Лекція 5: демократичне врядування і культура миру в країнах центрально-східної європи та снд

1. Демократичне врядування та культура миру в країнах Центрально-Східної Європи за програмами юнеско: здобутки, проблеми та перспективи.

2. Проблема тероризму та засоби її вирішення

1. Становлення демократичного врядування і формування культури миру в країнах Східної, Центральної та Південно-Східної Європи тісно пов’язані з програмами ЮНЕСКО, які мають за мету сприяти утвердженню демократії і підвищенню культури миру в регіонах, що зазнали впливу тоталітарної ідеології та практики.

Загальновідомо, що ЮНЕСКО, в статуті якої йдеться про демократичні принципи, після закінчення холодної війни намагається сприяти вихованню та освіті в інтересах демократії, поширювати демократичні “технології”, заохочувати вивчення сутності демократії, звертаючи увагу не тільки на безперечний прогрес в цій галузі, а й на труднощі, з якими доводиться стикатися демократії майже всюди у світі.

Внесок ЮНЕСКО у втілення демократичних реформ в країнах Центральної і Південно-Східної Європи обговорювався на кількох щорічних засіданнях її Генеральної конференції. В першій резолюції з цього питання, схваленій ще 1991 року 26-ю сесією Генеральної конференції, генеральному секретареві було запропоновано запровадити багатогалузеву координацію з боку ЮНЕСКО діяльності, спрямованої на підтримку демократичних реформ, насамперед через поліпшення якості освіти, поширення ідей культури миру в суспільстві та зміцнення парламентських форм демократії. З 1992 р. відповідно до багатогалузевої програми ЮНЕСКО з розвитку Центральної та Східної Європи (PROCEED) розпочалася різноаспектна діяльність. Вона має на меті сприяння реформам, що здійснюються в країнах Центральної і Східної Європи для зміцнення демократичних засад врядування.

Слід зазначити, що з 1995 р. частиною програми ЮНЕСКО з управління суспільними трансформаціями (MOST) став проект “Багатокультурність і посткомунізм: традиції та демократичний процес”. Питання демократичного врядування досліджується також за проектом “ДЕМОС”. 1997 р. у м. Мапуту (Мозамбік) відбулася міжнародна конференція з питань культури миру і належного врядування. Ухвалена конференцією декларація рекомендувала шукати нові підходи в рамках проекту “ДЕМОС”, що дали б змогу африканським країнам запровадити власне демократичне врядування, результати якого вже реалізують країни Латинської Америки та Карибського регіону.

Сьогодні відчувається загальне прагнення до миру. Однак мир не можна зміцнити без зміцнення економіки країн, формування в них сильного громадянського суспільства та ефективного демократичного врядування.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

• принцип участі народу;

• принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

• принцип відповідальності або підзвітності урядів;

• принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

• переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

• розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Демократичне врядування і мир взаємодоповнюють і зміцнюють одне одного. Демократичні інституції можна заснувати тільки тоді, коли для них існує відповідне мирне середовище. Своєю чергою, демократичне врядування відіграє вирішальну роль у формуванні толерантності та взаєморозумінні різних культур, що є необхідною умовою підвищення культури миру.

1989 р. міжнародний конгрес ЮНЕСКО з проблем миру у свідомості людей, що відбувся в Ямусукро (Берег Слонової Кості), ухвалив декларацію, яка закликала до розвитку куль­тури миру, заснованої на загальнолюдських цінностях: поваги до життя особи, свободи, справедливості, солідарності, толе­рантності, прав людини та рівності всіх людей, незалежно від їхньої статі. У відповідь на цей заклик ЮНЕСКО опрацювала програму забезпечення культури миру.

У світлі ідей “Порядку денного заради миру”, проголошено­го генеральним секретарем ООН, виконавчий комітет ЮНЕСКО на своїй 140-й сесії 1992 р. ухвалив рішення про опрацювання і реалізацію відповідної програми дій. У 1994—1995 рр. в Сальвадорі, Мозамбіці та Бурунді були розроблені перші на­ціональні програми з культури миру.

1995 р. на 28-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО бу­ло ухвалено міждисциплінарний проект “До культури миру”, і в грудні того ж року цей проект був схвалений Генеральною Асамблеєю 00Н. 1998 р. вона проголосила 2000-й рік Міжна­родним роком культури миру і доручила ЮНЕСКО координу­вати відповідні заходи, а десятиріччя 2001—2010 рр. було про­голошено Міжнародним десятиріччям культури миру і ненасильства над дітьми в усьому світі.

Чи можна говорити про існування якоїсь нормативно-право­вої бази культури миру? На розширення прав культури миру генеральний директор ЮНЕСКО в своїй заяві у січні 1997 р. висунув пропозицію зафіксувати в міжнародних документах право людини на мир.

Як же можна створити та зміцнити культуру миру?

Всеохопну культуру миру можна створити комплексною си­стемою виховання і освіти для всіх груп населення і для всіх рівнів виховання та офіційної і неофіційної освіти. Культури миру можна досягти не тільки через доступ до знань про певні цінності, а й через формування у людей відповідних установок та навичок.

Важливу роль у формуванні та розвитку культури миру мо­же відіграти держава. Дотримання і забезпечення прав люди­ни, демократія і мир потребують належних дій, передовсім з боку держави. Для розвитку культури миру життєво необхід­ним е проведення відповідної соціально-економічної та куль­турної політики. Це надто важливо при прийнятті законодавчих документів й опрацюванні політичних механізмів, а також коли йдеться про сприяння недержавним організаціям та різним суб’єктам громадянського суспільства в їхніх зусиллях на благо культури миру.

Характерною рисою більшості нещодавно утворених незалежних держав є багатонаціональність. Її слід розглядати не тільки як внутрішню проблему інтеграції нації або ж певної відокремленості останньої від інших, а й як можливість побудувати плюралістичне і толерантне суспільство. Безперечно, плюралізм та співіснування культур становлять найвдалішу форму взаємозбагачення народів. Закріплення автономного статусу Криму в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., є прикладом ефективного підходу до розв’язання таких проблем.

Реалізація концепції “Створення миру у свідомості людей” вимагає відданості усіх нас боротьбі з нетерпимістю, насильством, вилученням певних груп людей із державного та суспільного життя та маргіналізацією окремих груп з тим, або побудувати міцний мир - а це насамперед безпека особи і всього людства - на регіональному, національному та місцевому рівнях.

Досягнення поставленої мети - формування культури миру - можна полегшити, якщо в ній розрізняти декілька рівнів або шарів.

По-перше, апелюючи до виняткової значущості будь-якої культури, ми маємо на увазі загальнолюдські цінності, що утверджують непорушність основних прав і свобод особистості. Художня література, високі зразки мистецтва, що представляють гуманістичні ідеали та цінності, мають вільно розповсюджуватися і бути доступними для всіх верств населення.

По-друге, це відносини між країнами і народами, людські стосунки, в основі яких взаємні повага, відвертість, толерантність, що служать зразками для наслідування, а також підлягають засвоєнню в процесі соціалізації тими, хто стане громадянами у ХХІ столітті. Історичних прикладів таких зразків не так уже й багато. Але для них необхідно знайти чільне місце у навчальних посібниках з історії, які здебільшого висвітлюють історію воєн і завоювань, тобто пропагують насамперед історію насильства.

По-третє, доцільно говорити про культуру взаємин соціальних груп і національних спільнот всередині кожної країни, про культуру миру, сказати б, для внутрішніх потреб, що засновується на терпимості, волі до діалогу, виключенні застосування сили. Тільки за цих умов основним результатом функціонування культури миру виявиться зміцнення основ суспільної солідарності, загальнонаціональної згуртованості. Наразі ми зобов’язані пам’ятати, що засадами згуртованості та солідарності соціальних та етнічних груп населення залишається збереження їхньої винятковості, відмінності від інших з одночасним збереженням рівності основних прав і свобод.

По-четверте, це культура відносин між країнами, тобто бажані зразки культури миру, що їх мають втілювати політичні та творчі еліти, щоб забезпечити нейтралізацію успадкованих упереджень, послабити негативний вплив стереотипів масової свідомості.

По-п’яте, це повсякденна культура міжнаціональної взаємодії, яка складається переважно стихійно - під впливом туризму, shop-турів, легальної та нелегальної міграції і втілюється в більш або менш стійкі, але далеко не завжди позитивні образи інших країн і народів у масовій свідомості.

Не залишилися осторонь українські науковці. Зокрема, 1997 року разом із колегами з 8 країн вони трьома мовами - українською, російською та англійською - видали колективну монографію “Демони миру та боги війни”, в якій детально проаналізували наявні сьогодні умови, ресурси і досвід прибічників культури миру та адаптів насильства. Їхні висновки дають підставу для тверезого оптимізму. на порядку денному в Європі стоїть проблема ліквідації грубих, насильницьких форм конфліктів, насамперед воєнних.

2. Однією із найсерйозніших проблем з якими людство увійшло в ХХІ сторіччя є тероризм. Тероризм і екстремізм у будь-яких формах їхнього прояву все більше загрожують безпеці багатьох країн та їх громадян, спричиняють досить істотні політичні, економічні і моральні втрати, здійснюють сильний психологічний вплив на великі маси людей, чим далі, тим у більшій кількості забирають життя ні в чому неповинних людей.

Тероризм – явище, знайоме людству ще з давніх часів. Його історію зазвичай розпочинають з утворення терористичної групи сікаріїв - членів секти, що діяла в Палестині в І сторіччі нової ери. Головною зброєю її членів був кинджал або короткий меч (сіка), захований під одягом. Сікарії застосовували незвичайну тактику – атакували супротивника серед білого дня, переважно під час свят, коли Єрусалим був переповнений юрбами людей. Вони  думали, що юрба, зі своєю щільністю і тиснявою, стане для них чимось начебто темряви, у якій легше залишитися непоміченим або сховатися від переслідувачів. Сікарії знищували представників династії Іродів, руйнували їхні палаци, спалювали зерносховища, виводили з ладу системи водопостачання.

До широкого вжитку термін “тероризм” увійшов наприкінці ХVІІІ століття і означав репресивну політику, що проводилася якобінцями відносно супротивників під час Великої французької буржуазної революції 1789 – 1794 рр. Сьогодні під тероризмом розуміють метод досягнення політичних або інших публічних цілей групою людей за допомогою систематичного використання насильства. У 1970-х роках у обіг був уведений термін “міжнародний тероризм”.

Спрямованість терору стає все більш конкретною, а мета терористів – очевидною. Діяльність терористичних організацій, а саме вони представляють найбільшу небезпеку, як правило, має на меті не просто загострення і дестабілізацію становища в тому чи іншому районі для рішення якихось локальних завдань, а в кінцевому рахунку – захоплення або перерозподіл влади, територіальний перерозподіл, насильницьку зміну конституційного ладу і державного устрою в тих чи інших країнах відповідно до власних уявлень і на своїх умовах. Не випадково, що на сьогодні більшість відомих у світі могутніх терористичних організацій мають своїх духовних лідерів і наставників, часом складну ієрархічну й організаційну структуру, власну ідеологію та стратегію дій, своїх сильних і багатих заступників і спонсорів. На нинішньому етапі зростає різноманіття терористичної діяльності, що все більше межується з міжнаціональними та міжконфесійними конфліктами, сепаратистськими і так званими визвольними рухами, а також з діяльністю різних підпільних синдикатів, що діють в наркоторгівлі, нелегальному бізнесі з продажу зброї та в інших сферах.

В останні роки відбувається ескалація терористичної діяльності, поширюється її географія, ускладнюється її характер, зростають чисельність і витонченість терактів, стають більш різноманітними їх форми, об’єкти і мета. Тероризм здобуває міжнародний, глобальний характер. Найчастіше він стає інтернаціональним. Поряд з великою кількістю терористичних організацій і груп виникло не менше структур, що їх підтримують, аж до цілих держав-спонсорів тероризму. Від спалахів тероризму не застраховані ні високорозвинені, ні відсталі в економічному і соціальному розвитку країни з різними політичними режимами і державним устроєм. Процеси глобалізації, поява нових глобальних засобів і систем зв’язку та інформації знижують значимість державних кордонів та інших традиційних засобів захисту від тероризму.

На сьогодні тероризм – це вже не тільки і не стільки бойовики-одинаки, камікадзе. Сучасний тероризм – це могутні структури з відповідним оснащенням і фінансово-економічними можливостями. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні, Близького Сходу, їх могутніх заступників і донорів, що стоять за ними, показують, що сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Тероризм перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу з розвинутим “ринком праці”, зі своїми правилами і мораллю, несумісними з загальнолюдськими і демократичними принципами і цінностями.

Сьогодні міжнародний тероризм стає власником таких засобів боротьби і ресурсів, яких може не бути навіть у головних сторін конфлікту. Для реалізації своїх задумів міжнародними терористичними організаціями, які здійснюють свою діяльність під ідеологічним прикриттям екстремістських мусульманських організацій, організована широка мережа банків, фондів, фінансових компаній. Ці фінансові структури виявлені в Саудівській Аравії, Великобританії, ОАЕ, Німеччині, США, Йорданії, Єгипті, Туреччині, Пакистані, Швейцарії, на Кіпрі. Але, щоб не загострювати увагу на факторі саме ісламського тероризму, що в останні роки досить голосно заявив про себе. варто розглянути проблему тероризму з його європейського кута. Хоча більшість терористичних осередків, розташованих в Європі, діють на національному рівні, їх діяльність здійснює доволі помітний вплив на розвиток міжнародного тероризму в цілому.

Терористи знайшли собі притулок у багатьох куточках земної кулі. Одним з найбільш вибухонебезпечних місць на Землі, як і раніше, залишається Північна Ірландія, де тероризм – улюблений спосіб висловлення невдоволення і політичних претензій екстремістів Ірландської республіканської армії (ІРА).

З особливою жорстокістю і непередбачуваністю діють всілякі ісламські конспіративні угруповання, безліч яких розсипано по країнах Європи. Франція давно знаходиться під прицілом екстремістів. Створена ще в 1991 році урядова антитерористична програма “Віжипірат” успішно діє й донині. Вона була ефективно використана проти ісламських терористів, які здійснили в Парижі й інших містах Франції цілу серію вибухів. Французи прекрасно усвідомлюють небезпеку терактів з боку чималого числа різних сепаратистів – від бретонських і корсиканських націоналістів до басків і ісламських екстремістів, які здійснюють у рік до трьохсот терактів, що призводять до великих жертв.

Об’єктом пильної уваги терористів стала Південна Азія. Тероризм став засобом усунення відомих політиків в Індії і залякування населення. З регулярністю, що лякає, відбуваються теракти в Кашмірі, Шрі-Ланці, Пакистані, Індонезії, Малайзії. Якщо, наприклад, взяти Індію, то тут терор міцно ввійшов в арсенал методів і прийомів політичної боротьби.

Терористичні методи знаходяться на озброєнні екстремістських ісламських організацій на Близькому Сході. Великий досвід боротьби з тероризмом накопичений спецслужбами Ізраїлю, що знаходиться під прицілом ісламських екстремістських організацій вже тривалий час. В Ізраїлі, для якого боротьба з ісламським тероризмом є особливо актуальною, навесні 1996 року був створений Головний штаб по боротьбі з тероризмом.

Ісламські терористичні організації проводять між собою регулярні зустрічі, наради, координують свої дії, надають взаємну допомогу. Відомо про наради керівників трьох ісламських терористичних організацій “Хезболлах”, “Ісламський джихад”, “Хамас”. Подібні заходи є складовою частиною того загального явища, що ізраїльські фахівці визначили як “ісламський терор”. Незважаючи на зовнішню роздробленість і внутрішні чвари, терористичні організації діють досить організовано і цілеспрямовано.

Гарячі точки, на думку фахівців, становлять собою найбільш сприятливі умови для діяльності терористів. Прикладів тому чимало. Це Кавказ, окремі райони Центральної Азії, Близький Схід, Ізраїль.

Один із шляхів боротьби з ісламським тероризмом полягає в налагодженні міжнародного співробітництва, створенні міцної розгалуженої міжнародної організації. Співробітництво може охоплювати такі сфери взаємодії, як міжнародне законодавство, створення світового банку даних, відстеження шляхів поширення наркотиків, зброї і фальшивих грошей. Необхідно налагодити співробітництво митних і поліційних служб тощо.

В останні роки актуальною стала постановка питання про інформаційний тероризм. Він ґрунтується в нав’язуванні суспільству системи образів і схем поводження. Здається, інформаційний тероризм, як одна з форм ідеологічної боротьби, повинен знаходитися в полі зору країн, що стали останнім часом ледь не головними об’єктами міжнародного тероризму, і які сьогодні, можливо, більше інших розуміють важливість завдання організації колективних зусиль по припиненню діяльності міжнародних терористичних організацій.