Додатки

ДОДАТОК А

Шнітке Альфред Гаррійович (24 листопада 1934, Енгельс, СРСР – 3 серпня 1998, Гамбург, Німеччина) – радянський композитор, піаніст, теоретик музики і педагог, один з найзначніших музичних діячів кінця XX століття. Шнітке – головна фігура «радянського музичного авангарду», разом з Е.В.Денісовим і С.А.Губайдуліною. Для його стилю починаючи з другої половини 1970-х років характерне поєднання різноманітної сучасної композиторської техніки на основі висунутої ним самим концепції «полістилістики» (видатний музичний аналітик, Шнітке неодноразово публікував свої теоретичні нариси, зокрема присвячені Шостаковичу і Стравінському). Відповідно до цієї концепції йдеться про вираження «нової плюралістичної музичної свідомості», яка «в своїй боротьбі з умовностями консервативного і авангардного академізму переступає через найстійкішу умовність, – поняття стилю як стерильно чистого явища». Як основні форми прояву цієї тенденції виділяються принцип цитування і принцип алюзії (стилістичного натяку, гри в стиль). Полістилістика дозволяє інтеграцію «низького» і «високого», «банального» і «вишуканого». «Суб’єктивна пристрасність авторського висловлення підкріплюється документальною об’єктивністю музичної реальності, представленої не тільки індивідуально-відображено, але і цитатно». Крім того, в творах композитора часто відчутне «театральне» начало, що, можливо, йде від його роботи в прикладних жанрах і повідомляє музиці характер «звукового дизайну» – ніби коментаря до якоїсь події.

Дмитро Дмитрович Шостакович (25 вересня 1906-1975) – російський композитор, піаніст, педагог і громадський діяч, один з найзначніших композиторів XX століття. Народний артист СРСР (1954).У 1923 році Шостакович закінчив консерваторію по класу фортепіано (у Л. В. Ніколаєва), а в 1925 році – по класу композиції (у М. О. Штейнберга). Його дипломною роботою була Перша симфонія. За традицією, висхідною до Рубінштейну, Рахманінову і Прокоф’єву, Шостакович збирався продовжити кар’єру і як концертуючий піаніст, і як композитор. Однак за свідченням Костянтина Ігумнова, його грі не вистачало «почуття і сили». У 1927 році на Першому Міжнародному конкурсі піаністів імені Шопена у Варшаві він отримав почесний диплом. На щастя, незвичайний талант музиканта (Шостакович виконав у Варшаві також сонату власного твору) зауважив один з членів журі конкурсу, американський диригент і композитор Бруно Вальтер, який запропонував Шостаковичу пограти йому на роялі ще що-небудь. Почувши «Першу симфонію», Вальтер негайно попросив Шостаковича надіслати партитуру йому в Берлін, і потім виконав Симфонію в поточному сезоні, тим самим зробивши російського композитора знаменитим. Перший балет Шостаковича, «Золотий вік» («Золотой век»), користувався великим успіхом. Його опера «Леді Макбет Мценського повіту» піддалася розгрому в офіційному радянському друці. З 1937 р. Шостакович вів клас композиції в Ленінградській консерваторії. У 1939 р. він стає професором. Залишаючись в перші роки війни в блокадному Ленінграді, Шостакович починає працювати над 7-й симфонією. Вона була виконана 29 березня 1942 р. в Колонному залі московського Будинку Союзів. У 1943 р. композитор переїздить до Москви і до 1948 р. викладає в Московській консерваторії. У нього навчалися Р. З. Бунін, А. Д. Гаджієв, Р. Р. Галинін, О. А. Євлахов, К. А. Караєв, Г. В. Свиридов, Б. І. Тіщенко, К. С. Хачатурян, Б. А. Чайковський.

Відносини Шостаковича з радянською владою були дуже «нерівними», що дорого коштувало композиторові в плані здоров’я — сучасники відзначали у нього ознаки затравленності і постійній невпевненості. Офіціозна лайка в 1930-х і в кінці 1940-х змінялася прихильністю. У 1957 р. Шостакович стає секретарем Спілки композиторів СРСР, Спілки композиторів РРФСР (з 1960, в 1960-1968 перший секретар). Шостакович помер в Москві 9 серпня 1975 р. Похований на Новодівочому цвинтарі.

Луча́но Бе́ріо (24 жовтня 1925 - 27 травня 2003) - італійський композитор, експериментатор і піонер електронної музики, автор багатьох аранжувань музики композиторів-класиків (від Генрі Персела до Ігоря Стравінського). З 1947 року вчився у Міланській консерваторії, того ж року одружився з мецо-сопрано Катерін Бероберян. У 1950-ті роки Беріо вчився у Луїджі Даллапіккола, а пізніше проявив інтерес до серіальної музики та електронної композиції. 1955 року разом із Studio di Fonologia Беріо заснував експериментальну студію електронної музики в Мілані, серед інших в цій студії експериментував також Джон Кейдж. З 1961 вів викладацьку діяльність, спочатку в Окленді, а з 1965 року соліст гурту Grateful Dead. В ці роки Беріо здобуває визнання як композитор, 1966 року він виграв Італійську премію за твір Laborintus II, значний успіх мала його Симфонія (1968). Для творчості Берио характерні авангардні пошуки нового акустичного середовища й музичної текстури, використання серійної техніки, електронної музики. Перший електронний твір - «Mutazioni» (1956) Беріо створив у Мілані в студії Фонологія. Пізніше він з’єднував інструментальні звучання з електронними шумами й звуками людської мови, наприклад у п’єсі «Temar – Omaggіo a Joyce» (1958) для голосу й магнітофона. Прагнення об’єднати в новій звучній формі різноманітні сфери мистецтва й природи приводило до того, що звернення композитора до цитат найрізноманітнішого музичного матеріалу. Так, у своїй «Симфонії» (1968) для восьми голосів й оркестру він цитує в третій частині скерцо з до-минорной симфонії Густава Малера. Однак Берио з іншими сучасними йому композиторами 60-х років поєднувала не тільки ця техніка колажу, але й схильність до сценічної музики й експериментального театру. Уже його твір «Коло», закінчений в 1960 році, демонструє сценічну концепцію, побудовану на жестах і русі вокалістів по сцені. В 1970-х роках Беріо звернувся до театрального жанру. Театральна прем’єра «Опери» Беріо була здійснена 1970-го року, а пізніше були написані «La Vera Storia» (1982) і «Un Re inAscolto» (1984).

Арнольд Ше́нберґ (13 вересня 1874, Відень – †13 липня 1951) – австрійський композитор, педагог, музичний теоретик і диригент, засновник Нововіденської композиторської школи. Прийнято виділяти три творчих періоди Шенберґа. Твори першого періоду (ор. 1-10, 12-14) продовжують традиції пізньоромантичного мистецтва Р. Вагнера, А. Брукнера, Р. Штрауса і Г. Малера. В той же час вже ранній творчості Шенберґа лаконічність викладу ідеї і прозора фактура. Критики відмічають також логічність розвитку і структурну чіткість в його творах, а також майстерну поліфонічну техніку, що зближує його з Й. Брамсом. Серед найзначніших творів — секстет «Просвітлена ніч» (1899) та симфонічна поема «Пелеас і Мелізанда» (1902). З 1909 починається другий етап творчості Шенберґа, що характеризується відмовою від тональної системи, та ствердженням атональності, що спирається на дисонантні інтервали без розв’язання у консонанс. Серед перших атональних творів — 3 фортепіанні п’єси ор.11 та монодрама «Очікування» («Erwartung») ор.17. В циклі мелодекламацій «Місячний П’єро» Ше́нберґ пропонує принципово новий прийом вокального виконавства – Шпрехґезанґ, який являє собою дещо середнє між вільним інтонуванням мови та співом. Пошуки гармонічної організації звуків приводять композитора до винаходу додекафонії. Серед перших додекафонічних творів - сюїта для фортепіано ор.25 (1921-1923), варіації для оркестру (1928).

Бела Барто́к (25 березня 1881, Надьсентміклоші – †26 вересня 1945) – угорський композитор, піаніст і музикознавець-фольклорист. Розвивав власну музичну мову, поєднуючи фольклорні елементи з математичною концепцією тону і ритмічної пропорції. Має велику музичну спадщину, яка включає шість струнних квартетів, концерти, оперу і великий дитячий педагогічний репертуар. Освоївши досвід І. Стравінського, А. Шенберґа й інших сучасних західних композиторів, Барток продовжував і в 20 р. Розвивати національні фольклорні елементи. Але в деяких його творах цього часу ще гостріше виявилися тенденції до корінного відновлення засобів музичної виразності (2 сонати для скрипки, 3-й й 4-й квартети, ряд фортепіанних п’єс), що приводило іноді до надмірної ускладненості музичної мови. Цим творам Бартока властива крайня загостреність і динамізація мови, тяжіння до ударно-шумових ефектів і, в той же час, рафінований інтелектуалізм, витонченість колориту. 20-30 ті рр. — період розквіту гастрольно-концертної діяльності Бартока-піаніста (виступав у країнах Західної Європи, США, в 1929 гастролював у СРСР).

І́гор Федорович Стравінський (*5 червня 1882, Росія — †6 квітня 1971, Нью-Йорк, поховано у Венеції на острові Сан-Мікеле) — російський композитор та диригент українського походження^. Творчість Стравінського вирізняється образно-стилістичною різноманітністю, проте підпорядкованою в кожен творчий період своїй стрижньовій тенденції. У т. зв. Російський період (1908 — початок 20-х рр.), найкращими творами якого є балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна», хореографічні сцени «Весілля» (1917, остаточний варіант 1923), Стравінській виявляв особливу цікавість до якнайдавнішого і сучаснішого йому російському фольклору, до ритуальних і обрядових образів, до балагану, лубка. У ці роки формуються принципи музичної естетики Стравінського, пов’язані з «театром уявлення», закладаються основні елементи музичної мови – «поспівковий» тематизм, вільний, остинатність, варіантний розвиток і т. д. У наступний, т. зв. Неокласицистський період (до початку 1950-х рр.) на зміну російській тематиці прийшла антична міфологія, істотне місце зайняли біблійні тексти. Стравінській звертався до різних стильових моделей, освоюючи прийоми і засоби європейської музики бароко (опера-ораторія «Цар Едіп», 1927), техніку старовинного поліфонічного мистецтва («Симфонія псалмів» для хору і оркестру, 1930). Названі твори, а також балет із співом «Пульчинелла» (на теми Дж. Б. Перголезі, 1920), балети «Поцілунок феї» (1928), «Орфей» (1947), 2-а і 3-а симфонії (1940, 1945), опера «Пригоди гульвіси» (1951) — не стільки високі зразки стилізації, скільки яскраві оригінальні твори (використовуючи різні історико-стилістичні моделі, композитор відповідно до своїх індивідуальних якостей створює сучасні по звучанню твори). Пізній період творчості (з середини 1950-х рр.) характеризується переважанням релігійної тематики («Священний спів», 1956; «Заупокійні співи», 1966р.), посиленням ролі вокального елементу (слова), вільним використанням додекафонної техніки (проте в рамках властивого Стравінському тонального мислення). При всій стилістичній контрастності творчість Стравінського відрізняється єдністю, обумовленою його російським корінням і наявністю стійких елементів, що виявляються в творах різних років. Стравінській належить до провідних новаторів 20 століття. Він одним з перших відкрив нові музично-структурні елементи у фольклорі, асимілював деякі сучасні інтонації (наприклад, джазові), вніс багато нового в організацію, оркестрове письмо, трактування жанрів. Кращі твори Стравінського істотно збагатили світову культуру і справили вплив на розвиток музики 20 ст. За своє творче життя Ігор Стравінський віддав належне захопленню неокласицизмом, авангардною музикою, але врешті-решт прийшов до духовної. Переломною для нього стала «Меса» (1948).

Валентин Васильович Сильве́стров (30 вересня 1937, Київ) український композитор. В 1960-ті роки В.Сильвестров входить до творчої групи «Київський авангард», представники якої всупереч жорсткому тиску з боку захисників панівної в СРСР естетики соцреалізму, відкривають нову сторінку історії української музики, орієнтуючись на нові стильові течії та опановуючи сучасними композиторськими техніками західноєвропейської музики. Зокрема композитор використовує в своїх творах додекафонію, алеаторику, сонористику. Характерним драматургічним принципом стає хвильова драматургія. В 1970-ті композитор поступово відмовляється від традиційних технік авангарду, орієнтуючись на постмодернізм. Сам автор називає свій стиль «мета-музикою» (метафорична музика). В музиці цього періоду переважають медитативні, споглядальні настрої. Чільне місце займає характерне постмодернізму звернення до стилів минулих епох. Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою стає превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури прослідковується характерна невизначеність. Характерною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій. Ще однією важливою парадигмою постмодерну, що прослідковується у творчості Сильвестрова є невизначеність. Невизначеність проявляється як відсутності чітких композиційних схем, певній спонтанності мислення, так і на рівні ритмоструктур, інтонаційних побудов і звучання загалом, що нерідко межує з тишою.

Джон Зорн, найяскравіший виразник постмодерного джазу.

(2 вересня 1953 Нью-Йорк) – американський єврейський композитор-авангардист, саксофоніст, музичний продюсер. Один з лідерів сучасного музичного авангарду. Творчість Зорна відрізняє жанрова і стильова багатоманітність: від наслідування класичних традицій до пост-панка, nu-metal, нойза й електроніки, експериментальних проектів в області музичної імпровізації.

Андре Массон (фр. Andre Masson, 4 января 1896, Баланьи-сюр-Терен, Уаза – 28 октября 1987, Париж) –французский график и живописец, соединивший в своем творчестве черты сюрреализма и абстрактного экспрессионизма, добившийся известности изображениями чудовищных фантастических миров. Многие из рисунков Массона появлялись в ходе неосознанно-спонтанного творческого процесса (так называемая автоматическая живопись).