На основі вивченого матеріалу розробіть конспект у такій послідовності:

- дати визначення поняття: демографічна політика, планування сім’ї, демографія, перепис населення.

- визначити сучасні тенденції розвитку сімей, сімейний склад населення та динаміку шлюбноті в Україні.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте поняття шлюб, шлюбність, шлюбна поведінка, шлюбний стан.

2. Визначіть зміни в шлюбній поведінці на сучасному етапі.

3. Охарактеризуйте етапи припинення шлюбу — овдовіння та розлучуваність.

4. Визначіть сутність сім’ї та її життєвий цикл.

5. Назвіть типи сімей.

6. Охарактеризуйте сімейний склад (сімейна структура) населення.

7. Назвіть процеси, що впливають на демографічний розвиток сім’ї.

8. Визначіть сучасні тенденції демографічного розвитку сімей.

9. Дайте характеристику демографічному аналізу шлюбності та розлучуваності.

10. Охарактеризуцте динаміки шлюбності в Україні.

Тестовий контроль:

1. Сімейний склад населення — це:

A. сімейна структура;

B. розподіл населення за чисельністю, складом і типами сімей;

C. розподіл членів сім’ї за соціально-економічними ознаками;

D. усе вірно.

2. Загальний коефіцієнт шлюбності означає:

A. відношення числа всіх зареєстрованих шлюбів за певний

період до середньої чисельності населення в цей період;

B. число шлюбів, зареєстрованих у цей період;

C. число шлюбів, зареєстрованих за певний період у розра-

хунку на 1000 жителів;

D. співвідношення числа зареєстрованих шлюбів за два суміж-

них періоди (роки).

3. Предметом вивчення сім’ї демографією є:

A. шлюбність;

B. розвиток сім’ї;

C. міжособистісні стосунки в сім’ї;

D. проблеми виховання та становище дитини в сім’ї.

4. Термін “планування сім’ї” означає:

A. діяльність державних і недержавних організацій щодо створення сприятливих умов для реалізації відповідального батьківства;

B. прийняття подружжям добровільних рішень щодо кількості дітей у сім’ї;

C. регулювання структури населення;

D. усе вірно.

5. Сімейний склад населення визначають розподілом людей за:

A. величиною та типами сімей;

B. демографічними ознаками;

C. соціально-економічними ознаками;

D. усе неправильно.

6. Репродуктивна поведінка індивіда — це система дій щодо народження дитини:

A. так;

B. ні.

7. Демографія досліджує такі функції сім’ї:

A. рекреативну;

B. репродуктивну;

C. виховну;

D. господарсько-економічну.

8. Сім’ї поділяють на такі типи:

A. повні та неповні;

B. прості та складні;

C. нуклеарні;

D. усе правильно.

9. Шлюбна поведінка — це поведінка людей у зв’язку з:

A. укладанням шлюбу;

B. народженням дитини;

C. припиненням шлюбу;

D. усе правильно.

10. Поняття “шлюб” і “сім’я” тотожні:

A. так;

B. ні.

11. Зростання великих міст зумовлюють:

A. міграція населення;

B. природний рух населення;

C. підвищення народжуваності;

D. віковий склад мігрантів.

12. Демографічна криза виявляється:

A. у значному погіршенні розвитку населення, яке зумовлює

депопуляція;

B. в абсолютному скороченні чисельності населення;

C. у старінні населення;

D. усе неправильно.

13. Першим дослідником якості населення був:

A. А. Сові;

B. Конфуцій;

C. Т. Шульц;

D. А. Маршалл.

14. Уперше поняття “демографічної революції ” було введено:

A. французьким ученим А. Ландрі;

B. російським демографом А. Квашою;

C. російським демографом Д. Валентеєм;

D. американським ученим К. Беккером.

15. Основними характеристиками сучасного типу відтворення населення є:

A. висока смертність;

B. коротка середня тривалість майбутнього життя новонароджених;

C. низька смертність;

D. низька народжуваність.

16. Якість населення характеризують такими критеріями:

A. стан здоров’я;

B. рівень освіти;

C. територіальна структура;

D. шлюбність.

17. Поняття “демографічний вибух ” означає:

A. швидке зростання населення світу;

B. значне збільшення народжуваності;

C. зміни якісних характеристик населення;

D. усе правильно.

18. “Індекс розвитку людського потенціалу ” охоплює такі

складові:

A. середня тривалість життя;

B. рівень освіти дорослого населення;

C. рівень зайнятості;

D. соціальний стан.

19. Вікова структура населення може бути таких типів:

A. регресивного;

B. функціонального;

C. стаціонарного;

D. динамічного.

Додаток до теми

Національні демографічні інтереси визначаються сукупністю збалансованих демографічних інтересів держави, суспільства й особистості на основі конституційних прав громадян України. Сутність демографічних інтересів держави і суспільства полягає у формуванні такого типу відтворення населення, основними характерними ознаками якого є:

— брак депопуляції;

— свідомо регульована народжуваність, спрямована на повне заміщення батьківських поколінь, зменшення показників смертності та збільшення тривалості життя;

— прогресивна статевовікова структура населення;

— оптимальні внутрішні й зовнішні міграційні процеси;

— укріплення родини як соціального інституту, найбільш сприятливого для реалізації сформованої потреби в дітях, їхнього виховання.

