4. Виступ учня «Утвердження династії Рюриковичів»

«Вигнали варягів за море (слов'янські племена) і не дали їм данини. Почали самі собою володіти, і не було серед них правди, і став рід на рід... І сказали собі:

- Пошукаємо собі князя, який володів би нами і судив по правді. І при­йшли за море до варягів. Ті варяги називалися «Русь», як інші називаються шведами...

І сказали їм чудь, слов'яни і кривичі:

- Земля наша велика і багата, а ладу в ній нема. То прийдіть, князі, і во­лодійте нами. І зібралися три брати родами своїми і прийшли. Старший Рюрик сів у Новгороді, а другий Синеус — на Білоозері, а третій Трувор - в Ізборську. Через два літа померли Синеус і брат його Трувор. І взяв усю владу Рюрик і роздав мужам своїм міста...

І ними всіма володів Рюрик».

Нестор «Повість минулих літ

Близько 870 р. у Новгороді утверджується влада князя Рюрика, якого запросили новгородці. Одні історики вважають, що він за походженням був норман; інші виводили його з Данії; дехто наполягав на слов'яно - балтійському походженні, зважаючи на тісні економічні, торговельні та полі­тичні відносини між племенами Балтійського помор'я і Славії. Рюрик дуже швидко почав прагнути одноосібної влади, що викликало невдово­лення місцевого населення, яке зі зброєю в руках повстало на чолі із Вадимом Хоробрим. Никонівський літопис датує цю подію 872 р. Цікаво, що через кілька років знову зустрічаються записи, які свідчать про бурхливі події у Новгороді: під 875 р. записано в тому ж Никонівському літо­пису: «Того ж лета избежаша от Рюрика из Новгорода в Киев много новгородцких мужей».

879 р. Рюрик помер у Новгороді, залишивши малолітнього сина Ігоря на руках його вихователя Олега.

5. Виступ учня «Правління Олега. Розширення меж Київської держави»

Через три роки Олег організував похід на кривичів, далі захопив Київ, вбивши київського князя Аскольда. Причому вбив не у відкритому бою, а підступом, заманивши його на розмову від імені ватаги купців.

На цю обставину звернув увагу ще історик XVIII ст. В. Татіщев. Він вва­жав, що Аскольд став жертвою змови київських прибічників язичництва: «Убивство Аскольдове найбільш вірогідне, що хрещення тому причиною було; можливо, кияни, не бажаючи хрещення прийняти, Олега призвали, а Олегу заздрість володарювання приєдналась...».

Безумовно, переворот 882 р. — убивство останнього Києвича і возшестя на київський стіл Олега — подія визначна у східнослов'янському регіоні. Династія Києвичів завершила своє існування, у Києві встановилася інша правляча династія — Рюриковичів. Олег узурпував владу, як з усього випли­ває, за допомогою внутрішніх сил, яких непокоїло посилення авторитета Аскольда. Оцінюючи цей факт, необхідно наголосити, що він не є актом зовнішнього завоювання чи загарбання, а рядовим державним переворо­том, який здійснили ворожі Аскольдові сили Києва. Олег став речником їхніх інтересів, вони намагались використати його честолюбство для влас­ної користі. Б. Рибаков називає Олега «безвісним конунгом, шо по-розбійницьки оволодів Києвом і помер невідомо де». Інші дослідники, зокрема М. Брайчевський, вважають Олега людиною непересічною. Прийшовши До влади в Києві за допомогою язичницької верхівки, він був змушений проводити політику, яку вона йому диктувала. І, передусім, антихристиянську політику.

Насамперед, Олегові треба було повернути під владу Києва ті племена, які одразу відокремилися, скориставшись династичним переворотом. Олег здійснив походи на древлян (883) і на уличів (885). Вочевидь, йому вдалося їх приборкати. Крім того, йому довелося вести боротьбу і з прихильниками Аскольда, які дотримувалися християнства і виступали проти язичницької верхівки. Про цю боротьбу свідчить «Повість минулих літ»: Олега, мовляв, прозвали Віщим «люди погани й невігласи», тобто язичники прозвали Оле­га Віщим. Знаменита легенда про смерть Олега від свого коня також є тому доказ, як зауважував Б. Рибаков.

«Жив Олег, князюючи в Києві, маючи мир з усіма країнами. І прийшла осінь. І згадав Олег свого коня, якого поставив годувати і наказав не сідати на нього. Він спитав колись волхвів і ворожбитів:

— Від чого мені вмерти?

І сказав йому один ворожбит:

— Княже! Від коня твого, якого ти любиш і на якому ти їздиш, від нього ти вмреш.

Запали слова ці Олегові в душу, і сказав він:

— Ніколи не сяду на нього і ніколи не побачу його.

І звелів кормити коня і не водити до нього. Так він прожив декілька років... На п'яте літо згадав він коня, від якого волхви пророкували йому померти.

І, покликавши старого конюха, спитав Олег:

— Де ж мій кінь, якого я поставив годувати й доглядати? Конюх сказав:

— Помер...

І звелів князь сідлати коня:

— Хочу побачити кістки його.

І приїхав на те місце, де лежали його голі кості і череп голий, зліз з коня, посміявся і сказав:

— Чи не від цього черепа мені смерть прийняти?

І наступив на череп, і виповзла змія із черепа, і вжалила його в ногу. Від того розхворівся Олег і помер».

У слов'янській міфології і звичаях взагалі кінь завжди був символом доб­ра, багатства і вірності, охоронцем сиріт, помічником людини. Череп коня завжди клали під кут хати, коли починали її будувати, як оберег сімейного вогнища. Тож смерть Олега від свого вірного друга-коня свідчить, що у сві­домості киян Олег був лихою людиною і не заслужив навіть доброї смерті. Невідоме місце поховання Олега, хоча у слов'ян могили — це святі місця. Одні говорять, що вона на Щекавиці, інші, що Олег похований десь на Ла­дозі, існують відомості, що ніби він помандрував за море і там десь помер. |