Розділ III. Останній бій Спартака. Значення повстання
У цей же час легіони Помпея повертаються до Італії після придушення повстання Квінта Серторія в Іспанії.
Серед джерел немає згоди чи попросив Красс підкріплення, чи Сенат просто скористався поверненням Помпея до Італії, але Помпею було наказано не повертатися в Рим, а йти на південь, на допомогу Крассу. Сенат послав також підкріплення під командуванням Лукулла. Красс, побоюючись, що слава переможця дістанеться Помпею та Луккулу і бажаючи покінчити з заколотом до їх прибуття, вирішив напасти на ті загони, які знову відокремилися від головних сил Спартака. У кровопролитних боях вони були розбиті. На полі битви полягло 12300 повсталих, командування якими здійснювали Каст і Гай Ганнік [9, с. 83].
Хоча сили Спартака після цієї поразки зменшилися, він зумів завдати ще декілька грізних ударів римлянам. Пізніше, дізнавшись про наближення армії Помпея, Спартак намагався вести переговори з Крассом, щоб привести конфлікт до завершення до підходу римського підкріплення. Коли Красс відмовився, Спартак вирвався з оточення і втік зі своєю армією в бік гір на захід від Петелії (сучасне місто Стронголі) у Брут, куди підходили римські легіони. Через постійні зіткнення ресурси повстанської армії були майже вичерпані. У ситуації, що склалася, вождь повсталих рабів вважав, що перебуваючи в невигідних умовах треба уникати битви, але його військо вимагало йти на Красса. Спартаку довелося підкоритися і для вирішального бою з римськими військами були зібрані всі сили [26, с. 152-154].
“Перед початком бою йому підвели коня, але він вихопив меч і вбив його, кажучи, що в разі перемоги отримає багато хороших коней від ворогів, а в разі поразки не потребуватиме і в своєму. З цими словами він кинувся на самого Красса; ні ворожa зброя, ні рани не могли його зупинити, і все ж до Красса він не пробився, а лише вбив двох, що зіткнулися з ним сотників” [27, с. 255].
Центуріони – кадрові військові. Сміливо можна сказати, що на них трималася римська армія. У військовому таборі вони були хранителями статуту та традицій, в бою – прикладом для легіонерів. Якщо Спартаку протистояло відразу два центуріона, це свідчить про виняткову напруженість бою. А бій і справді був жахливий, “... грандіозна битва, надзвичайно запекла внаслідок відчаю, що охопив таку велику кількість людей. Спартак був поранений в стегно дротиком: опустившись на коліно і виставивши вперед щит, він відбивався від нападників, поки не впав разом з великим числом, що оточували його” [27, с. 252-254].
Такий був кінець Спартака, людини, чия грандіозна особистість за своїми масштабами порівнянна з Гаєм Юлієм Цезарем. Подібно, як це говорили про Цезаря, про Спартака можна сказати, що його велич було тим помітнішою, чим жахливіше було обрушуються на нього нещастя. Він володів рідкісною серед людей якістю – здатністю боротися до кінця. Важко боротися з ворогом, але ще важче боротися, не маючи чітких перспектив, дуже мало надій, долаючи невдачі, будуючи один за іншим плани, які доля розбиває одним дотиком, і знову і знову напружуючи сили в гонитві все більш віддаляється перемога [26, с. 155].
Вбити Красса Спартаку не вдалося, “... оточений ворогами, він упав під їх ударами, не відступаючи ні на крок і борючись до кінця” [14, с. 337], але загинув він зі зброєю в руках. Так, швидше за все, саме такої смерті він і бажав для себе. Навіть самі люті недоброзичливці Спартака з числа римських істориків говорять про його смерть шанобливо, адже повага до доблесті було явним достоїнством римлян. Спартак, борючись в першому ряду, був убитий і загинув, як личило б великому полководцю. Це сталося весною 71 р. до н.е. на кордоні Апулії та Луканії.
Чисельність армії Спартака в останньому бою античні історики оцінювали в 90 000 чоловік. Незважаючи на втрати і відпадання окремих частин, армія Спартака, за повідомленням Аппіана, все ще залишалася дуже великою. З них 60 000 загинуло в бою, і 6000 було взято в полон. Решта бігли і були згодом винищені армією Помпея. 6000 полонених було розіп'ято на хрестах уздовж Аппієвої дороги, що веде з Рима в Капуі. Тіло Спартака на полі бою не знайшли [25, с. 214].
Всі джерела одностайно свідчать лише про героїчну смерть Спартака. Так, наприклад, Аппіан говорить про надзвичайний героїзм вождя рабів в останні хвилини його життя. Героїзм Спартака відзначає і Плутарх. За його свідченням, безстрашний фракієць “кинувся на самого Красса, але через маси,що боролися і поранених йому не вдалося дістатися до нього”.
Навіть Флор, описував повстання з неприхованою злістю і гіркотою за перенесену Римом ганьбу постійних невдач у боротьбі з гладіаторами, змушений був віддати повагу винятковому героїзму Спартака. Ось що він каже: “Зробивши вилазку, раби загинули смертю, гідною хоробрих людей, борючись не на життя, а на смерть, що було цілком природно у військах під начальством гладіатора. Сам Спартак, б'ючись в першому ряду з дивовижною відвагою, загинув, як личило б тільки великому полководцю” [27, с. 258].