Демографічна політика — це діяльність органів державного управління і соціальних інститутів, спрямована на створення сталих кількісних та якісних параметрів відтворення населення. З метою подолання негативних демографічних тенденцій в Україні потрібна активна демографічна політика, яка є частиною соціальної економічної політики суспільства в цілому. Демографічна політика складається з таких елементів:

— вплив на умови праці, тобто визначення межі працездатного віку, тривалості робочого дня, турбота про охорону праці тощо;

— поліпшення життєвих умов усіх верств населення — підвищення заробітної плати та рівня доходів, покращення житлових умов, забезпечення медичним обслуговуванням та ін.;

— заходи, спрямовані на те, щоб суспільство впливало на процеси природного руху населення.

Найважливіше завдання демографічної політики полягає в розробці ефективних методів зі зменшення показників захворюваності та збільшення тривалості життя. Є три види методів демографічної політики: економічні, адміністративно-юридичні та соціально-психологічні. До економічних методів належать заходи, за допомогою яких створюються найкращі умови поєднання трудової й виховної функцій сім'ї. Серед адміністративно-юридичних методів демографічної політики розрізняють різні законодавчі акти. До соціально-психологічних методів належать в основному пропагування пошани та важливості материнства.

Для України на сучасному етапі розвитку головними демографічними загрозами вважають депопуляцію, старіння населення, нерегульовані міграційні процеси, деградацію інституту родини тощо. Демографічні загрози визначаються за такими показниками:

— коефіцієнт відтворення населення;

— коефіцієнт депопуляції;

— сумарний коефіцієнт народжуваності;

— коефіцієнти смертності населення працездатного віку, у тому числі коефіцієнти смертності чоловіків і жінок працездатного віку;

— очікувана тривалість майбутнього життя;

— коефіцієнт старіння населення;

— сальдо міграційного обміну між міською та сільською місцевостями, у тому числі за статтю, віком та рівнем освіти;

— чисельність нелегальних мігрантів;

— співвідношення шлюбів і розлучень.

Мета демографічної безпеки — створення умов, достатніх для попередження і нейтралізації демографічних загроз. Основними завданнями забезпечення демографічної безпеки в Україні є:

— поліпшення соціально-економічних умов життєдіяльності населення;

— поетапне підвищення державних мінімальних соціальних стандартів у галузі оплати праці, пенсійного забезпечення, освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального обслуговування, соціальної підтримки та соціального обслуговування;

— оптимізація зовнішніх і внутрішніх міграційних потоків населення;

— протидія нелегальній міграції;

— сприяння добровільному поверненню українців на етнічну батьківщину (за місцем народження);

— стимулювання залучення і закріплення фахівців у сільській місцевості;

— формування високих духовно-моральних стандартів громадян у галузі сімейних стосунків, підвищення престижу родини в суспільстві;

— забезпечення репродуктивних прав громадян і сприяння формуванню репродуктивних потреб населення.

Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту України спільно з Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України розробили проект стратегії демографічного розвитку на 2006—2015 pp. Стратегію демографічного розвитку України створено відповідно до Концепції демографічного розвитку на 2005—2015 pp., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2004 р., на виконання рекомендацій парламентських слухань "Демографічна криза в Україні: її причини та наслідки", затверджених Постановою Верховної Ради України від 5 червня 2003 p., і доручення Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2005 р.

Мета стратегії демографічного розвитку — поліпшення якісних характеристик населення України та гармонізація його відтворення. При цьому сутність реального виходу з демографічної кризи полягає не стільки в подоланні депопуляції, скільки у збільшенні чисельності населення, збереженні та відтворенні його життєвого і трудового потенціалів (табл. 13.4).

Таблиця 13.4. Цільові індикатори (за матеріалами Міністерства у справах сім'ї,

молоді та спорту України)

Крім цього, у зазначеному документі багато уваги приділено стратегії регулювання міграційних процесів. Метою є уповільнення темпів депопуляції, утримання чисельності та структури населення на рівні, що забезпечує підтримку господарської освоєності території, в усіх регіонах держави під час збереження наявної ментальної цілісності населення України. Умовами підтримки стабільно додатного міграційного балансу є скорочення вибуття на постійне проживання, забезпечення зворотності зовнішніх трудових поїздок та підвищення прибуття населення до України. При цьому відновлення чисельності населення України на рівні 52 млн або її стабілізація на сучасному рівні визнається недоцільним, оскільки це потребує залучення значних контингентів мігрантів (відповідно 500 і 300 тис. осіб щороку), переважно з країн Азії та Африки. Прибуття такої великої кількості мігрантів спричинить порушення ментальної цілісності населення України та внутрішньої рівноваги суспільства, труднощі взаємоадаптації корінного і прибулого населення. Регулювання імміграції до України спрямоване не на подолання депопуляції, а на уповільнення її темпів. Разом із тим визнається, що наслідком жорсткої міграційної політики неминуче буде зменшення чисельності населення до критичного рівня і посилення несприятливих деформацій його статевовікової структури.

