54. Поняття структури особистості.

Під структурою в соціології розуміють побудову чогось, окремі елементи якого складають єдине ціле.

У науковій літературі можна натрапити на різні підходи до трактування структури особистості. Єдиної думки з цього приводу немає.

Поширеною є думка, згідно з якою структура особистості -це єдність чотирьох підструктур:

1) біологічно зумовленої підструктури (темпераменту, статевих, вікових властивостей психіки тощо);

2) психологічної підструктури (індивідуальних психологіч­них особливостей - пам'яті, емоцій, відчуттів, уявлень, почуттів, волі, інтелекту та ін.);

3) підструктури соціального досвіду (набутих емпіричних і теоретичних знань, навичок, умінь, звичок, традицій, норм тощо);

4) підструктури спрямованості особистості (бажань, цілей, ідеалів, мотивів, потреб, прагнень, ціннісних орієнтацій та ін.).

Увага соціологів здебільшого зосереджується на аналізі третьої та четвертої підструктур, що загалом зумовлено специфікою предмета соціології як науки.

Найбільш знаною та широко вживаною в соціології є три­членна структура особистості, що виділяє такі складники: соціальний статус, соціальну роль і спрямованість особистості.

Соціальний статус - це певне місце, позиція людини в суспільній ієрархії групи чи суспільства загалом. Статуси можуть бути приписані або вроджені (не контрольовані влас­ною волею людини) та набуті чи досягнуті (здобуті в резуль­таті власного вибору і власних зусиль та контрольовані волею людини).

Соціальна роль - динамічна характеристика статусу, що проявляється в шаблонній, очікуваній поведінці, заданій певним статусом.

Спрямованість особи — це особливе ставлення людини до дійсності й до самої себе, котра проявляється в цінностях, мотивах, потребах, установках, прагненнях, переконаннях та ідеалах. Вона виявляється в соціальній поведінці особистості.

Цікавим є підхід американського соціолога й економіста А. Маслоу, визнаного теоретика менеджменту. За його мірку­ваннями, у суспільстві існує п'ять рівнів потреб, які він умовно розташував на шкалі, починаючи від нижчих (при­мітивних) і закінчуючи вищими.

Перший рівень — фізіологічні потреби чи вітальні.

Другий рівень — екзистенціальні (потреби безпеки власного існування, здоров'я, відсутності насильства, безпеки на вулицях, захист від війн тощо).

Третій рівень -потреби в комунікації, дружбі, спілкуванні.

Четвертий рівень - потреби статусу, визнання, престижу, оцінки інших людей, самоповаги.

П'ятий рівень - потреби самовираження через творчість, самореалізації, розкриття та реалізації здібностей, досягнення сенсу життя.

Потреби першого та другого рівнів - нижчі, потреби тре­тього, четвертого та п'ятого рівнів - вищі. Усі ці потреби відображають об'єктивну шкалу потреб, яка існує в суспільстві. Пересічна людина може мати суб'єктивну шкалу потреб, яка не обов'язково збігається з об'єктивною, тобто такою, що складається на рівні суспільства. За А. Маслоу, особистість -це така людина, в якої суб'єктивна й об'єктивна шкали потреб збігаються, крім того вищі потреби на суб'єктивній шкалі роз­ташовані згори, а нижчі - знизу. Виходячи з цього, не кожний індивід, який живе в суспільстві, є особистістю. Він стає такою, якщо його діяльність не обмежується задоволенням примітивних потреб (фізіологічних і екзистенціальних), а по­в'язується з досягненням значущих сенсожиттєвих цілей: набуттям знань і вмінь, усебічним розвитком особистості, її гармонійністю, здійсненням творчих задумів. Це врешті-решт веде до повної самореалізації особистості, включення у процес життєдіяльності всього внутрішнього духовного по­тенціалу людини, її соціальної активності.

Структура особистості за 3. Фрейдом - це єдність трьох елементів: самосвідомої частини психіки людини - "Воно"("Передсвідоме"), "Я" ("Его", або "Свідоме") та "Над-Я", ("Супер-Его", або "Надсвідоме"), що складається на рівні су­спільства та виконує оцінну й моральну функцію. На думку 3. Фрейда, останній рівень психіки - "ідеалізований батько", котрий диктує та нав'язує людині норми, правила поведінки, заборони, стереотипи, пояснює, що є добрим, а що поганим. Структурний елемент особистості, що становить дві третини психіки людини, - це "Воно" ("Id", або "Підсвідоме") - джерело енергії, котре спрямоване на отримання задоволення. 3. Фрейд наголошував, що розвинута особистість має навчитися пере­водити вимоги підсвідомої частини психіки людини під конт­роль розумного, розсудливого "Я".

Відомий соціолог і психолог, представник символічного інт£ракціонізму Дж. Мід структуру особистості зобразив за допомогою понять "І" ("Я") - подібне до фрейдівського "Id" ("Воно") та "Me" ("Мене", "Мені") - споріднене з фрейдів-ським "Супер-Его" й означає "значущі інші". "І" - це внутрішній стержень особи, що має автономний характер та є джерелом непередбачуваної поведінки людини, a "Me" — це частина особистості, яку визначає суспільство через засвоєння людиною норм, що панують у цьому суспільстві. Процес впливу "Me" на "І" називається соціалізацією.

Соціологічна структура особистості.

51. Девіантна поведінка особистості.

Людство не знає такого суспільства, у якому всі його члени поводять себе відповідно до загальних нормативних вимог.

У суспільстві завжди існують особи чи групи, що по­рушують встановлені суспільством правила.

Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загаль­ним нормам, називається девіантною. Люди, котрим при­таманна така поведінка, - девіантами. Пояснити сутність і причини девіацій намагалися такі відомі соціологи, як Е. Дюрк-гейм, Т. Парсонс, Р. Мертон, В. Шелдон та ін.

Загальна теорія девіантності має свою структуру й охоплює такіелементи:

• характеристика та класифікація девіантних вчинків, їхні наслідки для індивіда і суспільства, взаємозв'язок, структура, динаміка, тенденції;

• соціальна природа, причини й умови їх існування та про­яву, соціальні і психологічні механізми їхнього формування;

• профілактика, що передбачає попередження девіацій, планування і здійснення соціальних та індивідуальних меха­нізмів зміцнення суспільного порядку.

Девіація пов'язана з поняттям "норма". 

Норми-це формальні чи неформальні приписи, вимоги, очікування поведінки індивідів, соціальних груп, організацій. Норми, що діють у су­спільстві, залежать від традицій, історичного шляху та рівня розвитку суспільства. Вони релятивні, не завжди чітко ви­значені, що й ускладнює визначення девіації.

Девіація може існувати на індивідуальному рівні, коли окремий індивід порушує норми своєї групи чи суспільства, а також на груповому рівні, коли яка-небудь група відмов­ляється від встановлених суспільством правил.

Девіантна поведінка завжди оцінюється з позицій тих норм, які існують у суспільстві. Це набуває прояву в тому, що одні відхилення засуджуються, а інші - схвалюються.

Більшість суспільств схвалюють відхилення, що сприяють прогресивному розвиткові суспільства (наукова, художня творчість, героїзм та ін.). Що ж стосується порушень закону та норм моралі, то такі відхилення завжди засуджуються.

Соціологічне пояснення девіантної поведінки першим спробував дати Е. Дюркгейм. У суспільстві, що швидко змінюється, у якому немає єдиної, чіткої системи норм, багато норм і цінностей різних субкультур вступають у суперечність одна з одною. Наявність у буденному житті суперечливих норм, невизначеність можливої моделі поведінки, може спричиняти таке явище, як аномія (розбалансованість у суспільстві). Людина втрачає соціальні орієнтири, надійність і стабільність у виборі лінії нормативної поведінки.

Сучасний соціолог Р. Мертон відзначає, що аномія виникає від неможливості для багатьох індивідів поводити себе відпо­відно до тих норм, які вони сприймають. Головна причина девіацій -дисгармонія між культурними цілями та легальними засобами здійснення цих цілей.

Соціальні відхилення відіграють у суспільстві подвійну роль: вони загрожують стабільності суспільства - з одного боку, а з другого - підтримують цю стабільність, стимулюючи суспільство до адаптації культури відповідно до соціальних змін. Однак варто зазначити, що більшість соціальних від­хилень маютьдеструктивний характер.

На сьогодні жодна із соціологічних теорій не може дати вичерпної відповіді на питання: чому виникають девіації?

Узагальнюючи їх, можна дійти висновків, що девіаціям сприяє неоднакове становище різних соціальних верств та груп у суспільстві, яке породжує нерівність у реалізації потреб:

• соціальну невлаштованість;

ч суперечність між домінантною культурою та різними субкультурами;

• втрату особистістю морально-ціннісних орієнтирів;

• статусну неузгодженість;

• аномію.

Різновиди девіантної поведінки:

• злочинність - найбільш небезпечне відхилення від соціаль­них норм, набуває особливого поширення в молодіжному середовищі;

• пияцтво й алкоголізм також набули значного поширення серед молоді. За даними досліджень, 70-80 % опитуваних уже пробували вживати алкоголь у віці 13-15 років;

•  самогубство, рівень скоєння котрих, як свідчать до­слідження, підвищується в період економічних і соціальних криз. Різкі зміни в суспільстві призводять до зниження адаптив­них можливостей людини. Підлітки та молоді люди здійс­нюють самогубства через непорозуміння з батьками, конф­лікти у сім'ї, нещасливе кохання тощо. Багато самогубств по­в'язані з асоціальною поведінкою особистості (наркоманією, алкоголізмом, проституцією та ін.).

57Під соціальним статусом Сорокін розуміє сукупність прав і привілеїв, обов'язків і відповідальності, влади і впливу, якими володіє індивід.

Саме статусні розходження індивідів визначають соціальну стратифікацію суспільства. На думку Сорокіна, не стратифікованого суспільства чи групи ніколи не існувало й існувати не може. Колективне життя індивідів спричиняє організацію поведінки і відносин між членами групи чи суспільства, що викликає розшарування на керуючих і керованих.

"Під соціальною мобільністю розуміється перехід індивідуального чи соціального об'єкта або цінності — усього, що створено чи змінено людською діяльністю, — від одного соціального стану до іншого."

Сорокін розглядає велику кількість конкретних форм розшарування суспільства, виділяючи з них, як найбільш основні, три типи:

• економічний;

• професійний;

• політичний.

Між різними стратами й усередині кожної з них існують переміщення індивідів, позначені "соціальною мобільністю".

Основну причину соціальної мобільності Сорокін бачить у постійному "дефекті" будь-якого суспільства, що полягає в тому, що суспільство завжди відстає в розподілі благ для членів суспільства відповідно до їх особистих якостей і здібностей. Ця недосконалість суспільства збільшується "біоантропологічними і демографічними" факторами. З часом, вважає Сорокін, відбуваються демографічні зміни: різке кількісне збільшення чи зменшення людських ресурсів у складі страти, у результаті чого в ній відбуваються якісні зміни, що спричиняють, відповідно, збільшення чи зменшення в кожній страті людей, які не відповідають займаному ними соціальному статусу. Говорячи про соціальну стратифікацію, Сорокін виділяє і жорстко розмежовує два періоди в житті суспільства:

1) "нормальний" — стан відносної стабільності суспільства, якому відповідають свої соціальні закони;

2) так званий "тяжкий" період, при якому порушується звичайний плин цих законів унаслідок деструктивних процесів (війни, голоду, революцій і т. п.), що супроводжуються суспільною дестабілізацією і дезорганізацією.

При нормальному періоді розвитку суспільства соціальна мобільність є його природним станом. Сорокін виділяє два основних типи соціальної мобільності:

• горизонтальну,

• вертикальну.

Горизонтальна мобільність припускає перехід з однієї соціальної групи в іншу, розташованих на тому самому рівні суспільної стратифікації. Це може бути зміна індивідом громадянства, сім'ї, місця роботи (в одній і тій же посаді), а також перехід соціальних об'єктів чи будь-яких цінностей у межах тієї ж соціальної страти. Горизонтальна мобільність може виступати в двох формах: індивідуальній і колективній.

Як уже відзначалося, другим видом соціальної мобільності є мобільність вертикальна. Під нею Сорокін мав на увазі переміщення індивіда чи соціального об'єкта з одного шару в іншій. У залежності від напрямку самого переміщення можна говорити про два типи вертикальної мобільності: висхідний і спадний (тобто про соціальний підйом і соціальний спуск). Кожний з них може протікати в індивідуальній і колективній формах. Вертикальну циркуляцію суспільства Сорокін розглядає в трьох аспектах, а саме:

• внутрішньо-професійне чи міжпрофесійне переміщення;

• політична мобільність;

• просування по "економічним" сходам"

що відповідає основним формам соціальної стратифікації.

Говорячи про фактори, які впливають на вертикальну циркуляцію індивідів, Сорокін у якості найбільш константних виділяє наступні фактори:

• демографічні зміни;

• розходження поколінь;

• динаміку антропосоціального оточення.

Аналіз вертикальної циркуляції Сорокін проводить не тільки з погляду вивчення інтенсивності переміщень, що протікають, але і з погляду загальності цих процесів. Автор розглядає загальність переміщень, виходячи з числа індивідів, які змінили свої соціальні позиції у вертикальному напрямку за визначений період часу. Абсолютне число таких індивідів дає абсолютну загальність вертикальної мобільності серед даного населення, а відношення цих індивідів до всього даного населення представляє відносну загальність вертикальної мобільності. Сорокін відзначає, що інтенсивність і загальність вертикальної мобільності міняються від суспільства до суспільства. Розходження в цих характеристиках приводять до розходжень у внутрішній структурі стратифікованого суспільства. Інтенсивність і загальність міняються не тільки в соціальних групах, але і флуктують у часі.

Отже, міркує Сорокін, можливе існування стратифікованого суспільства, у якому вертикальна циркуляція відсутня і соціальні страти закриті. Такий тип суспільства Сорокін назвав абсолютно закритим чи немобільним, відзначаючи лише теоретичне існування закритого суспільства, оскільки в історії такого суспільства не було.

Інші суспільства, так звані відкритого типу чи мобільні, де немає непроникних "перепон" між стратами і можливий перехід з однієї в іншу є в історії в достатній кількості.

Вони розрізняються лише за мірою їхньої відкритості, що у свою чергу залежить від можливостей інфільтрації, "просівання" індивідів, дозволяючи підніматися одним і притримувати інших.

Механізми соціального добору і розподілу в мобільних суспільствах збігаються з традиційними каналами соціальної вертикальної мобільності. До їхнього числа відносяться:

Канали соціальної вертикальне мобільності

• сім'я; • школа; • церква; • армія; • усілякі професійні, економічні, політичні організації й об'єднання

Говорячи про "канали" вертикальної соціальної мобільності, Сорокін відзначає, що вони не тільки виступають посередниками, які допомагають розміщувати індивідів відповідно з їх гідністю, але й виконують "функції соціального добору, розподілу членів суспільства". Незалежно від форми цих інститутів, вони є життєвою частиною соціального організму і несуть відповідальність за людей, що піднімаються й опускаються, розподіляючи по стратах, створюють перешкоди для проходження через "сито", чи допомагають успішному "просіюванню". Деякі індивіди за допомогою цих інститутів затримуються й осідають у тих стратах, де вони не можуть успішно руйнувати суспільство".

Цікавим аспектом теорії соціальної мобільності, правда не розробленим до кінця, є вивчення впливу мобільності на процес формування групової свідомості. Сорокін правий говорячи, що стійкий соціальний статус індивіда, закріплення його усередині визначеної страти, спричиняє закріплення у свідомості відповідних його страті норм, цінностей і значень. І навпаки, якщо індивід переходить з однієї професії в іншу і його економічне становище постійно міняється, то, відповідно, "норми — закони" і цінності будь-якої визначеної соціальної групи у свідомості такого індивіда не закріплюються, вони легко міняються в залежності від оточення.

На закінчення Сорокін розглядає позитивні і негативні результати мобільності. Позитивними моментами мобільності він вважає прискорення соціального прогресу суспільства, полегшення його економічного процвітання. Можливість нормального переходу індивіда в будь-яку страту позитивно впливає на стабільність у суспільстві, знімає в ньому психологічну напруженість. До негативних ефектів мобільності Сорокін відносить відсутність гнучкості в соціальному доборі і розподілі.