Якщо так писали про смерть “великого полководця” грецькі та римські автори, яких аж ніяк не можна було запідозрити в якихось симпатіях до Спартака, тож, мужність ця була настільки очевидною, що вона не могла бути ні в найменшій мірі піддана сумнівам. Однакові дні ми маємо щодо самого характеру цього останнього бою. Всі автори підтверджують, що ініціатива бою була на боці Спартака і що раби билися з надзвичайним завзяттям.
Так закінчилась невдачею ще одна спроба рабів досягнути свободи, звільнитись від жорстокості, яка переслідувала роки їхнього життя. Тим часом навряд чи в наміри вождя гладіаторів входила відміна рабовласництва, як інституту. Звичайно метою повсталих рабів була помста за жорстокість панів, або ж “вихід” з Риму. Вільні люди, міська чернь тільки й користувалися хвилюваннями в римському суспільстві, що були викликані повстаннями рабів, щоб безкарно грабувати.
Повстання Спартака хоча й не знищило рабовласницький лад в Римі, проте воно завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибину, суть системи рабоволодіння, воно ніби показувало для римлян, що рабство їх загибель, однак римляни не розуміли цих знаків, вони вперто продовжували свою політику жорстокої експлуатації рабів. Але основи рабовласництва в період республіки були настільки міцно закладені, що знищити їх здавалось нездійсненною мрією, проте це повстання їх різко похитнуло [8, с. 134].
Разом з тим повстання Спартака, як і інші заворушення були грізною пересторогою для рабовласників, умовою для урядових кіл Риму, що необхідно вживати активних дій у внесенні змін до системи управління, з метою краще пристосувати її до соціально-економічних і політичних відносин, які постійно виникають, розвиваються і змінюються.
Повстання Спартака нанесло шкоду і економіці, особливо сільському господарству. Багато селянських господарств, навіть латифундій було знищено. Період повстання Спартака супроводжувався своєрідним застоєм в економіці, оскільки господарства залишились без робочої сили, нікому було обробляти землі, тому що значна частина рабів брала участь у повстанні [14, с. 59; 22, с. 237].
Між тим рабовласники і місцеві жителі, радше бажали перебути цю “негоду” у добре укріплених містах, оскільки могутнє військо Спартака і невдачі римлян наводили на них страх. Винищення і втеча рабів, а також небезпека нових повстань, змушували власників великих маєтків ділити свої землі на дрібні ділянки і здавати в оренду так званим колонам.
Повстання Спартака сприяло і певній консолідації панівних кіл у римському суспільстві – нобілітету і вершників. Невипадково обидва полководці, які між собою сперечалися – Красс і Помпей, які були сулланцями, змушені піти на компроміс і провести низку заходів по відновленню досулланських законів і порядків. Зокрема було відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів тощо. Таким чином повстання рабів, нехай воно і не закінчилось перемогою,все ж залишало свої сліди у кризі Римської республіки [26, с. 155].
Точок зору на підсумки повстання і його вплив на хід подальшої римської історії стільки ж, скільки трактувань самого повстання. У радянській історії повстання Спартака, точніше, необхідність посилення на державному рівні контролю за експлуатованим класом рабів, визнавали однією з причин переходу Республіки до Імперії. Найбільш ортодоксальна позиція істориків 30-х років XX століття, які називали повстання Спартака революцією рабів – найвищою формою класової боротьби античності, після чого ще майже шістсот років римська імперія хилилася до занепаду. Це безумовні крайності.
На погляд сучасних істориків до істини ближче Моммзен. Вчений стверджував, що повстання Спартака ніяк не вплинуло на подальшу римську історію. У сучасних творах повстання рабів не без дотепності порівнюють зі стихійними лихами. За рабами не визнавалося цивільних прав, отже, не визнавалося і прав хоч якось впливати на політику держави. Бунт підлягав ліквідації, учасники – покаранню, зруйноване господарство відновлювалося, і держава продовжувала жити колишнім життям [13, с. 239].
На цьому можна і закінчити, але це було б не тільки несправедливо по відношенню до Спартака, а й просто короткозоро.
Адже пройшло більше двох тисяч років, а Спартак не забутий, і ім'я його досі викликає таку наснагу, наче він все ще живий, а не спочив десь в безіменній могилі в землі Італії. Хіба грім увертюри у Великому Театрі, хіба книжкові полиці, широкі екрани Голлівуду, статуя Спартака в Луврі, монумент в Санданскі не продовження історії повстання.
Якщо на хвилинку дати волю фантазії, можна припустити, що саме цього й хотів Спартак. Саме це й було його метою. Він не хотів піти з історії. Він хотів кинути на історію всю міць своєї особистості, всю велетенську силу своєї волі, щоб змусити її, історію чужого народу, потіснитися і дати йому місце на своїх сторінках.
Отже, людина завжди добивається того, чого пристрасно бажає. Спартак бажав безсмертя і отримав його. Саме ця якість – безмежне честолюбство, безмежна віра в перемогу, робить Спартака таким рідним історії Риму, історії краху Республіки, і серед героїв, чиї імена записані на скрижалях історії, вождів і ватажків свого часу: Цезаря, Сулли, Цицерона, Катона, Марія, Помпея, рішучих і несамовитих, відчайдушних бійців і не менш відчайдушних консерваторів, – своє місце по праву займає і “Великий генерал рабської війни”, людина, про яку сказано, що вождь, що піднімає рабів на битву за свободу, – є захисник усіх безправних і пригноблених.