Серед головних завдань і напрямів стратегії вирізняють такі: — скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни;

— забезпечення соціальної захищеності українських працівників за кордоном;

— забезпечення зворотності зовнішніх трудових поїздок;

— якнайширше залучення міграційних грошей в економіку України;

— запобігання зниженню кваліфікації високоосвічених спеціалістів у зв'язку з заняттям за кордоном низькокваліфікованими роботами;

— недопущення нелегальної міграції (насамперед транзиту нелегальних мігрантів з країн третього світу через територію України);

— сприяння поверненню етнічних українців, представників раніше депортованих народів та залучення обмежених груп вихідців з афро-азіатських країн;

— розширення можливостей легального працевлаштування українських громадян за кордоном;

— активна імміграційна політика.

Отже, сучасну демографічну ситуацію в Україні експерти-демографи називають кризовою. За прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук, до 2050 р. населення України може зменшитися до 35 млн. осіб.

На сьогодні за кількістю населення Україна займає п'яте місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великої Британії, Франції) та 21 місце у світі. На її частку припадає 7,3 % населення Європи та 1 % населення Землі. Протягом тривалого часу територія України розподілялася між сусідніми державами, кожна з яких здійснювала політику денаціоналізації українців, прагнучи до їхньої повної асиміляції. Процес відновлення незалежності в 1991 р. сприяв створенню умов для консолідації українців, розвиткові їх етнічної самосвідомості, згуртуванню всіх, хто відчуває приналежність до української нації, навколо історичної батьківщини.

Незважаючи на певні позитивні зміни, демографічна ситуація в Україні залишається складною. Немає об'єктивних підстав, щоб призупинити наявну тенденцію зменшення загальної чисельності населення. У цій ситуації напрями демографічної політики держави мають спрямовуватися передусім на підвищення рівня та поліпшення якості життя населення. Особливу увагу варто приділяти не кількісним, а якісним параметрам демографічного відтворення. Потрібно сконцентрувати зусилля на вирішенні таких поточних і стратегічних завдань, як: економічне забезпечення відтворення населення, належний соціальний захист сімей із дітьми та осіб похилого віку, поліпшення екологічної ситуації, зменшення виробничого та побутового травматизму, популяризація здорового способу життя, забезпечення доступності якісної медичної допомоги й освіти, що стане вагомим підґрунтям для переходу до сучасного режиму відтворення населення і підвищення тривалості повноцінного активного його життя.

Позааудиторна самостійна робота № 11

Тема: Напрями реформування системи охорони здоров’я України.

План :

1. Етапи реформування системи охорони здоров’я України.

2. Основні напрями реформування системи охорони здоров’я України.

Час виконання: 2 год.

Мета роботи: У минуле десятиріччя в нашій країні відбувались складні соціально-економічні, політичні та демографічні зміни. Труднощі, що виникли, істотним чином відбились на діяльності всієї системи охорони здоров’я, регіональних органів управління охороною здоров’я, кожної лікувально-профілактичної установи (ЛПУ). Одним із найважливіших пріоритетів державної політики України є збереження та зміцнення здоров’я нації на підставі формування здорового способу життя  та підвищення доступності та якості медичної допомоги.

Методичні рекомендації

1. Вивчаючи перше питання (див. зміст) зверніть увагу на етапи реформування системи охорони здоров’я України, їх послідовність; складіть опорний конспект, дайте перелік основних етапів реформування системи охорони здоров’я.

2. Вивчаючи друге питання (див. зміст) зверніть увагу на основні напрями реформування системи охорони здоров’я України; складіть опорний конспект, запам’ятайте основні напрями реформування системи охорони здоров’я України.

3. На основі вивченого матеріалу написати реферат на одне із визначених питань:

• Соціальна сутність здоров’я.

• Державна політика у сфері охорони здоров’я.

• Переваги і недоліки існуючих методів медичного обстеження.

4. На основі вивченого матеріалу розробіть конспект у такій послідовності….

- дати визначення поняття: охорона здоров’я.

- визначити напрями реформування системи охорони здоров’я України.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризувати предмет соціології здоров’я

2. Що є суб’єктом соціології здоров’я?

