­шечки квіток червоно-фіолетові, зелені, зрощенолисткові, ма­ють 10 тичинок. У нижній частині чашечки є два ланцетоподіб­них приквітника.

Віночок різнокольоровий. Його парус червоно-фіолетовий з темними плямами, а човник світло-фіолетовий. Крила світліші за парус, часто мають білий колір. Квітки самозапилюються в закритому стані.

Боби дикої сої дещо вигнуті, дрібні, вкриті волосками. Вони

126

Більшість селекціонерів напівкультурний підвид сої для схре­щування не використовують. Лише декому вдалося частково ви­користати зразки цього підвиду при створенні далекосхідних сор­тів сої. У насінні сортів Далекосхідної дослідної станції ВІР вміст олії в насінні становить в середньому 15,0—17,1%, білка — 42,0— 46,0%, вони дають високий урожай зеленої маси, що добре по­їдається тваринами.

Окремо виділяють підвид сої — дика соя.

Підвид: дика соя — Сіусіпе зо/а ЗіеЬ. еі 2исс. — у деяких авто­рів має назву Сіусіпе изшгиепш Я§1. еі Мааск— дика рослина, розповсюджена в Амурській області (Росія), Північній Маньч­журії (Китай). Росте по долинах річок, особливо гірських, на річних островках, високотрав'яних луках. У місцях свого росту утворює зарості, а в місцях, де немає опори, стелиться по землі. Дає багато зеленої маси, яка добре стравлюється тваринами.

Корінь простий, стрижневий, з довгими тонкими розгалужен­нями. На кореневій системі розвивається велика кількість буль­бочкових азотобактерій. Стебло та гілки тонкі, виткі. Рослини в період росту заплітають верболози, досягаючи висоти 3 м. Для рослин дикої сої характерна гіллястість. Галуження починається дуже низько, з самого нижнього ярусу рослини. Стебло має за­барвлення часто з антоціаном. Стебло сої тонке, ніжне, все опу­шене жорсткими, середньої густоти притисненими волосками. У кінці вегетації в міру старіння рослини стебло стає трохи тов­стішим, приймає форму ребристої поверхні.

Стебло та гілки покриті складними вузьколанцетними, трій­частими листками, величина й форма яких неоднакова й сильно варіює в межах однієї рослини. Листки вкриті притисненими волосками, які на старих листках обламуються й листки стають голими. При стиглості рослини листки жовтіють і відпадають, стебло засихає, стає ламким.

Квітки дуже дрібні, зібрані в короткі китиці, які знаходяться в пазухах листків. Китиці звичайного метеликового типу. Ча­шечки квіток червоно-фіолетові, зелені, зрощенолисткові, ма­ють 10 тичинок. У нижній частині чашечки є два ланцетоподіб­них приквітника.

Віночок різнокольоровий. Його парус червоно-фіолетовий з темними плямами, а човник світло-фіолетовий. Крила світліші за парус, часто мають білий колір. Квітки самозапилюються в закритому стані.

Боби дикої сої дещо вигнуті, дрібні, вкриті волосками. Вони

126

мають темно-бурий або чорний колір. При стиглості боби роз­тріскуються двома лушпинками по черевцевому та спинному швах. Лушпинки бобів при цьому скручуються гвинтом у різні боки з такою силою, що насінини відлітають з бобів на відстань від рослини на 1—3 м.

Насіння дрібне, має довжину в межах 2,5—5,0 мм, а шири­ну — 1,0—2,0 мм. За формою насінини подовжені, пласкі. На­сіння чорного кольору з матовим або сіруватим нальотом. Обо­лонка насіння строката, вкрита чорними й жовто-бурими пляма­ми. Рубчик подовжений, чорного кольору. Сім'ядолі світло-жоїіті з зеленкуватим відтінком. Маса 1000 насінин 21—50 г.

У місцях свого розповсюдження дика соя характеризується стійкістю до несприятливих умов середовища, витримує пере-зволоження, посуху, солонцюватість грунту; мало уражується хво­робами.

Серед дикої сої за формою листочків і кількістю квіток у ки­тицях виділено різновидності — уаг. іапсеоІаїа 5ку. і \>аг. о\тіа 5Ь>., за формою листочків — уаг. іуріса Кот., \аг. ащизіі/оііа Кот. і уаг. ЬгеуІ/оІіа Кот.

В,Б. Єнкен виділяє різновидність перехідного типу між типо­вою дикою соєю й найменш культурними формами звичайної сої та називає цю різновидність упг. Махітошскі Епк.

Народногосподарське значення

Соя — найрозповсюдженіша у світі високобілкова та олійна культура, котру вирощують понад 60 країн на п'яти континентах у помірному, субтропічному, тропічному поясах. Сою вирощу­ють у більшості країн Північної та Південної Америки, в Азії, Європі, Австралії, ряді країн Африки.

