34. Українська лексикографія.

Лексикографія – це розділ науки про мову, що вивчає словники, принципи і методи їх укладання.

Словники бувають філологічні і нефілологічні. Серед нефілологічних – енциклопедії педагогічні, юридичні, медичні тощо.

Філологічні словники бувають одномовні і багатомовні. Одномовні – це орфографічні, орфоепічні, тлумачні, синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, фразеологічні, термінологічні, етимологічні, іншомовних слів. Багатомовні – це перекладні словники.

Історія української лексикографії починається з кінця ХУІ століття, коли Лаврентій Зизаній уклав перший друкований тлумачний словник (1596). До Зизанія були спроби укладання невеликих словників (азбуковників), які пояснювали власні імена та деякі слова, що зустрічалися у церковних книгах і були незрозумілі для народу. У 1627 році з’являється словник Памви Беринди, над яким автор працював майже 30 років. У ХУІІ столітті виходять словники Славинецького і Корецького-Сатановського, у ХУІІІ – Туманського, у ХІХ – Котляревського, Павловського, Афанасія Чужбинського, Закревського, Шевченка, Куманця і Спілки, Тимченка та інших. Особливе місце займає чотирьохтомний тлумачний словник Бориса Грінченка (68 тисяч слів). У ХХ столітті в українській лексикографії працювали Агатангел Кримський, Максим Рильський, Леонід Булаховській, М. Калинович, І. Олійник, М. Кириченко, Євген Кротевич, Н. Родзевич.

М. Рильський:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

М. Рильський: «Неможливо уявити собі культурну людину, яка б ніколи не мала потреби в словнику, ніколи не заглядала до нього, ніколи ним не користувалася».

35. Українська орфоепія.

Орфоепія- розділ мовознавства, в якому вивчається система норм єдиної вимови, властивих літературній мові.

Орфоепічні норми склалися історично разом із формуванням національної мови. Володіння нормами сприяє швидшому порозумінню людей, які спілкуються усно, без зайвих витрат і часу, і сил. Увага співрозмовників зосереджується на змісті розмови, а не відвертається незвичним для мовця ненормативним звучанням. Крім того, дотримання орфоепічних норм має значення для засвоєння правопису. Орфоепічні норми говорять і про культурний рівень мовця. Сучасна українська літературна мова має в цілому усталені орфоепічні норми. Нерідко зустрічаються відхилення від норм. Причини: вплив діалектного оточення, вплив правопису, вплив іншої мови.

Вимова голосних. Норми вимови голосних пов’язані з їх наголошеною чи ненаголошеною позицією. Усі наголошені голосні вимовляються чітко. Ненаголошений о вимовляється як о^у у декількох словах (кожух, розумний, тобі, ходім).

Ненаголошений е вимовляється як е^и (везу, везіть, веснянка, селянство).

Ненаголошений и вимовляється як и^е (живе, чистота, глибокий).

Ненаголошений а, і, у – завжди вимовляються чітко.

Вимова приголосних. Усі приголосні виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосними (читати, ходити). Виразно вимовляються два глухих чи два дзвінких приголосних, що стоять поруч (спитати, збирати).

Дзвінкі не втрачають дзвінкості у кінці складу слова. Ось тому ми і розрізняємо лексичне значення слова за кінцевими приголосними складу: гриб – грип , плід – пліт, міг – міх, гадка – гатка.

Африкати дз , дж вимовляються злито (джерело, бджола, дзеркало, дзюрчить).

Слід розрізняти ґ і г (ґава, ґанок, ґрунт, аґрус, ґедзь, гніт, грати, румигати, джигіт, дзиґа).

Звук ф не повинен змішуватися із хв. (факт, фартух, форма, футбол, фотографія, шифр, асфальт, хвиля, хвилина, хвіртка, хвалити, хвастати, схвилювати, нехворощ, похвально.)

Усі приголосні перед і вимовляються м’яко (виняток: педінститут, безідейний, безініціативний.)

Усі приголосні перед є вимовляються м’яко (синє, майбутнє).

Вимова деяких словосполучень. Глухі перед дзвінкими вимовляються дзвінко (просьба, косьба, молотьба, боротьба).

Дзвінкі перед глухими, як правило, не оглушуються (книжка, дубки).

Тільки г іноді перед т вимовляється як х (легко, кігті, нігті), але допомогти.

Свистячий перед шиплячим вимовляється як шиплячий (безшумний , розчистити, безжурний, розширити).

Шиплячий перед свистячим вимовляється як свистячий (радишся, дочці, дочечці).