Розділ 2

2.1. Ознаки постмодернізму в сучасній музиці

Останню третину XX століття в музиці розглядають під знаком постмодерну. Якщо музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації. Якщо музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації, наприклад знаком, що допомагає визначити свою приналежність до тієї чи іншої субкультури. Стає характерним поєднання різних музичних стилів та жанрів, полістилістика, стираються кордони між «високим мистецтвом» та кітчем. За основу даного дослідження нами пропонується порівняльна таблиця за Брайніним-Пассеком.

Порівняльна таблиця «модернізм-постмодернізм» за Брайніним-Пассеком
Модернізм	Постмодернізм
Скандальність	Конформізм
Антиміщанський пафос	Відсутність пафосу
Емоційне заперечення попереднього	Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція	Вторинність як позиція
Оціночне у самоназві: «Ми - нове»	Безоціночне в самоназві: «Ми - все»
Декларована елітарність	Недекларована демократичність
Переважання ідеального над матеріальним	Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво	Антиутопічність
Фактична культурна спадкоємність	Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність кордону мистецтво-немистецтво	Все може називатися мистецтвом

Тому для досягнення головної мети наукового пошуку курсової роботи ми пропонуємо дослідити саме ці особливі риси на прикладі творчості яскравих представників – композиторів ХХ ст. А аналізуючи особливості розвитку культури у ХХ столітті та виявляючи риси постмодернізму у художньому мистецтві нами виявлено, що сучасна музика зазнавала процесів, схожих з іншими видами мужнього мистецтва, а з рубежу віків почався інтенсивний пошук нової сучасної мови, що призвело до невідомого раніше багатоманніття музичних стилів і напрямків. Найрадикальніший крок в цьому напрямку зробив А. Шенберг – винахідник атональності і додекафонії. Паралельно з ним творили імпресіоністи Клод Дебюссі та Моріс Равель, представники неокласицизму Ігор Стравінський, Пауль Хіндеміт, традиції романтизму продовжували Сергій Рахманінов та Ріхард Штраус, класиками радянської музики стали Сергій Прокоф'єв та Дмитро Шостакович, поєднання класичних традицій з елементами джазу властиве творчості Джорджа Гершвіна. Класичне виконавське мистецтво XX століття представлено іменами Герберта фон Караяна, Д.Макропулоса, Ієгуді Менухіна, Євген Свєтланова.

ХХ ст. ознаменоване відкриттям і феноменально швидким поширенням нових видів і жанрів музики, музичної творчості, розрахованих на масову аудиторію. Так у 20-і рр. завойовує популярність джаз, а у 50-60-і – рок. Одним з виконавців – визнаних реформаторів популярної музики ХХ століття – був американський співак Елвіс Преслі. Він у середині 50-х рр. завоював сцену для рок-н-ролу — синтетичного напряму, який виник зі сплаву блюзу, джазу, свінгу та інших напрямів. Його продовжувачами стали Кліфф Річард, «Енімалз», «Роллінг Стоунз» і багато інших. Епоху в рок-музиці ХХ ст. склала творчість «The Beatles» – квартету у складі Джона Леннона, Пола Маккартні, Джорджа Гаррісона і Рінго Старра. Почавши виступи у 1960, «хлопці з Ліверпуля» незабаром завойовують своїми піснями всі топ-позиції престижних гіт-парадів. Хоч до кінця 60-х група розпадається, пісні «Бітлз» не втрачають свіжості і користуються досі величезною популярністю. Рок-музика здобуває прихильність молоді на всіх континентах, незалежно від мови і релігії та стає символом протесту проти усталених традицій. До кінця століття виникали і зараз виникають численні напрями, різновиди популярної музики, але революційних зрушень більш не відбувалось.

В своїх дослідження історики цього періоду зазначають, постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Музичний постмодернізм може бути розглянутий як стиль та як стан. Що є дуже характерним для творчості кожного видатного митця.

Як музичний стиль, постмодерн включає характерні риси мистецького постмодерну . Він характеризується поєднанням різних музичних стилів та жанрів, полістилістикою. Характерна також самовідносність та іронічність, стертя кордонів між «високим мистецтвом» та кітчем, Д.Олбрайт (Daniel Albright, 2004) охарактеризовує постмодерн, як тотальний колаж, полістилізм та випадковість. Наприклад, аналіз наукової літератури показав, що музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика є видовищем, продуктом масового споживання, та індикатором групової ідентифікації. Наприклад знаком, що допомагає визначити свою приналежність до тієї чи іншої субкультури.

Отже, аналізуючи питання характеристики ознаки постмодернізму в сучасній музиці, нами встановлено, що в епоху модернізму «Популярна» музика розглядалася як другорядна по відношенню до більш «вагомих» жанрів. Але філософія постмодерну поставила під сумнів правомірність і прийнятність розподілу культури на «високу» та «низьку».

Особливо чітко риси постмодернізму сформувались в так званому «третьому витку». Саме «третій виток» постмодерної музики пов'язаний із фундаментальною зміною уявлень щодо того, «про що» має бути музика. Із ствердженням постмодернізму стверджувалась ідея про те що «музика є сама про себе». Стильові алюзії і цитати стали не тільки технічним прийомом, але сутнісною стороною музики, перерісши з можливості в потребу. Основними елементами музичного мистецтва стали такі елементи як інтонація, ритм і мотиви. Отже постмодерн зводить роль мистецтва до коментування споживацької спільноти та її продуктів, відмовляючись від модерного прагнення осягнути «реальність» всесвіту в його фундаментальних формах.