55. Правила переливання крові

• При значних крововтратах і деяких захворюваннях виникає необхідність переливання крові. Для цього кров беруть у дорослих людей – донорів, у яких без шкоди для їхнього здоров’я можна взяти 200 мл крові. Донорську кров консервують і зберігають тривалий час.

• У минулому переливання крові іноді призводило до смерті хворого, поки не стало відомо, що кров однієї людини не завжди сумісна з кров’ю іншої. Пізніше в 1900 році австрійський вчений К. Ландштейнер відкрив групи крові. Раніше при переливанні крові користувались виключно цілісною кров’ю. Крім того, не було широкої можливості переливати багато крові. Вважали, що при переливанні потрібно враховувати лише групову належність еритроцитів донора. Справді, при введенні невеликої кількості плазми, що містить - або -аглютиніни, вони розбавляються у великій кількості плазми реципієнта, і титр їх стає настільки низьким, що вони вже неспроможні активно аглютинувати еритроцити реципієнта. Тому вважалось за можливе переливати не тільки одногрупну кров, але й інші. Пропонували І групу крові, яка не містить в еритроцитах А- та В-антигени, вводити будь-якому реципієнту. Донорів з І групою крові називали універсальними. Кров ІІ та ІІІ груп рекомендували переливати також людям з ІV групою крові, тому їх зараховували до універсальних реципієнтів.

• Цього робити не слід при введенні значних кількостей крові, тому що при цьому антитіла донора можуть зумовлювати агглютинацію еритроцитів реципієнта. Крім того, треба враховувати, що в клініці вводять великі об’єми крові (під час операції, травми), а сучасні рекомендації для переливання крові звужені, тому слід використовувати лише кров однієї групи. У крайньому разі можна скористатися еритроцитами групи 0.

• Не можна переливати еритроцити донора з резус-позитивним фактором реципієнту з резус-негативним фактором, хоча при нехтуванні цим правилом при першому переливанні крові серйозних ускладнень і не буде, тому що до моменту появи антитіл, як правило, перелиті Rh⁺-еритроцити із крові зникнуть. Не слід користуватися кров’ю одного й того ж донора при повторному переливанні, оскільки обов’язково до якої-небуть із систем відбудеться імунізація.

• Отже, уявлення про універсального донора та реципієнта застаріло. Справді, універсальний реципієнт з ІV групою крові є універсальним донором плазми, позаяк у ній немає агглютинінів. Найкращим донором може бути тільки сам хворий. Тому слід заготувати аутокров перед операцією.

• Переливання крові іншої людини, навіть при дотриманні всіх вказаних вище правил, обов’язково призведе до додаткової імунізації.

56. Поняття про імунітет

• Імунітет (від латинського immunitas – звільнення від будь-чого) – несприятливість організмом інфекційних хвороб. Відомий імунолог Р.В. Петров визначив суть імунітету, як засіб захисту організму від живих тіл та речовин, що несуть на собі ознаки чужорідної інформації. В даний час діапазон процесів, що визначаються імунітетом, значно поширився.

• Імунітет на сучасному етапі розглядають як біологічне явище, що пов’язано із виявленням та видаленням структур (молекул, клітин, тканин, органів) генетично чужорідного походження та із забезпеченням збереження гомеостазу.

• Система імунітету виступає регулятором гемопоезу, проліферації та репарації тканин, стану судин, в тому числі ендотеліальних клітин, гемостазу та стану ЦНС. Недивлячись на те, що система імунітету знаходиться в субординаційних відносинах з нервовою та ендокринною системами, на них вона має регулюючий вплив.

• Побудована вона за ієрархічним принципом, в ній виділяють центральну (вилочкова залоза – тимус, аналог сумки Фабриціуса у птахів, кістковий мозок) та периферичну ланки (селезінка, лімфатичні вузли, мигдалики (лімфоглоточне кільце), лімфоїдна тканина кишечнику), аферентні (А-система) і еферентні (Т- і В-системи) механізми.

• Є великий набір гормонів і медіаторів, що забезпечують внутрішньосистемну клітинну кооперацію в імунній відповіді та міжсистемні регуляторні зв’язки (імунної системи з системою гемостазу, сполучною тканиною, нервовою та ендокринною системами та ін.).

• Першочерговим бар’єром для інфекції виступають:

  • механічні фактори шкіри та слизових – злущування рогового шару шкіри, злущування епітелію, рух війок і секретів, чихання, кашель та ін.;

  • фізичні фактори захисту – гарячка;

  • хімічні – соляна кислота, жирні кислоти, ферменти.

Коли інфікуючі агенти долають ці бар’єри в дію вступають природній та адаптивний імунітет.

• Виділяють три етапи становлення імунітету в еволюції:

• Перший – поява клітини і мембранного апарату, що відокремлює її від середовища і забезпечує її обмін речовин і постійність внутрішньоклітинних параметрів. Це в подальшому стало матеріальною базою для видового імунітету.

• Другий етап – виникнення системи фагоцитуючих клітин, що беруть участь у формуванні неспецифічного імунітету. Фагоцити та їх гуморальні фактори (комплемент, лізоцим, інтерферон, пропердин) стали компонентами природнього імунного захисту.

• Третій етап – виникнення спеціалізованих імуноцитів, лімфоїдної тканини та органів, поява у зв’язку з цим гормонів та медіаторів імунної системи, що визначають клітинно-органні взаємодії.