3. Охарактеризувати соціальну сутність здоров’я

4. Дати характеристику державної політики у сфері здоров’я

5. Обґрунтувати доцільність використання етичних та правових законів, які існують у сфері здоров’я

6. Поясняти переваги і недоліки існуючих методів медичного обстеження

7. Охарактеризувати особливості застосування соціологічного спостереження проблеми здоров`я.

8. Розкрити специфіку видів соціологічного спостереження проблеми здоров`я.

Тестовий контроль:

1. Теоретичний підхід до визначення поняття „ здоров’я ” це:

A. умовне статистичне поняття;

B. стан організму;

C. біологічне, психологічне та соціальне благополуччя;

D. ідеал, до якого треба прагнути

2. Популяційний підхід до визначення поняття „здоров’я ” це:

A. умовне статистичне поняття;

B. стан організму;

C. біологічне, психологічне та соціальне благополуччя;

D. ідеал, до якого треба прагнути

3. Практичний підхід до визначення поняття „здоров’я ” це:

A. умовне статистичне поняття;

B. стан організму;

C. біологічне, психологічне та соціальне благополуччя;

D. ідеал, до якого треба прагнути

4. Всесвітня організація охорони здоров'я в генеральній концепції для національних служб охорони здоров'я "Здоров'я для всіх о двадцять першому столітті" визначила, що воно базується на трьох фундаментальних цінностях:

A. _________

B.__________

C. __________

5. Продовжите речення „Сфера охорони здоров’я охоплює великий комплекс суспільних відносин: _____________________________________

6. Вилучення органів і тканин від мертвого донора здійснюється в Україні:

A. безперешкодно в інтересах науки й суспільства

B. відповідно до принципу “презумпція незгоди ”

C. відповідно до принципу “презумпція згоди ”

D. відповідно до морально-релігійних цінностей

E. не регламентовано законодавством

7. В Україні пересадження органів регулюється:

A. концепцією “виклопотаної згоди ”

B. презумпцією згоди

C. нічим не регулюється

D. заборонена

8. В Україні трансплантація може проводиться без згоди донора, якщо донор:

A. особливо небезпечний злочинець, засуджений на довічний висновок

B. громадянин іноземної держави

C. громадянин країни, що перебуває в стані війни з Росією

D. психічно неповноцінний

E. донор - померла людина, причому ні він, ні його родичі не протестували проти використання його органів

9. Генна терапія повинна здійснюватися:

A. тільки в лікувальних цілях

B. для медичної й моральної підготовки й підвищеної турботи про майбутню дитину

C. для побудови здорового суспільства або суспільства здорових громадян

D. з метою зміни генома спадкоємців пацієнта, тобто проведення генотерапії полових клітин

10. Генетичне прогностичне тестування виявляє:

A. генетичну схильність або сприйнятливість до якої-небудь хвороби

B. соціальну небезпеку людини

C. творчу або ділову неспроможність особистості

11. Втручання в геном людини може бути здійснене у всіх перерахованих цілях, крім:

A. зміни генома полових клітин

B. профілактичних цілей

C. діагностичних цілей

D. терапевтичних цілей

12. Надання медичної допомоги є формою прояву:

A. привілею для певних шарів суспільства

B. милосердя й соціальної справедливості

C. економічної зацікавленості професіоналів

D. ринково орієнтованого подолу праці й джерело одержання прибутку

13. Ідея справедливості в медицині реалізується у формі:

A. милосердя лікарів

B. безплатної допомоги хворій людині

C. високої оплати праці медичних працівників

D. однаково високого рівня медичної допомоги всім людям

E. усього перерахованого

 14. Втіленням справедливості як ідеї нерівності людей є:

A. приватна (платна) медицина й система добровільного медичного страхування

B. форми державного страхування

C. соціальний інститут охорони здоров'я

  15. До прояву справедливості як ідеї рівності й милосердя ставляться дві форми організації охорони здоров'я:

A. приватна (платна) медицина

B. добровільне (частка, комерційне) медичне страхування

C. форми державного страхування

D. національно-державна система охорони здоров'я й обов'язкове (загальне) медичне страхування

Додаток до теми

У минуле десятиріччя в нашій країні відбувались складні соціально-економічні, політичні та демографічні зміни. Труднощі, що виникли, істотним чином відбились на діяльності всієї системи охорони здоров’я, регіональних органів управління охороною здоров’я, кожної лікувально-профілактичної установи (ЛПУ). Одним із найважливіших пріоритетів державної політики України є збереження та зміцнення здоров’я нації на підставі формування здорового способу життя  та підвищення доступності та якості медичної допомоги. За статистичними ­даними, в останнє десятиріччя в Україні на 1 тис. осіб припадає більше 1,5 тис. захворювань.

Незважаючи на різноманітність форм організації медичної допомоги, сьогодні немає жодної країни, яка була б повністю задоволена власною охороною здоров’я.

