Інтерактивний комплекс Розробки лекцій

Лекція № 1

Тема. Вступ

План

1. Мовна політика в Україні

2. Роль мови у суспільному житті

3. Риси офіційно-ділового стилю

4. Стиль сучасного ділового життя

1. Мовна політика в Україні

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі.

Від мовної політики залежить мовна ситуація у багатомовному суспільстві — уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних та писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.

М. п. щодо укр. мови різнилася історично й географічно. В ній від поч. формування літ. мови виділяється кілька періодів. Для доби лит.- польс. панування характерним було протиборство тенденцій розвитку й одночасно занепаду укр. («руської») мови. Найсприятливіші умови для її становлення спостерігалися на землях, що, починаючи з 14 ст., перебували під владою Вел. князівства Литовського. М. п. Литви мала переважно характер звичаєвого права і визначалася принципом «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». Литовські князі приймали православ’я, місцеву культуру, мову і ставали фактично укр. та білорус. князями лит. династії. Західноруська писемна мова стає мовою великокняжої канцелярії, урядових актів, князівського листування, перекладів.

Поступове обмеження функцій укр. мови відбувалося і в Сх. Україні, яка опинилася у складі Росії. Тут на поч. етапі приєднання і за часів Гетьманщини укр. мова була поширеною не тільки у внутрішньому, а й у зовнішньому офіц. спілкуванні з моск. владою (листи Б. Хмельницького). У М. п. цього часу превалюють звичаєві стереотипи. З посиленням централізації влади в Росії за часів Петра І, і відповідно обмеженням укр. автономії, М. п. поступово змінюється у напрямі насильницького звуження функцій укр. мови: вже в кін. 18 ст. вона була витіснена з судів і держ. установ.

Лінія на витіснення укр. мови знайшла офіц. закріплення у таємному Валуєвському циркулярі 1863, що відмінив видання укр. церк. і наук.-осв. л-ри. В Енському акті 1876 заборонялося видавати укр. мовою будь-які тексти (крім ориг. худож. творів та істор. документів), ставити театр. вистави, викладати укр. мовою у школах та зберігати в шкільних б-ках укр. л-ру тощо. В указі 1881 Олександра III зроблено деякі незначні послаблення: дано дозвіл друкувати укр. словники рос. літерами, ставити на сцені також драм. твори укр. мовою (за умови губернаторського дозволу і коли репертуар трупи не був виключно український). Внаслідок дії указів укр. мова не вживалася у періодиці, науці, в навч. закладах, усному офіц. спілкуванні, обмежуючися родинним вжитком, переважно сільс. населення. Осн. джерелом її розвитку ставала худож. л-ра, фольклор. Приватне вживання укр. мови звичайно розцінювалось як ознака нижчої культури або свідома опозиція рос. мові. Революція 1905 хоч і не спричинилася до скасування протиукр. циркулярів рос. царату, проте спонукала владу піти на певні поступки в нац.-мовній сфері. З’являється укр. преса, збільшується кількість літ.-худож. альманахів, легалізується україномовна наука (переважно гуманіт. профілю).

У Галичині укр. мова визнавалася як друга крайова мова, яка могла використовуватися у діловодстві та суді, у виступах укр. послів у сеймі. Фактично ж ці права не реалізовувалися уже на рівні повітів. У нижчих ланках самоврядування відповідно до прав громад визначати мову офіц. спілкування та школи переважало використання укр. мови. 97 % укр. дітей у Галичині відвідувало укр. початкові школи. Мову вищої та серед. освіти визначав сейм, який надавав перевагу польс. мові, внаслідок чого на 16 укр. серед. навч. закладів (з них 10 були приватними) припадало 50 державних польських. У Львів. ун-ті навчання здійснювалося, за винятком кількох кафедр, польс. мовою.

Гіршою була ситуація на Буковині, де насаджувалися німецька, а згодом румунська мови, менше діяло укр. шкіл та виходило укр. періодики.

На Закарпатті, яке теж входило до складу Австро-Угор. імперії, укр. мова не мала конст. захисту перед тиском держ. угор. мови. Розвиток рідної мови відбувався на рівні діалектів.

Відкриття укр. шкіл було можливе за наявності 20 % (а з 1932 — 25 %) укр. населення у місцевості і відповідно до оформлених заяв визначеної кількості батьків.

Голодомор 1933, масові репресії серед укр. інтелігенції стали своєрід. рубежем у зміні М. п. у бік т. з. деукраїнізації, тотального зросійщення, зокрема в осв. сфері. Викладання рос. мови у над. школах, наприклад, було запроваджено вже з 2 класу як обов’язковий предмет. Дальше звуження сфер застосування укр. мови відбувалося у роки 2-ї світ. війни і повоєнний час. Порівняно з довоєн. періодом в Україні незмірно зросла кількість рос. шкіл, продовжувалася тенденція до зменшення укр. періодики, книговидання. «Теоретичне» обгрунтування т. з. злиття націй, а також виняткової ролі рос. мови стало підґрунтям витіснення укр. мови навіть як предмета навчання з галузі освіти, звуження (незважаючи на розбудований термінол. апарат) її функцій у науці, виробництві, сусп.-політ. сфері. Як наслідок — серед частини українців з явилася тенденція вважати рос. мову за рідну. Для тих же, що вважали рідною укр. мову, ставала характерною тенденція втрати навичок її використання у вироб. і сусп.-політ. діяльності, у сфері споживання, культури та обслуговування. Під тиском цих штучно породжених обставин укр. мова дедалі менше використовувалася навіть на побут. рівні, зокрема у спілкуванні між членами родини, в колі друзів тощо. 28 жовтня 1989 було прийнято перший в історії України Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», яким укр. мові надано статус державної. Осн. напрями М. п. незалежної України відображені також в її новій Конституції, прийнятій 1996 (зокрема в ст. 10, де утверджено статус укр. мови як держ. мови України й гарантується вільний розвиток мов нац. меншин), у «Декларації прав національностей України» від 1.ХІ 1991, в Законах України «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про освіту» (1991, в ред. від 23.III 1996) та ін. 1997 створено Раду з мовної політики при Президентові України, а в складі Державного комітету України у справах національностей та міграцій — департамент зі здійснення мовної політики. Усе це дало позитивний поштовх для ліквідації тенденцій звуження функцій укр. мови і формування умов для її розвитку як осн. засобу комунікації у країні.

В. М. Брицин.( З енциклопедії)

Права української мови

Державною мовою України є і в майбутньому буде українська. Одним із наслідків політичної безвиході є те, що жодна політична сила не буде настільки потужною, щоб зібрати дві третини депутатів і змінити Конституцію.

Кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території та вимагати від своїх громадян її знання, хоча б пасивного.

Для України з цього випливає:

– Мовою офіційного спілкування на всій території країни є українська.

– Усі держслужбовці мусять вільно володіти (усно та письмово) українською мовою.

– Держслужбовці зобов’язані засвідчити знання української мови сертифікатом. Для всіх держслужбовців, які не володіють українською мовою на високому рівні в усній і письмовій формі, необхідно організувати безплатні мовні курси. Осіб, що відмовляються отримати сертифікат за наявних сприятливих умов для вивчення української мови, слід звільняти.

– Усі громадяни повинні володіти українською мовою принаймні в обсязі, достатньому для роботи.

– Для всіх громадян слід забезпечити безплатні добровільні курси української мови.

– Мовою судової системи України є українська, але необхідно ґарантувати безплатний переклад документів і судових слухань. Необхідні кошти сплачуватиме держава. Під час засідань можуть використовуватися також інші мови, якщо це зручно сторонам, але справи та протоколи повинні вестися українською мовою.

– Мовою збройних сил є українська.

– В класах і школах з іншими мовами навчання українську необхідно викладати як другу мову.