Посівні площі під соєю у світі становлять близько 67,25 млн. га. Врожайність сої— 21,8 ц/га. Найбільші посівні площі сої скон­центровано в США — 27,27 млн. га (шо становить 40,5% загаль­ної площі сої у світі), Бразилії— 12,38 (18,4%), Китаї— 8,02 (11,9%), Аргентині 7,27 (10,8%), Індії- 5,39 млн. га (8,0%).

Посівні площі сої в державах ЄС, Східної Європи, СНД сяга­ють 1,7% світової.

Найвищу врожайність сої отримують у державах ЄС — 31,1 ц/га. У Канаді вона становить 27,7 ц/га; у США— 24,5; в Аргентині та Бразилії— 23,7; у Парагваї— 24,6; у Китаї — 17,9 ц/га.

В Україні середня посівна площа під соєю становить 60,6 тис. га

127

(0,09% загальної світової площі) при середній урожайності сої —

10.6 ц/га, що на 65,9% менше середньої врожайності у світі. Площа під посівами сої за період 1981—2000 рр. у світі зросла

на 29,0%, у тому числі за цей періоду США— на 9,1; Бразилії — на 65,0; в Аргентині — на 513,5%.

Водночас зростання посівних площ під соєю супроводжува­лось і підвищенням рівня агротехніки її вирощування. Про це свідчить збільшення рівня врожайності. Так, за цей період уро­жайність сої зросла в США з 19,6 до 24,5 ц/га; у Бразилії — з

15.7 до 23,7; в Аргентині— з 21,0 до 23,7; у Китаї— з 8,8 до 17,9 ц/га. За цей самий період загальна середня врожайність сої у світі збільшилась з 15,5 до 21,8 ц/га.

Розширення посівних площ сої в державах світу обумовлює­ться зростанням попиту на продукти її переробки на світовому ринку.

Білок сої добре перетравлюється й засвоюється. Він добре розчиняється у воді— 60—80%, його амінокислоти на 90% за­своюються організмом людини, а за біологічною цінністю він наближається до білків м'яса, молока, яєць. Біологічна цін­ність білків сої дає змогу значною мірою замінити тваринні білки. За поживністю білки сої прирівнюються до казеїну мо­лока й більш повноцінні, ніж білки інших бобових культур (го­рох, квасоля). Білок сої містить, в основному, легкорозчинні (59,0—61,0%), важкорозчинні глобуліни (3,0-7,0). альбуміни (8,0-25,0%).

У насінні сої міститься понад 40% білка й 15,0—25,0% олії. Насіння культурної сої містить вдвічі більше олії, ніж насіння диких форм. Залежно від забарвлення насінної оболонки, олія має колір від світло-жовтого до темно-коричневого. Соєва олія на 95% складається з гліцеридів різних жирних кислот. Загаль­ний вміст насичених жирних кислот становить 6,0—20,0%, а не-насичених— 80,0—94,0%. До того ж у насінні сої знайдено різ­номанітні ферменти, серед яких добре вивчена уреаза. Загаль­ний вміст мікроелементів у І кг насіння становить 176,5—215,6 мг.

Насіння сої багате мінеральними речовинами. Значний вміст цих речовин мають зелені рослини, особливо листки, які більше містять міді та заліза, ніж насінини. У насінні сої містяться віта­міни А й Д, що розчиняються в олії, та вітамін В, який розчиня­ється у воді в концентрації, що забезпечує нормальний ріст і розвиток організму та упереджує захворювання рахітом.

Проте в її насінні є речовини (трипсин, гамоглютенін), які

128

(0,09% загальної світової площі) при середній урожайності сої —

10.6 ц/га, що на 65,9% менше середньої врожайності у світі. Площа під посівами сої за період 1981—2000 рр. у світі зросла

на 29,0%, у тому числі за цей періоду США— на 9,1; Бразилії — на 65,0; в Аргентині — на 513,5%.

Водночас зростання посівних площ під соєю супроводжува­лось і підвищенням рівня агротехніки її вирощування. Про це свідчить збільшення рівня врожайності. Так, за цей період уро­жайність сої зросла в США з 19,6 до 24,5 ц/га; у Бразилії — з

15.7 до 23,7; в Аргентині— з 21,0 до 23,7; у Китаї— з 8,8 до 17,9 ц/га. За цей самий період загальна середня врожайність сої у світі збільшилась з 15,5 до 21,8 ц/га.

Розширення посівних площ сої в державах світу обумовлює­ться зростанням попиту на продукти її переробки на світовому ринку.

Білок сої добре перетравлюється й засвоюється. Він добре розчиняється у воді— 60—80%, його амінокислоти на 90% за­своюються організмом людини, а за біологічною цінністю він наближається до білків м'яса, молока, яєць. Біологічна цін­ність білків сої дає змогу значною мірою замінити тваринні білки. За поживністю білки сої прирівнюються до казеїну мо­лока й більш повноцінні, ніж білки інших бобових культур (го­рох, квасоля). Білок сої містить, в основному, легкорозчинні (59,0—61,0%), важкорозчинні глобуліни (3,0-7,0). альбуміни (8,0-25,0%).

