2. Поняття права інтелектуальної власності

Інтелектуальною власністю вважають лише ті відносини щодо результатів інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.

Визначаючи поняття «право інтелектуальної власності» слід ураховувати, що воно може вживатися у суб'єктивному та об'єктивному сенсі, а також нерідко вживається, в тому числі в ЦК (наприклад, ч. 2 ст. 418 ЦК), для позначення елементу правосуб'єктності (правоздатності) особи.

Отже, право інтелектуальної власності в об'єктивному ро­зумінні — це сукупність правових норм, що регулюють від­носини, які складаються в процесі створення, легітимації, використання та охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі у ч. 1 ст. 418 ЦК визначається як право особи на результат ін­телектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншим законом.

Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (й інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання та охорони.

3. Предмет та метод права інтелектуальної власності

Предметом регулювання цивільного права як галузі націо­нального права є цивільні відносини. Стаття 1 ЦК України відносить до предмета цивільно-правового регулювання як майнові відносини, що засновані на юридичній рівності, віль­ному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, так і особисті немайнові відносини. Для останніх характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту, їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки й мистецтва, свобода пересування й інші блага, невід'ємні від особистості.

Предметом права інтелектуальної власності є відносини інтелектуальної власності у вузькому значенні — особисті не­майнові та майнові відносини, що виникають щодо результатів інтелектуальної, творчої діяльності з підстав, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і ґрун­туються на рівності та майновій самостійності їх учасників.

Метод правового регулювання — це прийоми юридичного впливу, комплекс юридичних засобів, за допомогою яких до­сягається мета впорядкування в межах права (нормативного поля) певного виду суспільних відносин.

Головними проявами методу правового регулювання вва­жають вирішення за його допомогою питань про те: 1) яким є юридичне становище учасників відповідних відносин; 2) з якими обставинами норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення й інші трансформації правовідносин; 3) яким чином визначаються права та обов'язки учасників відповідних правовідносин; 4) яким є порядок захисту прав та інтересів учасників правовідносин.

На цьому підґрунті набула поширення характеристика ім­перативного та диспозитивного методів правового регулювання як найпростіших і, разом із тим, найважливіших прийомів юридичного впливу, котрі визначають головне у правовому статусі суб'єктів, у їх вихідних юридичних позиціях.

Імперативний метод (метод, субординації) характеризуєть­ся тим, що регулювання здійснюється згори вниз і ґрунтується на владно-імперативних засадах.

Диспозитивний метод (метод координації) характерний для регулювання на засадах формальної рівності, ініціатив­ності та вільного розсуду учасників відповідних відносин: на процес такого регулювання впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються за його допомогою.

Аналіз правовідносин інтелектуальної власності створює можливість дійти висновку, що сукупність методів правового регулювання відносин інтелектуальної власності охоплює як суто диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і диспозитивно-імперативні (в охоронних цивільних від­носинах), а також суто імперативні (в адміністративних від­носинах) засоби впливу на учасників відносин інтелектуальної власності, що, врешті-решт, зумовлює комплексний характер правового регулювання останніх.

У цілому, цивільно-правовий метод регулювання від­носин інтелектуальної власності може бути визначений як сукупність специфічних засобів впливу на учасників відпо­відних відносин, що характеризуються передусім юридич­ною рівністю сторін, використанням імперативного підходу для забезпечення прав та інтересів учасників цих відносин, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на засадах їхнього вільного розсуду за винятками, встановленими законом.

Особливості застосування цивільно-правового методу для регулювання відносин інтелектуальної власності полягає в тому, що, хоча тут застосовуються й уповноважувальні (дис­позитивні), й імперативні засоби впливу на учасників відпо­відних відносин, однак питому вагу мають саме останні. Це випливає, передусім, із положень ст.ст. 418,420,423 та ін. ЦК, у яких низка положень щодо сутності, властивостей, об'єктів, обсягу права інтелектуальної власності тощо визначені шля­хом установлення імперативних правових приписів. Разом із тим, слід зазначити, що від використані імперативного методу правового регулювання відповідні особисті й майнові відносини інтелектуальної власності із цивільних не перетво­рюються на адміністративні.

Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання відносин інтелектуальної власності відображені в засадах або ж принципах права інтелектуальної власності, тобто тих визначальних ідеях, згідно з якими здійснюється регулювання зазначених відносин.