– Там, де є достатня кількість учнів (8–10 на клас, як зазначив Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин у звіті про Україну, або п’ять для сільських та вісім для міських шкіл, відповідно до нормативів Міністерства освіти і науки України), необхідно відкривати українські класи або школи без будь-яких перешкод.

– Держава повинна забезпечити необхідну кількість україномовних підручників – не лише з української мови та літератури, а й з решти предметів, що викладаються українською. Всі вчителі мають на високому рівні володіти українською мовою, тому необхідно забезпечити регулярні курси підвищення кваліфікації. Це стосується не лише шкіл, але також коледжів та університетів.

– У державних і приватних коледжах та університетах обов’язково має бути вступний іспит з української мови.

– Загальнодержавне (в майбутньому громадське) телебачення й радіо веде передачі українською мовою. Державні теле- та радіомовники реґіонального рівня (якщо вони далі існуватимуть) беруть до уваги зафіксований на останньому переписі населення склад населення відповідної місцевості згідно із критерієм «рідна мова» і, поряд з українською, ведуть передачі й іншими мовами у відповідних пропорціях (див. також параграф 2).

– Загальнонаціональні приватні мовники ведуть передачі українською мовою відповідно до переписного складу населення України за критерієм «рідна мова». Приватні реґіональні й місцеві служби ведуть трансляції українською мовою в обсязі, відповідному до складу населення даної території. Слід також брати до уваги неросійські меншини, пропорційно до їхньої частки в населенні.

– Держава може заохочувати створення радіо- і телепродукції українською мовою шляхом звільнення її від податків і встановлення певного відсотка національної продукції для всіх мовників.

– Фільми в кінотеатрах повинні демонструватися українською мовою (дубльовані або субтитровані) відповідно до частки україномовного населення реґіону чи міста (за критерієм «рідна мова»), решта – іншими мовами відповідно до частки їхніх носіїв у складі населення.

– Мова преси (друкованої чи доступної через Інтернет) не підлягає обмеженням. Ввезення закордонної преси не має обмежуватися. Держава може сприяти розвиткові україномовних видань непрямими засобами, наприклад, звільненням від податків чи їх зменшенням.

– Для ввезення книжок не повинно чинитися перешкод. Видання україномовних книжок може підтримуватися звільненням від податків чи їхнім зменшенням або прямими субсидіями на видання україномовних книжок високої якості (а також книжок мовами меншин).

Права недержавних мов (російської, кримськотатарської та інших мов, якими говорять члени національних меншин)

Україна мусить дотримуватись і забезпечувати виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи та іншими міжнародними організаціями. Українська держава має докласти всіх зусиль, аби використовувані в її мовній політиці термінологія та критерії не суперечили правовим зобов’язанням України згідно з Рамковою конвенцією про захист національних меншин та Європейською хартією реґіональних мов або мов меншин (далі ми її називатимемо просто Хартією). Для носіїв мов, зазначених у Законі про ратифікацію Хартії, на територіях їхнього поширення мають бути створені більш ніж мінімальні можливості вживання цих мов (з урахуванням конкретної ситуації кожної мови).

Російська є мовою етнічної меншини, але, крім цього і передусім, – мовою майже половини громадян України, якою вони розмовляють або постійно, або залежно від ситуації, співрозмовника тощо. Це нетипова ситуація. Відповідно. до означень «рідної мови» та «мови меншини», які наводяться у Пояснювальній записці до Хартії, російська є водночас реґіональною мовою та мовою меншини. Інші мови (наприклад, кримськотатарську та угорську) також слід кваліфікувати як реґіональні мови, але російська, безперечно, є найбільшою.

Чи повинне існувати спеціальне окреслення для російської мови, проміжне між державною мовою та мовою етнічної меншини? Ми не підтримуємо такої пропозиції. Будь-який спеціальний статус веде до юридичних ускладнень. Ми пропонуємо термін «недержавні мови» для всіх уживаних в Україні мов, окрім української. Юридична база має бути однаковою для всіх недержавних мов. Дещо особливе ставлення до російської мови випливає тільки з більшої чисельності її носіїв, ніж в усіх інших недержавних мов.