У насінні сої міститься понад 40% білка й 15,0—25,0% олії. Насіння культурної сої містить вдвічі більше олії, ніж насіння диких форм. Залежно від забарвлення насінної оболонки, олія має колір від світло-жовтого до темно-коричневого. Соєва олія на 95% складається з гліцеридів різних жирних кислот. Загаль­ний вміст насичених жирних кислот становить 6,0—20,0%, а не-насичених— 80,0—94,0%. До того ж у насінні сої знайдено різ­номанітні ферменти, серед яких добре вивчена уреаза. Загаль­ний вміст мікроелементів у І кг насіння становить 176,5—215,6 мг.

Насіння сої багате мінеральними речовинами. Значний вміст цих речовин мають зелені рослини, особливо листки, які більше містять міді та заліза, ніж насінини. У насінні сої містяться віта­міни А й Д, що розчиняються в олії, та вітамін В, який розчиня­ється у воді в концентрації, що забезпечує нормальний ріст і розвиток організму та упереджує захворювання рахітом.

Проте в її насінні є речовини (трипсин, гамоглютенін), які

128

погіршують поживну цінність. Але під час термічної обробки ці речовини майже повністю руйнуються.

Різноманітність хімічного складу сої дає змогу застосовувати її як сировину в різних галузях харчової промисловості, а також в авіаційній, автомобільній, поліграфічній, лакофарбовій, пар­фумерній та інших промисловостях.

В їжу використовують соєву олію без запаху, світло-жовтого кольору. Вона ефективно може застосовуватися в кулінарії. Ко­ефіцієнт засвоювання соєвої олії— 98%.

У харчовій промисловості олія сої використовується переважно в переробленому вигляді як сировина для виробництва маргари­ну, отримання лецитину, що використовується для приготуван­ня медичних препаратів. У кондитерській промисловості леци­тин замінює яєчні жовтки.

Соєва олія широко використовується для приготування ми­ла, з отриманням у якості побічного продукту 10% гліцерину. Олію сої використовують у виробництві лаку та фарб. Додаток олії сої в білі фарби або емалі попереджує їхнє пожовтіння. Та­кож соєву олію застосовують при виробництві лінолеуму, типо-графських фарб, мастил.

Соєві шрот і макуха, що залишаються після екстракції олії, з успіхом використовують для годівлі тварин.

З насіння сої виготовляють соєве борошно, яке за хімічним складом відрізняється від пшеничного й кукурудзяного більшим вмістом білків та мінеральних речовин. Для кращої перетравлю-ваності організмом людини соєве борошно повинне бути обла­городжене: з борошна вилучають неприємні для людини запах та присмак бобових, здійснюється обезжирення борошна.

Молоко з жовтонасіннєвої сої схоже на коров'яче. З нього виготовляють згущене молоко, сухий молочний порошок, верш­ки, сири, різні молочні продукти. Молочну соєву дієту рекомен­дують хворим при виразці шлунка та кишок, захворюваннях ни­рок, при таких захворюваннях, як холецистит, цироз печінки, базедова хвороба.

З насіння сої виробляють соєві соуси, які застосовують як приправи для поліпшення виду та смаку м'ясних і овочевих страв, вони врізноманітнюють їжу, підвищують процеси засвоєння їжі організмом людини. Соя йде на виготовлення шоколаду, цуке­рок, кофе, какао, недостигле насіння використовують для при­готування салатів, консервів, варення, вживають його в заморо­женому або слабко мороженому вигляді.

129

Білок сої застосовують для виготовлення пластмас, фарб, штуч­них волокон, соєвий казеїн — як сировину для виробництва ла­ку, паперу, медикаментів, фотоплівок, водостійких фарб. Сою використовують на корм тваринам у вигляді зеленого корму, си­лосу, сиропу, молока, жому, сіна, сінного борошна, соломи, по­лови.

Водночас соя має й велике агротехнічне значення. У період вегетації вона поліпшує фізичні й хімічні властивості грунту, під­вищує його родючість. Соя не потребує внесення мінерального азоту, оскільки на 60—70% забезпечує себе цим елементом за­вдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями. Більш того, після вирощування вона залишає в грунті від 40 до 80 кг на 1 га легко­доступного азоту, який використовується наступними культура­ми сівозміни.

Сорти

Ефективність вирощування сої полягає у правильному виборі сорту: відповідності його біологічних особливостей до грунтово-кліматичних умов зони вирощування.

У кожному господарстві для отримання стабільних за роками врожаїв сої слід вирощувати два-три сорти, котрі вирізняються за тривалістю вегетаційного періоду, чутливих до внесення доб­рив, стійких проти хвороб, технологічних при вирощуванні та збиранні.

Необхідно здійснювати сортооновлення та не допускати ме­ханічного засмічення сортів. СортозамІна проводиться в міру ство­рення й включення до Реєстру сортів рослин України нових сортів сої.

Сорти сої поділяють на групи за тривалістю вегетаційного періоду та призначенням.

За тривалістю вегетаційного періоду сорти сої розділяють на такі групи: