Тема 5. Державні фінанси Франції

1. Органи управління державними фінансами.

2. Фінансова система Франції.

3. Бюджетний процес у Франції.

4. Податкова система Франції.

5. Державний сектор економіки у Франції.

1. Метрополія держави розділена на 22 регіони, 96 департаментів і близько 36 тис. комун. До складу Франції входять також п'ять заморських Адміністративно-територіальних одиниць наділені статусом місцевих колективів із системою виборчих органів самоврядування: регіональних, генеральних і муніципальних рад. Нині Франція називається V Республікою (І Республіка — 1793— 1802 рр.; II Республіка — 1848—1852 рр.; III Республіка — 1875— 1940 рр.; IV Республіка — 1946—1958 рр.). Форма — унітарна.

Головною посадовою особою держави є президент. Його повноваження

такі:

• призначає прем'єр-міністра — голову уряду;

• за поданням прем'єр-міністра призначає інших членів уряду;

• головує в уряді — Раді міністрів;

• після відповідної процедури консультацій розпускає Національні збори (одну з палат парламенту);

• підписує ордонанси і декрети Ради міністрів;

• призначає голову Конституційної Ради;

• є головнокомандувачем військових сил.

Отже, позиції президента Франції — одні з найсильніших у світі серед інших країн, що мають інститут президентства.

Законодавча влада представлена двома палатами парламенту — Національними зборами (нижня палата) і Сенатом. Депутати Національних зборів обираються прямим голосуванням, а Сенат — непрямим голосуванням. У Сенаті представлені територіальні колективи республіки, а також французів, які проживають за межами основної територіальної частини Франції. Судову гілку влади представляють:

1. Конституційна Рада, яка складається з дев'яти членів. До її компетенції віднесено: правильність виборів президента, депутатів Національних зборів і Сенату; нагляд за правильністю проведення референдумів; подання висновків щодо відповідності законів Конституції.

2. Висока палата правосуддя. Складається з рівної кількості членів Національних зборів і Сенату, її повноваження — давати оцінку діям президента, але лише з питань державної зради.

3. Вища рада магістратури. Очолює президент. До її компетенції належать пропозиції щодо призначення суддів Конституційного суду, першого заступника Апеляційного суду, голів судів вищої інстанції, призначення посадових осіб прокуратури, за винятком чиновників, яких призначає Рада міністрів.

4. Палата правосуддя. Складається з 15 суддів — 12 парламентаріїв і трьох суддів Касаційного суду. Основне призначення — розгляд дій членів Ради міністрів, які можуть класифікуватись як карні.

5. Інші судові органи. До них належать Касаційний суд, Апеляційний суд, суди вищої та підпорядкованих інстанцій.

2. Фінансова система Франції, як унітарної держави, є дворівневою, включаючи загальнодержавні та місцеві фінанси. В склад фінансової системи входять наступні ланки: центральний (державний) бюджет, місцеві бюджети, спеціальні фонди та фінанси державних підприємств. Особливістю фінансової системи Франції є те, що створена та функціонує ціла система фондів спеціального призначення, спеціальних рахунків та приєднаних бюджетів окремі з яких знаходяться в складі бюджету, інші ж є позабюджетними. Усі вони тією чи іншою мірою юридично та організаційно є самостійними та мають власні джерела формування доходів.

У Франції традиційно високими є соціальні гарантії населенню з боку держави. У сукупності із проблемою зростання кількості пенсіонерів, незважаючи на досить високий рівень оподаткування, це вело до дефіцитності державних фінансів. У результаті у минулі роки сумарний державний борг встиг збільшитися з 40% ВВП в 1980-х рр. до 70% ВВП в 2004 р., тоді як за правилами ЄС заборонено перевищувати 60-відсотковий бар'єр.

Державний бюджет Франції складається з двох складових:

1. Перша частина охоплює фінансові ресурси, операції з якими є остаточними. Сюди відноситься все фінансування, яке за своїм економічним змістом має безповоротний характер і здійснюється в межах даного бюджетного року. Такі видатки можуть бути як поточними, так і капітальними. Ця частина охоплює більше 90 % бюджетних ресурсів.

2. Друга частина містить операції кредитного характеру, які передбачають повернення коштів і по термінах реалізації можуть виходити за межі даного бюджетного року. Операції такого роду займають менше 10 % у загальній сумі бюджету.

Місцеві бюджети є основним фінансовим інструментом адміністративних одиниць. Франція поділена на 22 регіони, 96 департаментів і близько 36 тис. ко­мун. Адміністративно-територіальні одиниці мають власну систему виборчих органів самоврядування: регіональних, генеральних і муніципальних рад, які затверджують відповідні бюджети. Бюджетна політика департаменту є компетенцією Генеральної ради, а в окремих випадках — комісара Республіки і регіональної рахункової палати. Безпосереднє бюджетне управління здійснює казначей департаменту, який призначається міністром економіки і фінансів за рекомендацією представника Генеральної ради.

Місцеві бюджети в частині видатків складаються з двох основних розділів: бюджети поточної діяльності (функціональний) та бюджети нового будівництва (інвестування). Джерела доходів поділяються на внутрішні — доходи від муніципальної власності, місцевого господарства, податкові та зовнішні — дотації, кредити (як державні, так і приватні).

У країні більше третини всіх поточних витрат місцевих органів влади доводиться на утримання адміністративно-силового апарату (поліція, цивільна оборона, пожежна охорона, управління), третина - на освіту, освіту, культуру, важливою статтею витрат є розвиток інфраструктури. Місцеві органи влади здійснюють великі капіталовкладення - понад 52 % всіх капітальних державних витрат. Частка податків в місцевому бюджеті — 40 %, субсидій — 30 %, 30 % — власні надходження і позики. Місцеві бюджети, як правило, дефіцитні і потребують додаткових ресурсів для фінансування власних програм.

До спеціальних фондів у Франції відносяться численні спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, різні фонди фінансово-кредитних установ і соціальний бюджет. Організаційно вони відділені від бюджетів і є відносно самостійними. Спеціальні фонди можна розділити на дві основні групи:

• фонди доходів і витрат, які включаються до бюджету;

• позабюджетні фонди.

Найбільші з них пов'язані з соціальною сферою. Сукупність таких фондів називають соціальним бюджетом Франції. Ресурси соціальних спеціальних фондів формуються з внесків підприємців (60 %), внесків по страхуванню (18 %), надходжень з бюджету (20 %), інших доходів (2 %). До фондів такого роду відносять пенсійний фонд, фонд страхування по хворобі, інвалідності, материнству, фонд допомоги сім'ям, національний фонд допомоги безробітним. Найбільш важливі спеціальні фонди знаходяться у розпорядженні центрального уряду. Серед спеціальних фондів, що створюються місцевими органами влади, найбільше значення мають позикові фонди, ресурси яких використовуються для інвестицій, а в окремих випадках — для покриття, касових розривів в місцевих бюджетах. Це численні спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, фонди фінансово-кредитних установ.

3. У бюджетних відносинах головну роль відіграють президент, уряд, парламент, а також спеціальні державні установи — Міністерство економіки і фінансів, Національна кредитна рада, Банківська контрольна комісія, Економічна і соціальна рада. Бюджетний процес у Франції регулюється Конституцією, а також численними законами, декретами, що регламентують функції центральних і регіональних органів влади, причетних до бюджетного процесу. Період від початку підготовки проекту бюджету до складання звіту про виконання бюджету у Франції займає більше трьох років, а сам бюджетний рік у Франції співпадає з календарним.

Перший етап французького бюджетного процесу - складання проекту бюджету - контролюється Міністерством економіки і фінансів. При цьому використовуються переваги програмно-цільового методу, який у Франції називають процедурами раціоналізації бюджетного вибору. Протягом дев'яти місяців кожне міністерство і відомство формують власний кошторис, які потім узгоджуються у єдиному проекті.

Другий етап бюджетного процесу - ухвалення бюджету триває близько трьох місяців. Проект бюджету розглядається у фінансовій комісії кожної палати парламенту. Спочатку проходить обговорення проекту в нижній палаті — Національних зборах. Потім проект передається у верхню палату — Сенат. Якщо проект бюджету після двох сумісних обговорень в обох палатах парламенту не отримає схвалення, президент має право своїм указом оголосити бюджет законом.

Третій етап — виконання бюджету. Касове виконання здійснюється через систему казначейських кас, які мають рахунки в Банку Франції і проводять розрахунково-касові бюджетні операції. По всій території країни діє мережа спеціальних агентств казначейства (бухгалтерій). Узагальнені дані про виконання бюджету за рік представляються в Рахункову палату для аналізу і складання декларації про відповідність даних центрального обліку в окремих організаціях. Контроль за виконанням бюджету ділиться на три види: адміністративний, судовий і парламентський. Адміністративний ведеться по ієрархічній структурі коли бухгалтери більш високого рівня контролюють нижче стоячих.

Судовий контроль здійснюється Рахунковою палатою яка перевіряє правильність ведення обліку і звітності в тій або іншій організації. Юрисдикція

Рахункової палати розповсюджується на головні бухгалтерії основних розпорядників кредитів. Відповідальність за неповноту або невірогідність звітів несуть керівники, що представили звітну документацію. Парламентський контроль здійснюється в ході обговорення і ухвалення закону про виконання бюджету на підставі звітних документів, доповіді Рахункової палати і загальної декларації про рахунки окремих міністерств, що виконували бюджет. Остання, четверта стадія бюджетного процесу — складання Міністерством економіки і фінансів звіту про виконання бюджету.

4. Податкова частка відносно ВВП на рівні в 44% дозволяє зарахувати Францію до країн з порівняно високим рівнем оподаткування (в середньому для 15 країн „старих" членів ЄС це співвідношення складає менше 41%). Це пояснюється, зокрема, системою соціального забезпечення, та тим, що фінансування більшої частини населення пенсійного віку відбувається саме за рахунок державного сектору. Державні фінанси в значній мірі фінансують і систему охорони здоров'я країни. Іншою характерною рисою французької системи оподаткування є її високий ступінь складності - існує багато різних податків, ставок та задіяних у справі підрахунку і справлянні податків інститутів. Всього у Франції існує близько ста різних податків і зборів - прямі, непрямі, а також реєстраційні збори.

У структурі податків переважають внески на соціальні потреби - вони складають до 37% всіх податків (в середньому по ЄС - 28%). На другому місці - надходження від ПДВ і інших податків на товари і послуги - 25,4% (в середньому по ЄС - 30,8%). Третє місце займає податок на доходи фізичних осіб - 17,3% (в середньому по ЄС - 25,8%).

Податок на прибуток стягується з річного прибутку юридичних осіб. Стандартна ставка податку - 33,3%. Для невеликих компаній, в яких річна виручка не перевищує 7,63 млн. євро, а більше 75% акцій належать безпосередньо або побічно приватним особам, податок стягується по зниженій ставці. Додатково стягується щорічно встановлюваний податок за прогресивною шкалою, яким обкладаються всі юридичні особи, що платять податок на прибуток. При обороті менше 76 тис. євро в рік ставка цього податку нульова, при обороті від 76 до 150 тис. євро в рік ставка мінімальна на рівні в 750 євро, максимальна ставка - при обороті компанії більш ніж 75 млн. євро - податок складає 30 тис. євро.

Податок на доходи фізичних осіб у Франції стягується по прогресивній ставці, що варіюється від 0% до 52,75% залежно від доходів і сімейного стану платника податку. Податок стягується щорічно з доходу, який декларується платником податків на початку року за підсумками попереднього фінансового року. Оподаткуванню підлягає фіскальна одиниця у вигляді сім'ї, що складається з подружжя і осіб, що знаходяться у них на утриманні. Для самотніх громадян такою фіскальною одиницею є одна людина. Під доходами з метою оподаткування вважаються всі грошові надходження, отримані протягом звітного року - заробітна плата, премії і винагороди, пенсія, рента, доходи від рухомого майна, прибуток від операцій з цінними паперами. Деякі види юридичних осіб, наприклад, невеликі підприємства, мають право вибирати режим свого оподаткування і платити за власним розсудом або податок на прибуток, або податок на доходи.

Окрім цих двох видів податків стягуються різні збори мета яких - забезпечити участь підприємців в конкретних областях економічного і соціального життя країни. Стягується також багато місцевих прямих податків (земельний податок, професійний податок, та ін.)

У Франції був розроблений і вперше в 1954 р. упроваджений податок на додану вартість, що став основним непрямим податком у багатьох країнах. ПДВ обкладаються практично всі товари і послуги, які можна отримати або купити у Франції, незалежно від їх походження. Від сплати ПДВ звільнені послуги адвокатів, лікарів, освітні послуги. Стандартна ставка ПДВ - 19,6% (середній рівень для країн ЄС), знижена - 5,5% (по ній, зокрема, оподатковуються основні продукти харчування, послуги пасажирського транспорту, послуги ^лектро- і газопостачання, книги, квитки в театри, музеї, кіно тощо).

До місцевих податків У Франції належать:

• земельний податок на забудовані ділянки;

• земельний податок на незабудовані ділянки;

• податок на житло;

• професійний податок.

Крім основних податків, місцеві органи влади можуть вводити інші податки — на прибирання території, мито на утримання Торговельно-промислової палати, мито на утримання Палати ремесел, на встановлення освітлення, на продаж будівель, на автотранспортні засоби, на озеленення тощо.

5. Франція займає одне з перших місць серед розвинених країн по величині державного сектора, що отримав розвиток у післявоєнні роки в результаті буржуазної націоналізації. На нього припадає близько 10 % ВВП, більше четверті всіх інвестицій, тут працюють близько 15 % зайнятого населення. Державні підприємства зосереджені в енергетиці (вугільній, нафтовій, газовій промисловості), майже у всіх видах транспорту, а також у найбільш динамічних і нових галузях (аеронавтика, електроніка, хімія).

Процеси націоналізації і приватизації послідовно змінювали один одного залежно від того, хто перебував при владі. Примітно, що ідея передачі державі основних засобів виробництва існувала у Франції з давніх часів. У 1936 році були націоналізовані п'ять найбільших авіакомпаній. Відразу після війни націоналізували 4 великих банки, аеропорт Парижа і компанію Рено, а також 35 страхових компаній і 6 вугільних басейнів. Остання великомасштабна націоналізація відбулася на початку 80-х років. Були націоналізовані великі комерційні банки і багато промислових підприємств.

Проте в роки правління президента Франсуа Міттерана французька економіка уже зазнавала труднощі через високу частку державних підприємств, які були малоефективними. В президентство Жака Ширака в кінці 1990-х рр. почалися процеси приватизації державних підприємств. Одним із найпоширеніших в країні варіантів приватизації став викуп компаній її керівництвом і співробітниками. Лише за перші чотири роки здійснення програми приватизації 1989-1992 років у такий спосіб були передані до приватних рук близько 25% всіх компаній. Персоналу підприємств в період приватизації, надавалися значні пільги. Так, 5% акцій компанії продавалися співробітникам компанії за пільговою ціною, при цьому оплату свого пакету можна було розтягнути в час на 2 роки, тобто фактично купити частку підприємства „в кредит".

Специфічними рисами французької приватизації стало поєднання централізованого регулювання з ринковими важелями, а також використання принципу сегментації пропозиції акцій між різними групами акціонерів. Це було викликане намаганням забезпечити стабільність контролю над управлінням приватизованим підприємством і зберегти середньострокову стратегію його розвитку, а також захистити від безконтрольної скупки акцій зовнішніми інвесторами. Решта активів реалізовувалася на французькому фінансовому ринку.

Хвиля приватизації у Франції в середині 1990-х недостатньо успішно виконала одне з поставлених перед нею завдань - наповнення бюджету. Так, в результаті приватизації десяти великих державних компаній уряд отримав всього 1,7 млрд. дол. Проте згодом приватизаційні процеси проходили все більш і більш успішно. В цілому, поточний етап приватизації у Франції, що почався в 2005 році і включає продажі пакетів акцій трьох енергетичних компаній, а також в одному з найбільших операторів платних автодоріг, покликаний вирішити такі завдання як наповнити державні фінанси, скоротити державний борг і оптимізувати бюджет, щоб привести їх у відповідність із вимогами ЄС.