 У вересні 2011 р. Інститут Горшеніна провів телефонне опитування за темою «Медицина в Україні». Усього методом випадкової вибірки було опитано 1 тис. респондентів віком від 18 років у всіх обласних центрах України, мм. Києві та Севастополі. Погрішність репрезентативності дослідження не перевищує ±3,2 %.

Переважна більшість опитаних громадян (93,3 %) вважають, що в Україні потрібна реформа системи охорони здоров’я. Висловили думку, що така реформа не потрібна 4,3 % респондентів, а 2,4 % — складно відповісти на це запитання. При цьому більшість українців (80,0 %) незадоволені якістю медичного обслуговування, що вони отримують. Із них 40,3 % обрали варіант відповіді «повністю незадоволений», 39,7 % — «скоріше незадоволений». Задоволені якістю медичного обслуговування тільки 18,3 % опитаних. Із них варіант «скоріше задоволений» обрали 15,1 %, «повністю задоволений» — 3,2 %. Важко відповісти на дане запитання було 1,7 % респондентам [1].

 ФМ. Фотаки розглядає сучасні системи охорони здоров’я, спираючись на категорію країн, зарахованих до різних рівнів суспільного розвитку. Таким чином, виділяються наступні моделі: -  універсалістська (модель Беверіджа) — державна система, спрямована на здійснення повноцінної профілактики й лікування, доступних кожному громадянину країни без винятку;  - соціального страхування (модель Бісмарка) — ґрунтується на всеохоплюючому страхуванні здоров’я, спирається на використання переважно страхових засобів для захисту працюючого населення при нещасних випадках, захворюваннях, непрацездатності та при настанні старості;  - південна модель (Іспанія, Португалія, Греція та частково Італія);  - інституціональна або соціал-демократична скандинавська модель;  - ліберальна (остаточного соціального забезпечення);  консервативна корпоративна (Японія);  - латиноамериканська;  - системи охорони здоров’я індустріальних держав Східної Азії;  - системи охорони здоров’я країн із перехідною економікою.

 В усьому світі організація сфери охорони здоров’я розглядається як суспільна (національна) справа, для забезпечення якої створюються солідарні механізми, що акумулюють ресурси суспільства (у ринково-солідарних і/або в державно-солідарних формах) [2]. Як показує вивчення літературних джерел, багато відомих систем охорони здоров’я будуються, спираючись на принцип, що вміщує у своїй основі структурну та формоутворювальну суть. Так, M.G. Field [3] з точки зору соціально-політичної структури суспільства умовно виділяє 5 типів систем охорони здоров’я:

— класична (невпорядкована);

— плюралістична;

— страхова;

— національна;

— соціалістична.

Жодна модель системи охорони здоров’я, що діє у зарубіжних країнах, в ідеальному варіанті за нинішніх умов не може бути прийнятною для України.

В Україні, як у більшості країн пост­радянського простору, медична допомога забезпечується через поліклініки (первинна допомога) лікарями-терапевтами та лікарями-спеціалістами, а також у лікарнях (вторинна допомога) міського, районного та обласного рівнів. Первинну медичну допомогу в сільських районах забезпечують лікарі сільських лікарських амбулаторій та фельдшери фельдшерсько-акушерських пунктів.

На сьогодні в Україні, за даними Держкомстату, існує 2,9 тис. лікарняних установ з 437 тис. лікарняних ліжок. За останні 20 років (з 1990 р.) кількість установ стаціонарного профілю скоротилась на тисячу, а кількість ліжок — у півтора рази. У той же час чисельність амбулаторно-поліклінічних закладів за даний період зросла в 1,3 рази (з 6,9 тис. у 1990 р. до  8,8 тис. — у 2009 р.).

Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних та законодавчих основ охорони здоров’я, закріплення його мети, головних задач, напрямів, принципів та пріоритетів, встановлення об’ємів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних та цільових державних програм охорони здоров’я.

Головним законодавчим актом, що регулює функціонування системи охорони здоров’я України, є Основи законодавства України про охорону здоров’я, прийняті 19 грудня 1992 р. Верховною Радою. Цей документ визначає правові, організаційні, економічні та соціальні основи охорони здоров’я в державі, регулює громадські відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних та духовних сил, високої праце­здатності та довголітнього активного життя громадян, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності.

Основним нормативним актом у сфері охорони здоров’я (сфера охорони здоров’я — сукупність суспільних відносин, пов’язаних із впливом на здоров’я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів на колективному та індивідуальному рівні [5]) є Концепція розвитку охорони здоров’я населення України, затвер­джена Наказом Президента України від 7 грудня 2000 р.

Минулого року Верховною Радою було прийнято Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» № 3611-VI від 07.06.11 р. Порівняно з чинною редакцією закон містить нові розділи: «Заклади охорони здоров’я», «Фінансування медичної допомоги», «Система стандартів у галузі охорони здоров’я» та ін. Прийняття цього акта дозволить систематизувати законодавство про охорону здоров’я, визначити пріоритети діяльності галузі.

Реформування системи охорони здоров’я України пов’язане з нездатністю старої системи (модель Семашка) окупити себе через перехід на ринкову економіку. Прогресивна радянська модель системи охорони здоров’я була розрахована на планову економіку та була централізованою (централізація допомагала, наприклад, добре справлятись з масовими епідемічними ситуаціями). Що ми маємо сьогодні? Стара система не може себе окупити, заробітна плата медика трохи вища за прожитковий мінімум, професія «медик» вже давно не вважається престижною, а «безкоштовна» медицина зробила лікаря найбільш корумпованим працівником сфери послуг.

У пошуку шляхів реформування охорони здоров’я в країнах СНД та інших державах колишнього СРСР спостерігаються збереження та навіть укріплення ролі держави в охороні здоров’я та принципу загальної доступності медичної допомоги, пошук та впровадження ефективних організаційних технологій, які підвищують її якість та полегшують фінансування охорони здоров’я.

У липні 2010 р. журнал The economist опублікував дані дослідження, які показують, що коефіцієнт інтелекту обернено пропорційний рівню захворюваності населення — чим більша захворюваність, тим нижчий інтелект нації. При розгляді питання реформи охорони здоров’я треба враховувати не тільки економічний ефект реформи, а її вплив на інтелект нації. Реформувати систему охорони здоров’я треба ще й тому, що людям з низьким достатком значно складніше отримати доступ до медичної допомоги. Тобто забезпечення доступності системи охорони здоров’я також є однією із задач реформи. Доступність медичного обслуговування — це можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або знаходження та віку.

 Недоліками реформування в охороні здоров’я на сьогодні є:

• відсутність чітко позначених цілей;

• постійний перегляд стратегій реформ;

• відсутність чіткої політики, що забезпечує виконання прийнятих рішень;

• ігнорування науково доведених або перевірених практичних підходів, форм та методів перетворень (у 2006 р. доказовий менеджмент);

• істотний вплив на прийняття рішень лобістських груп (фармком­паній);

• низькі темпи реалізації;

• непослідовність та суперечливість дій.

 Суть реформи охорони здоров’я можна сформулювати як значні цілеспрямовані зусилля з покращення системи охорони здоров’я. Система охорони здоров’я — сукупність організацій, інститутів і ресурсів, призначених для надання будь-якого виду медичних послуг на індивідуальному чи колективному рівні (у тому числі на основі міжсекторальної взаємодії), головна мета яких полягає у зміцненні, відновленні та підтриманні здоров’я [5]. Реформи розрізняються залежно від того, скільки аспектів системи змінюються та наскільки радикально нова практика відрізняється від попередньої. Успішна реформа впроваджує взаємозалежні заходи, що підтримують один одного.

 Мета реформування — поліпшення стану здоров’я населення (зниження захворюваності, смертності, збільшення тривалості життя й активного довголіття), а також оптимізувати витрати на медичну допомогу; покращити якість медичної допомоги (40–70 % коштів витрачається на усунення дефектів, наслідків помилок, відшкодування судових позовів) [6].

 Принципи реформування:

— справедливість;

— солідарність;

— орієнтованість на покращення громадського здоров’я;

— орієнтованість на задоволення справедливих потреб населення;

— орієнтованість на покращення якості медичної допомоги;

— результативність;

— ефективність;

— участь громадськості у формуванні політики.

У рамках концепції реформи охорони здоров’я, що розробляється, ви­значено, що метою та критерієм управління повинна бути якість медичної допомоги. Якість медичної допомоги — ступінь досконалості процесу надання медичної допомоги, який надає їй здатність задовольняти потреби пацієнта у збереженні та відновленні здоров’я і відповідає вимогам, встановленим законодавством [5]. Медична допомога надана якісно, якщо вона відповідала очікуванням споживача (внутрішнього та зовнішнього) та її результатом стала очікувана зміна стану здоров’я. Внутрішній споживач — це медичний працівник, зовнішній — пацієнт.

Реформа охорони здоров’я в галузі управління якістю повинна дозволити проводити оцінку медичної допомоги на підставі її проміжних та кінцевих результатів та оплачувати медичну допомогу  за її якість відповідно до цієї оцінки. Для всіх складових встановлюються стандарти, оскільки оцінку та контроль можливо проводити тільки шляхом порівняння зі стандартом [7].

Законодавче закріплення державних гарантій надання медичної допомоги населенню передбачає забезпечення гарантій рівності прав громадян на отримання безкоштовної медичної допомоги, однакової за обсягом в усіх регіонах України; правове закріплення форм відповідальності за забезпечення гарантій надання населенню безкоштовної базової медичної допомоги в повному обсязі. Для кожного захворювання повинні бути розроблені та затверджені стандарти надання медичної допомоги, перелік медичних послуг та лікарських засобів, єдиних для всієї країни.

Подаємо концептуальну пропозицію: клінічні інститути повинні розробити стандарти медичної допомоги на підставі загальноприйнятого у світі методу «доказовості практикою результативності та ефективності запропонованих наукою технологій», тобто медицини, що ґрунтується на доказах.

Усі реформи повинні оцінюватися за одним критерієм: добре чи погано хворому та добре чи погано лікарю. Ми завжди йдемо від системи, а це неправильно. Нарешті ми повинні розвернути всю систему охорони здоров’я до пацієнта.

Для ефективного розвитку системи охорони здоров’я необхідно, щоб та її частина, що пов’язана з організацією та управлінням установами охорони здоров’я, була адекватна сучасним, якісно новим економіко-правовим відношенням. Тільки в цьому випадку можлива повноцінна консолідація та якісна взаємодія держави, бізнесу та суспільства з питань охорони здоров’я громадян. Проте сьогодні в системі охорони здоров’я України наявна ціла низка проблем структурно-управлінського характеру, що потребують кардинальної зміни існуючого підходу до управління та організації медичної допомоги.

Дослідження допомогли виділити пріоритетні проблеми розвитку охорони здоров’я на найближчі десятиріччя. До їх числа зараховані:

— формування організаційної структури первинної медико-санітарної допомоги за принципом лікаря загальної практики (сімейного лікаря);

— реорганізація швидкої медичної допомоги;

— формування етапної стаціонарної медичної допомоги за принципом лікарень із різною інтенсивністю лікувально-діагностичного процесу;

— впровадження системи оцінки, контролю та забезпечення якості медичної допомоги.

Відзначені напрями можна подати у вигляді векторів реформ охорони здоров’я, тобто шляхів переходу від моделі, що склалась, до перспективної. До їх числа належать:

— від стаціонарної допомоги до амбулаторної;

— від спеціалізованої допомоги до загальної;

— від об’єму медичних послуг до їх якості;

— від зростання кількості лікарів до якості їх роботи;

— від лікування захворювань до їх профілактики.

Положення реформи викладені в Законі України «Про проведення у Він­ницькій, Дніпропетровській та Донець­кій областях експерименту з реформування системи охорони здоров’я». Це дослі­дження розраховане на 3 роки та спрямоване на структурно-організаційне та фінансово-економічне розмежування первинного медико-санітарного рівня, вторинного спеціалізованого та третинного високоспеціалізованого рівнів медичної допомоги. Основні цілі та задачі пілотного проекту:

Створити сучасну ефективну систему екстреної та швидкої допомоги. 1. Впровадити системи GPS-навігації на автомобілях швидкої допомоги.

Підсилити систему первинної медичної допомоги із забезпеченням 2. стовідсоткового переведення на принципи загальної практики/сімейної медицини.

Забезпечити виявлення захворювань на ранній стадії. Впровадити культуру профілактики захворювань. 3.

Створити електронні бази даних пацієнтів (електронні картки), а 4. також систему планування відвідувань профільних спеціалістів.

Створити багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування з кваліфікованим медичним персоналом та сучасним обладнанням. 5.

Система надання медичної допомоги буде розподілена на 3 рівні. Первинна медико-санітарна медична допомога — медична допомога першого рівня, що надається переважно в амбулаторних умовах сімейними лікарями/лікарями загальної практики або іншими лікарями за територіальною ознакою і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику, лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги [5]. На первинному рівні планується створення центрів первинної медико-санітарної допомоги зі статусом юридичної особи, до складу яких уві­йдуть дільничні підрозділи поліклінік та лікарень, амбулаторії загальної практики/сімейної медицини, фельдшерсько-акушерські пункти (ФАП). При цьому під час ре­організації ФАПи, що обслуговують менше 300 осіб, будуть закриватися, у той час як ФАПи в крупних населених пунктах з населенням понад 1200 осіб, а також усі дільничні лікарні реоргані­зуватимуться у лікарські амбулаторії.

Структурна реорганізація первинного рівня передбачає:

Проведення чіткого інституційного структурного (різні установи), 1. фінансового (різні кошти) та функціонального розділення первинної та вторинної медичної допомоги.

Створення мережі установ первинного рівня, переважно у вигляді 2. амбулаторій загальної практики/сімейної медицини та їх оснащення згідно з табелями оснащення.

Нові підходи до управління цими установами — створення центрів первинної медико-санітарної допомоги. 3.

Поряд з реформою первинної медико-санітарної допомоги буде проводитись реорганізація і вторинної медичної допомоги. Вторинна (медико-санітарна) допомога — спеціалізована медична допомога, що надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики/сімейні лікарі [5]. Головною ідеєю реорганізації вторинного рівня є впровадження нової територіально-функціональної одиниці — госпітального округу, що являє собою функціональне об’єднання закладів охорони здоров’я декількох територій на принципах єдиного медичного простору, із загальною кількістю населення від 100 до 500 тис. осіб залежно від щільності населення.

Вторинна медико-санітарна допомога надається через систему госпітальних округів. Госпітальний округ — це функціональне об’єднання декількох адміністративно-територіальних одиниць, населенню яких забезпечується надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги різної інтенсивності комплексом медичних установ з урахуванням вимог населення в медичному обслуговуванні та прогнозів попиту на медичні послуги, а також дотримуючись принципів географічної та фінансової доступності. Тобто під цим терміном розуміють не об’єднання установ, а територію, на якій населенню надають вторинну (спеціалізовану) медичну допомогу (стаціонарну та амбулаторну).

Необхідність створення госпітальних округів виникла тому, що для надання якісної інтенсивної вторинної медичної допомоги треба мати близько 200 тис. обслуговуваного населення, щоб обладнати таку медичну установу медичним обладнанням, укомплектувати лікарями, забезпечити можливість виконання необхідної кількості втручань.

Один із механізмів оптимізації діяльності системи охорони здоров’я – це упорядкування маршруту пацієнта. В умовах відсутності чіткої системи напрямів між рівнями медичної допомоги пацієнти часто звертаються до лікарів-спеціалістів та госпіталізуються необґрунтовано, минувши ланку первинної допомоги.

Таке безконтрольне звернення населення в лікувальні установи різних рівнів медичної допомоги призводить до необґрунтованого навантаження на більш високі рівні медичної допомоги. Це значно знижує ефективність роботи лікувальних установ, перешкоджає розвитку первинної допомоги.

В умовах реформування первинне звернення населення буде здійснюватись винятково до лікарів центрів первинної медико-санітарної допомоги та служби швидкої медичної допомоги.

Створення чіткої системи спрямувань пацієнтів та взаємодії між різними рівнями медичної допомоги забез­печить контроль за обґрунтованістю використання більш коштовних видів діагностики та лікування.

За видами надання медичної допомоги (первинна, вторинна, третинна та швидка) розробляються 4 типові бю­джетні програми з деталізацією їх на підпрограми з обов’язковим включенням результативних показників з кожного виду допомоги.

 Реструктуризація системи охорони здоров’я – комплексний процес, який охоплює всі сторони функціонування галузі. Вона забезпечується постійним перегрупуванням ресурсів усередині та між ланками, етапами та рівнями медичної допомоги для використання клінічно ефективних та найменш витратних рішень з урахуванням вимог у медичних послугах та розвитку клінічної практики та технологій, що змінюються.

Таким чином, пріоритетними напрямами перетворень є:

 структурна реорганізація системи медичного обслуговування з першочерговим розвитком первинної медико-санітарної допомоги на принципах сімейної медицини;

 перехід від адміністративно-командної моделі до постачання медичної допомоги на договірних (контрактних) умовах;

 зміцнення фінансової бази охорони здоров’я;

 узгодження обсягів державних гарантій щодо надання медичної допомоги з фінансовими ресурсами охорони здоров’я;

 формування системи забезпечення і підтримки якості медичної допомоги;

 здійснення активної кадрової політики;

 здійснення раціональної фармацевтичної політики на макро- та мікрорівнях;

 управління перетвореннями в галузі охорони здоров’я.

 Перешкоди здійснення реформ охорони здоров’я України:

 надмірність державних зобов’- язань безоплатної медичної допо­моги;

 відсутність внутрішніх стимуляторів для радикальних перетворень;

 непідготовленість управлінського персоналу;

 незацікавленість у реформах ряду політичних та корпоративних груп;

 слабке методичне і політичне керівництво з центру.

 Охорона здоров’я як компонента процесу глобалізації стає політичним проектом, у який включені різного рівня виконавці, інститути, заклади, організації, що підтримують неоліберальний економічний підхід. Галузь поставлена в жорсткі зовнішні соціальні, економічні, організаційні та політичні рамки, що потребують заміни колишніх звичних підходів новими зразками та моделями глобалізації. При цьому збільшується ступінь невизначеності в усіх структурах охорони здоров’я, що істотно утруднює вибір правильних управлінських рішень.

Укріплення ролі держави в охороні здоров’я, передусім його регулюючих та контрольних функцій є важливим в умовах децентралізації та розширення самостійності служб охорони здоров’я. У майбутньому галузь функціонуватиме в умовах ствердження та реалізації системи її основних цінностей, що базується на доступності та якості медичної допомоги, найбільш повному забезпечення прав її основних учасників – пацієнтів та медичного персоналу при дотриманні їх обов’язків та відповідальності.

109