3. Стадія дитинства
Соціальна ситуація спільного життя дитини з дорослим приводить до виникнення нового типу діяльності - безпосереднього емоційного спілкування дитини і дорослого. Специфічна особливість цього типу діяльності полягає в тому, що її предметом є інша людина. З погляду дорослого дитина — це є предмет діяльності (впливу). З погляду дитини можна спостерігати виникнення перших форм впливу на дорослого. Так, дуже швидкі голосові реакції дитини набувають характеру емоційно-активного заклику, схлипування перетворюється в поведінковий акт, що спрямований на дорослу людину. Це ще не мова в повному розумінні слова, поки що це тільки емоційно-виразні реакції. Специфічна реакція посмішки на обличчі матері є показником того, що соціальна ситуація психічного розвитку дитини вже сформувалася. Це соціальна ситуація пов'язаності дитини з дорослим. Л.С. Виготський назвав її соціальною ситуацією «МИ».
Чи є спілкування провідним типом діяльності в дитячому віці? Дослідження показали, що дефіцит спілкування в цього періоду впливає негативно. Так, після Другої світової війни у психологію ввійшло поняття госпіталізм, за допомогою якого описували психічний розвиток дітей, котрі втратили батьків і перебували в лікарнях чи дитячих будинках.
Більшість дослідників (Р. Спітц, Дж. Боулбі) відзначали, що відрив дитини від матері в перші роки життя викликає значні порушення у психічному розвитку дитини, і це накладає незгладний слід на все її життя.
Р.Спітц описував численні симптоми порушення поведінки дітей і затримку психічного й фізичного розвитку дітей, які виховувалися в дитячих установах. Незважаючи на те, що догляд, харчування, гігієнічні умови в цих установах були гарними, відсоток смертності був дуже великим.
Дефіцит спілкування, відрив дитини від матері в період немовляти веде до так званого «ефекту госпіталізму», уповільненого емоційного розвитку дитини. Відбуваються значні порушення у психічному розвитку дитини, травмується особистість, що непоправно позначається на всьому подальшому житті. Американський психолог Берес досліджував 38 дорослих, які в дитинстві хворіли на «госпіталізм». Тільки семеро змогли добре пристосуватися до життя і були звичайними, нормальними людьми, решта мали різні психічні дефекти.
У багатьох працях стверджується, що в умовах госпіталізму страждає передмовний і мовний розвиток; розлука з матір'ю позначається на розвитку пізнавальних функцій, на емоційному розвитку дитини. А. Джерсілд, який описував емоційний розвиток дітей, відзначав, що здатність дитини любити навколишніх тісно пов'язана з тим, скільки любові вона отримала сама і в якій формі вона виражалася.
Ганна Фрейд, прослідковуючи розвиток дітей, які осиротіли під час війни і виховувалися в дитячих будинках, дослідила, що в підлітковому віці вони не були здатні до вибіркового ставлення до дорослих і однолітків. Багато підлітків намагались установити такі тісні дитячо-материнські стосунки з будь-ким з дорослих, котрі не відповідали їхньому віку. Безцього перехід до дорослості ставав неможливим.
Спостерігаючи розвиток дітей у сучасних закритих дитячих установах, угорський педіатр Е. Піклер знайшла нові симптоми госпітализму. Вона писала, що діти в цих установах на перший погляд залишають приємне враження. Вони слухняні, зазвичай зайняті грою, на вулиці йдуть парами, не розбігаються, не затримуються, їх можна легко роздягнути чи одягти. Вони не торкаються до того, чого не можна торкати. Вони не заважають своїми примхами організаційній роботі дорослого. Хоча така картина і дає відчуття задоволення, але ця поведінка, вважає Е. Піклер, вкрай небезпечною: у цих дітей цілком відсутня вольова поведінка, ініціатива, вони лише охоче репродукують і виконують завдання за інструкцєю. Цих дітей характеризує не тільки відсутність вольових проявів, але й нейтральне ставлення до дорослого.
М.І. Лисина проаналізувала дослідження про вплив розлуки з матір'ю на психічний розвиток дитини. Вона показала, що представники психоаналітичного напряму хибно інтерпретують контакти дитини з матір'ю, як вияв її примітивних сексуальних потягів, не досліджуючи дійсної природи і справжнього змісту цих контактів і не вивчаючи механізмів їхнього впливу на психічний розвиток. Представники бехевіористського напряму залишаються, на думку М.І. Лисиної, на рівні зовнішнього опису фактів, механістично трактуючи процеси розвитку як поведінкові реакції, що виникають під впливом навколишніх людей.
В обох напрямах виявляється натуралістичний підхід до проблеми розвитку. Характерною рисою натуралістичного підходу до розвитку дитини є відповідь на питання, де міститься джерело розвитку. Усі представники біологізаторського напряму у психології шукають джерело розвитку в середині індивіда. Тому слід визнати, що теоретичний аналіз численних незаперечних фактів про серйозний негативний вплив розлуки з матір'ю на розвиток дитини ґрунтується на біологізаторських позиціях.
Л.С. Виготський і його послідовники вважають, що джерело розвитку лежить не всередині, а поза дитиною, у продуктах матеріальної і духовної культури, що розкривається в кожній дитині дорослою людиною в процесі цього спілкування і спеціально організованої спільної діяльності. Тому шлях дитини до речей і до задоволення власних потреб, за словами Л.С. Виготського, завжди пролягає через ставлення до іншої людини. Ось чому початок психічного життя формує в дитини специфічну людську потребу в спілкуванні. Під час тривалих спостережень і випробувань доведено, що ця потреба виникає не на основі задоволення органічних нестатків дитини, а спеціально формується в спілкуванні дитини і дорослого, ініціатором якого в перші дні життя немовляти є дорослий. М.І. Лисина говорила про вплив дорослого, що випереджає. Л.С. Виготський вважав, що спілкування дорослого з дорослим - основний шлях вияву особистої активності дитини. Ставлення дитини до світу - залежна і похідна величина від безпосередніх і конкретних її ставлень до дорослої людини.
Справа не в біологічній прихильності дитини до матері, не в задоволенні сексуальних потягів, не в механічному пред'явленні стимулу в доборі реакцій, а в організації спілкування, у формуванні специфічних людських потреб, у керуванні орієнтованою діяльністю дитини. Можна навіть сказати, що вся справа не в матері як у біологічному чиннику, а в дорослому як конкретному носію для дитини всієї людської культури і способів її освоєння. Тільки такі теоретичні установки дозволили зробити важливі кроки і в практиці, а саме - вивести дітей з важкого стану госпіталізма.
В своїх дослідженнях М.Ю. Кістяковська доходила висновку проте, що діти, які під час війни в умовах дефіциту спілкування дуже відставали не тільки у психічному, але й у фізичному розвитку, були повернуті до життя тільки після того, як вдалося сформувати в них емоційно позитивне ставлення до дорослого і на цій основі забезпечити повноцінний хід психічного розвитку.
Методи виховання дітей у дитячих будинках розроблялися в Державному методологічному інституті «Будинків дитини» (Будапешт, вул. Лоцці), створеного Е. Піклер. Співробітники цього центру з 1946 р. працювали над усуненням важких наслідків госпіталізму в закритих установах Угорщини, у яких виховувалися здорові діти у віці від двох тижнів після народження до трьох років.
Співробітниками інституту були розроблені основні принципи роботи з дітьми, які мали ознаки госпіталізму, а саме: